Минулого тижня Спеціальна експертна група при РНБОУ визначила ключові напрями стратегії енергетичної безпеки. Ними повинні стати диверсифікація енергопостачання, активізація запровадження енергозбережних технологій, розробка єдиної стратегії енергозбереження, прискорений розвиток альтернативного енергопостачання, використання нетрадиційних джерел енергії. Концептуальні засади стратегії будуть представлені вже цього місяця. Нещодавно в Києві відбулася міжнародна конференція «Асиметрія міжнародних відносин», в якій взяли участь науковці з України, Канади, США, Великої Британії. Конференція стала підсумком п’ятирічної канадсько-української програми підвищення кваліфікації політичних аналітиків у сфері вивчення й оцінки асиметричних відносин між державами на прикладі Канади і США. Керівником програми з канадського боку був відомий канадський історик українського походження професор Йоркського університету Орест Субтельний, з українського — заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень, доктор політичних наук Григорій Перепелиця. Пропонуємо увазі читачів статтю учасника конференції, Надзвичайного і Повноважного Посла України Юрія ЩЕРБАКА, присвячену актуальному і болючому для нашої країни питанню диверсифікації постачання енергоносіїв та енергозбереження.
Поняття асиметрії (тобто неспіврозмірності, невідповідності) давно увійшло до арсеналу математики й фізики. Слід також зазначити, що асиметрія належить до звичайних, широко поширених явищ природи (геологічних, біологічних та інших). У 1970-х роках начальник Управління загальних оцінок Пентагону (МО США) Ендрю Маршал одним із перших застосував термін «асиметрія» у військово-політичній сфері: він звернув увагу на можливе асиметричне ведення війни з таким, здавалося б, симетричним противником, яким був СРСР (див. Berkowitz B. The New Face of War: How War will be Fought in the 21st Century. — New York, 2003). Власне, термін «асиметричні відносини» спочатку мав військово-стратегічне значення і лише згодом став широко вживаним у поточній політичній мові.
Аналізуючи сьогоднішню геополітичну ситуацію з погляду асиметрії міжнародних політико-економічних відносин, можна назвати такі основні її риси:
1) Світову ситуацію визначає військове й науково-технологічне домінування Сполучених Штатів (однополярний світ), що обумовлює багатовимірну асиметрію міжнародних відносин. У найближчі роки (2005—2015) США не матимуть симетричного суперника, який би кинув виклик американській наддержаві.
2) Сполучені Штати зустрічаються із всезростаючим опором у вигляді різноманітних викликів — таких, як міжнародний тероризм, розповсюдження зброї масового знищення, поява через 20—30 років другої могутньої наддержави — Китаю, суперництво ЄС, Індії, Росії, Бразилії та інших сил.
З’явилися перші ознаки внутрішньої слабкості США, що показав ураган Катріна. Як і всі великі імперії минулого, Сполучені Штати можуть упасти під вагою внутрішніх проблем, сумарний ефект яких паралізує систему управління і призведе до розпаду країни. Це може статися (звісно, не обов’язково) у далекому майбутньому (2050—2070 рр.).
3) У світі зростає геостратегічна нестабільність, в основі якої лежить посилення боротьби за ресурси, насамперед, енергоносії.
Однією з причин регіональних і світових конфліктів у близькому і далекому майбутньому має стати кричуща асиметрія між країнами-виробниками енергоносіїв та країнами-споживачами. Як стверджує Майкл Клер (Michael Klare. Resource Wars. The New Landscape of Global Conflict. 2002, p.), «конфлікти навколо цінних ресурсів, а також сили й багатства, яке вони дарують, стали визначною рисою глобального пейзажу».
Уже сьогодні очевидно, що зонами потенційних конфліктів у зв’язку зі зростаючою вичерпаністю запасів органічного палива до 2050—2060 рр. стануть регіони, багаті на енергоносії (Перська затока, басейн Каспійського моря, Південно-Китайське море, Венесуела, Нігерія, Індонезія, Мексика), а також зони транспортування нафти танкерами (протоки) й місця проходження магістральних нафто й газопроводів.Неважко зрозуміти, до якої категорії належить Україна як країна великого євротранзиту нафти і газу, залежна від постачання енергоносіїв ззовні, — з єдиного джерела — Росії.
До найбільших нафтовласників і нафтовиробників належать Саудівська Аравія (24,8% світових ресурсів), Ірак, ОАЕ, Кувейт, Іран, Венесуела, Росія, Казахстан, Азербайджан, Мексика, Нігерія, Канада. Понад 50% світових запасів нафти розташовані в країнах Перської затоки, понад 20% — в країнах басейну Каспійського моря.
Серед найбільших споживачів нафти на першому місці стоять Сполучені Штати, які імпортують 10 млн. барелів на день (стратегічні запаси становлять 700 млн. барелів). Світове споживання нафти до 2025 р. зросте на 54%. За розрахунками експертів, у 2020 р. найбільшими споживачами нафти будуть США (24,7 млн. барелів на день), Західна Європа (16 млн. барелів), країни Азії, що розвиваються, включно з Китаєм (24,3 млн. барелів). Східна Європа і країни колишнього СРСР споживатимуть 6,9 млн. барелів на день.
Україна є однією з найслабкіших ланок в ланцюгу асиметричних відносин між країнами виробниками і споживачами енергії. Україна належить до числа найбільших енергетичних імпортерів, займаючи 12-те місце в світі (перше — США, друге — Японія, п’яте — Італія, шосте — Франція, десяте — Велика Британія). Україна забезпечує енергетичні потреби за рахунок власних джерел лише на 10—12% по нафті і на 22— 24% — у природному газі. Катастрофічно низьким є рівень енергозбереження України: енергомісткість одиниці ВВП в Україні в 6— 9 разів вища, ніж в країнах ЄС. Україна посідає 3-те місце в світі серед найменш енергозберігаючих країн. На першому місці Танзанія, на другому — Узбекистан, четверте — за Туркменистаном. П’яте місце посідає Замбія, шосте — Нігерія. Росія на 12-му місці (див. Pocket World in Figures. The Economist, 2002, p.52-53).
На сьогоднішній день склалася не просто асиметрична, а загрозливо залежна від Росії ситуація у сфері розподілу енергоносіїв. Є всі підстави казати, що Росія В. Путіна, яка за своїм промисловим потенціалом дорівнює Італії (тобто найслабшій країні Великої вісімки), розвивається асиметрично, зростаючи як глобальна нафтогазова імперія, з геополітично орієнтованим транзитом носіїв. В Росії зосереджено близько 13% світових розвіданих запасів нафти і 34% запасів природного газу. На долю паливно-енергетичного комплексу припадає близько 25% виробництва ВВП, 30% обсягу промислового виробництва, близько 50% доходів бюджету й валютних надходжень Російської Федерації (А.Арбатов, М.Белова, В.Фейгин. Российские углеводороды и мировые рынки//Россия в глобальной политике. — №5. — Сентябрь-октябрь 2005). Якщо в 2004 р. в Росії добуто 458,7 млн. т. нафти (експортовано 257,4 млн. т.), то до 2015 р. збираються добувати 530 млн. т. нафти і 740 млрд. куб.м. природного газу (експорт — 290 млрд. куб.м) (РІА «Новости», 31/10/2005). Виробляючи 20% від глобальної продукції нафти, Росія почала змагання з ОПЕК і, зокрема, із Саудівською Аравією за нафторинок Сполучених Штатів (див. E.Morse, J. Richard. The Battle for Energy Dominance //Foreign Affairs. — Vol.81. — No.2.— P.16-31).
Завдяки геостратегічному розташуванню, Росія має можливість виходу на всі три найбільші світові ринки нафти — європейський, північноамериканський і ринок Південно-Східної та Південної Азії. Центральноєвропейські країни на 60% залежать від поставок російської нафти, країни ЄС — на 40%.
У 2002 р. почався танкерний експорт російської нафти до США, який досяг 4% американських потреб. Завдяки нафтопроводу з Сибіру до Мурманська, експорт нафти до Північної Америки збільшиться і досягне 10—12% потреб США. Передбачається, що під час зустрічі Президентів Буша і Путіна в Росії у вересні 2006 р. в ході засідання Великої вісімки з проблем енергетичної безпеки США і Росія досягнуть згоди щодо будівництва такого нафтопроводу (A. Cohen. Competition over Eurasia: Are the U.S. and Russia on a Collision Course? //Heritage Lecture. — №901. — October 23, 2005).
Однобічний розвиток російської економіки дав змогу А.Іларіонову, раднику президента В. Путіна, назвати цю ситуацію «петроямою», а устрій, що його будує Росія — «петрокапіталізмом» (від petrol — бензин. — Ред. ).
Поступово зростає конкуренція Росії з боку Казахстану і Азербайджану: у 2010 р. експорт нафти з Казахстану становитиме 120 млн. тонн/рік (найбільше родовище нафти в світі — 7 млрд. тонн — розташоване у Казахстані), а з Азербайджану — 60 млн. тонн/рік. У велику нафтову гру втрутився Китай, який стає одним із найбільших споживачів нафти в світі. Вважаючи пострадянські країни Центральної Азії своїм «ближнім зарубіжжям», Китай виявив інтерес до казахстанської нафти, купивши за 4,18 млрд. дол. нафтову компанію «Петроказахстан» і взявши участь у купівлі «Юганскнефтегаз», яке може давати один млн. барелів на день.
Неминучим є перерозподіл ринку нафти в Європі — через певний час 50% надходитиме з Росії, 50% — з басейну Каспійського моря.
Ще більшою за масштабами є газова експансія Росії: останніми роками по дну Чорного моря прокладено газопровід «Блакитний потік» до Туреччини (морська ділянка завдовжки 370 км) для транспортування 16 млрд. кубометрів природного газу. Розглядаються проекти газопроводів із Сахаліну до Китаю (вартість 14 млрд. дол., довжина 4987 км) і з Сахаліну до Токіо довжиною 1,5 2 тис. км для забезпечення10% потреб Японії. Планується постачати 600 млрд. кубометрів природного газу до Китаю і 300 млрд. до Південної Кореї. Також передбачаються поставки скрапленого російського газу до США і Канади. Частка російського природного газу в поставках до Німеччини зросте з 30% до 40%. А нинішня 20-відсоткова частка російського газу в ЄС до 2030 р. збільшиться до 60%.
При всій успішності сьогоднішньої нафтогазової політики Росії у довготерміновій перспективі зростає загроза для РФ перетворитися на сировинний додаток Азії, зокрема Китаю. У зв’язку з цим, перед керівництвом Росії вже зараз постає велика геополітична дилема ХХI століття: пов’язати свою стратегічну долю з Китаєм (вісь Москва — Пекін) чи активно співробітничати із США та ЄС, будуючи демократичну правову державу, а не азійську деспотію.
Найбільший приріст споживання енергоносіїв у наступні 25 років спостерігатиметься в Китаї та Індії.
Росія критично залежить від кон’юнктури світових цін на нафту. Крім того, видобуток нафти в північних районах стає дедалі дорожчим, і Російська Федерація буде змушена до 2030 р. вкласти в модернізацію енергетичного сектора 374 млрд. дол. (14— 15 млрд. дол. на рік).
Та це в перспективі, яка, беручи до уваги інші зростаючі небезпечні виклики і неясний геополітичний вибір, не є однозначно оптимістичною для нашого північного сусіда. Всі ці факти треба враховувати Україні при стратегічному плануванні на термін 15—25 років.
Але сьогодні Росія реалізує цілком визначену й поки що успішну стратегію щодо відрізання альтернативних джерел енергоносіїв до України та ЄС — таких, як Туркменистан і Казахстан, — замикаючи на собі всі транспортні потоки, монополізуючи транзитні маршрути і закуповуючи запаси туркменського газу у виключно російське володіння. Недаремно японський оглядач зазначає, що багаті енергетичні ресурси Росії, які стали її «зброєю захисту», можуть перетворитися на «зброю нападу» — він має на увазі посилення енергетичного впливу Росії на азійсько-тихоокеанський регіон, включаючи Японію (Ясуо Найто, «Sankei», 25 жовтня 2005).
Велике занепокоєння в ряді країн Європи — в першу чергу в Польщі й в Україні — викликає проект Путіна — Шредера щодо побудови Північноєвропейського газопроводу по дну Балтійського моря для постачання 20—30 млрд. кубометрів газу на рік з Виборгу до Німеччини — в обхід Польщі, країн Балтії та України, яка може втратити своє стратегічне значення транзитної країни.
Відсутність ефективної національної енергетичної стратегії України особливо впадає у вічі в порівнянні з Польщею, яка, маючи обмежені енергетичні ресурси, спромоглася на диверсифікацію джерел енергопостачання і розробила раціональну стратегію енергетичної політики (на початку 2005 р. прийнято у формі «Концепції енергетичної політики Польщі до 2025 р.» — див. Polityka energetyczna Polska do 2025 roku. 4.01.2005).
Посідаючи третє місце в Європі за запасами вугілля (перше — Росія, друге — Німеччина, четверте — Польща), Україна видобуває вугілля майже вдвічі менше, ніж Польща, імпортуючи енергоносіїв майже втричі більше, ніж Реч Посполита.
Згідно із згаданою польською концепцією, враховуючи значення кам’яного вугілля в енергетичному балансі Польщі і зростаючу залежність ЄС від імпорту носіїв енергії, польський вугільнодобувний сектор повинен відігравати істотну роль у гарантуванні енергетичної безпеки Польщі та інших держав-членів ЄС. У світлі цього одним із пріоритетів енергетичної політики Польщі на найближчі роки визначено підтримку ефективності, рентабельності і фінансової стабільності на вугледобувних підприємствах. Також першорядними цілями є скорочення залежності польської економіки від імпорту нафти (з Росії), зменшення енергоємності виробів і промислових процесів тощо.
У світлі цих малопривабливих для України перспектив катастрофічною з погляду національних інтересів виглядає пасивність українського керівництва в проведенні жорсткої політики енергозбереження і диверсифікації постачання енергоносіїв. Життєво необхідними для України є угоди з Казахстаном і Азербайджаном щодо незалежного від Росії постачання нафти для наповнення трубопроводу Одеса — Броди — Гданськ в аверсному режимі. Найкращим агітатором за здобуття Україною енергетичної незалежності від Росії виступив в нещодавній програмі Савіка Шустера «Свобода слова» заступник голови Державної думи РФ В. Жириновський, який брутально й глумливо погрожував українцям енергетичними санкціями, обіцяючи «роздягти до трусів» братній народ.
При обговоренні проблематики відносин України в Росії існує один живучий міф щодо можливості порівняння асиметричних відносин між Канадою і США з одного боку і Україною та Росією — з іншого. Є принаймні три фундаментальні відмінності, що не дозволяють адекватно порівнювати ці пари країн та їхні відносини. Зупинимося на одній з них — енергетиці.
На відміну від майже повної енергозалежності України від Росії, Канада є важливим постачальником енергоносіїв до США: Канада постачає до США 99% американського імпорту електроенергії, 94% імпорту природного газу, 17% нафти, 35% урану для АЕС. В Канаді відкрито великі поклади нафти й газу на східному узбережжі — в Ньюфаундленді й Новій Скотії. В нафтових пісках Альберти криються поклади нафти ємністю в 300 млрд. барелів — більше, ніж у Саудівській Аравії. Якщо ж згадати про величезні поклади чистої питної води та мінеральні багатства Канади, то вимальовується зворотна асиметрія, яка робить пару Канада — США непорівнянною з Україною в її відносинах із Росією.
Треба зазначити, що аналіз економічної ситуації та показників людського розвитку в таких енергодобуваючих країнах, як Норвегія, Нігерія, Венесуела і Саудівська Аравія, виявив значну розбіжність, асиметрію, пов’язану не з наявністю джерел енергоносіїв, а з різними соціально-економічними моделями, станом управління і рівнем корупції в названих державах.
Аналізуючи стан глобальної енергетичної системи, ми повинні брати приклад із тих країн, які навчилися долати асиметрію природних ресурсів, закладену Богом і Природою. Є ряд країн Європи і Азії, які цілком успішно борються з браком енергоносіїв, посилюючи режим енергозбереження і виробляючи високотехнологічний, інтелектуальний продукт, експорт якого дозволяє компенсувати нестачу нафти, газу, вугілля. Окремого розгляду потребує розвиток атомної енергетики та альтернативних джерел енергії.
Україна, маючи унікальне географічне транзитне розташування на перехресті Євразії та Європи, Півдня і Півночі, має всі можливості подолати природну, політичну й економічну асиметрію за наявності політичної волі керівництва і раціональної стратегії розвитку.
