Свою школу я не дуже любив. Ні, не те щоб вона була погана — навпаки, дуже престижна, мала славу найкращої в місті, навіть носила офіційний статус «зразково-показової». Ось саме за цю казармену «зразкову показовість» я її і не любив. Школа нагадувала мені якийсь безкінечно довгий коридор, де з одного боку стоять диктатори-вчителі, а з іншого — грубі і жорстокі хулігани-однолітки, всім їм до тебе є діло, і діватися нема куди — тільки йти і йти... А до виходу ще дуже далеко.
Але кожної осені було дещо, що не тільки примиряло мене з тим випробуванням, а навіть примушувало чекати на початок нового навчального року з певним нетерпінням. Це — прозоре, прохолодне повітря вересня і павутиння в ньому, золотий шерех листя з тополь і димок від вогнищ, де це листя спалювали. Але головне — туман.
Не якась там «підвищена вологість». А справжній господар реальності, неозоре, пухке і білосніжне тіло, що ступало до нас без жодного звуку. Чарівна пелена, яка перетворювала дерева і кущі — у велетнів і лісовиків, перехожих — на примар чи гномів, а звичне до нудьги, асфальтове і передбачуване місто — на справжню казкову країну. Де можна було очікувати будь-чого — і все те траплялося, бо туман милостиво дозволяв фантазувати на власний розсуд, і одразу втілював ту гру дитячих мрій.
У туману був свій характер — неквапний, розсудливий і водночас загадковий. Він опановував усе місто, пом’якшував звуки і голоси, грав зі мною в піжмурки. Він міг влаштувати справжнє затемнення сонця, а міг сам світитися урочистим, святковим сяйвом. А потім, так же неквапно і солідно, почати збиратися докупи — і врешті-решт зависнути-заснути велетенською шапкою над Дніпром...
З тих пір багато чого відбулося. Наприклад, один надто плодючий письменник намагався мене налякати оповіданням «Туман» — мовляв, насправді в тій наземній хмарі кояться жахливі речі й будь-кого можуть вбити у найзвірячіший спосіб. Мене в тому місті вже нема; а там, де я живу зараз, зовсім інший клімат.
Аж раптом...
Такої осені я ще в Києві не бачив. Такої милосердної, хотів би уточнити — майже без дощів, без холодного вітру і мряки. Але трапилося зовсім несподіване — сюди прийшов туман. Саме той, розкішний і справжній, який я востаннє бачив багато років тому. Ми зустрічаємося кожного дня, і щоразу пригадуємо наші давні ігри. В школу, на щастя, мені вже йти не треба. Він, здається, теж нікуди не поспішає — навіть вдень не ховається, супроводжує мене повсюди.
Чому він повернувся саме зараз? Чому так надовго затримався?
Хто його зна.
Мабуть, я забув засвоїти якийсь досить важливий урок. Чи він — ще не награвся.
А може, просто він хотів, щоб я про нього написав.
Ну ось, власне, це я і зробив.
