Євген Харлампійович Чикаленко (1861—1929) — особистість виняткова в українській історії, постаті такого масштабу можна воістину перелічити на пальцях однієї руки. І тут немає жодного перебільшення. Меценат, який робив усе що від нього залежить, щоб Україна була саме Україною, а не Малоросією, виділяючи величезні кошти на видання перших українських газет та журналів («Рада», «Літературно-науковий вісник», «Селянин»), на роботу львівського Наукового товариства імені Тараса Шевченка (фактично — української академії наук початку ХХ століття); «спонсор» творчості багатьох українських письменників-класиків (Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, Володимира Винниченка); людина, якій пропонувалось стати главою (гетьманом) відродженої української держави в квітні 1918 року... Це — лише деякі штрихи до портрета Євгена Чикаленка.
На превеликий жаль і наш спільний сором, про цю незвичайну людину в Україні ще й досі знають дуже мало. Ось чому новий документальний фільм «Місія Євгена Чикаленка», прем’єра якого відбулась 4 листопада в Києві в Музеї історії літератури, привернув таку пильну увагу громадськості. Автором сценарію стрічки є професор Володимир Панченко, віце-президент НаУКМА, визначний вчений-філолог, постійний і шанований автор «Дня». Створений фільм (тривалість його — 30 хвилин, режисер-постановник — Володимир Мощинський) під егідою Кіровоградської обласної телерадіокомпанії. Охоплює все життя Чикаленка, складається з трьох частин («Визрівання»; «До глибини кишені», «Літописець»).
Але все це — сказати б, зовнішній, формальний бік справи. Євген Чикаленко, людина, котра, як мало хто, знала головну мету свого життя: служити національно-державному відродженню України, й була абсолютно жертовною в досягненні цієї мети (відомим є його вислів «Любити Україну треба не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені»), вміючи абсолютно концентруватись задля цього — не той діяч нашої історії, чия спадщина бодай на один відсоток втратила актуальність, ставши надбанням музейних архівів — і не більше. Адже Україна й досі ще не стала повною мірою Україною. На цьому особливо наголошували учасники обговорення фільму.
Директор видавництва «Темпора» Юлія Олійник підкреслила, що для втілення в життя ідей Євгена Чикаленка важливо пам’ятати один засадничий принцип: потрібні конкретні, хай скромні й непоказні, справи, а не красиві слова. Саме цим підходом керується нещодавно створений Клуб імені Євгена Чикаленка, одним із керівників якого є пані Юлія. Українцям зрештою немає чого з’ясовувати стосунки, зазначила Юлія Володимирівна. Варто не забувати, продовжила вона, одну просту річ: ми не зможемо нічого цінного збудувати в Україні, якщо будемо зайняті винятково вибудовуванням п’єдесталів для чиїхось амбіцій. І тому якщо ми самі нічого не зробимо — то не маємо права скаржитись, що погано живемо. Як не скаржився Чикаленко, — а робив реальну справу. Генеральний директор Кіровоградської телерадіокомпанії Сергій Омельчук схарактеризував роль Євгена Харлампійовича так: «Двигун української національної революції, подубальник кращих людей України». З гіркотою вимушений визнати, сказав пан Омельчук, що, як виявилось під час чергового фестивалю «Калинові острови», який проходив недавно в Донецьку, навіть чимало журналістів, переглянувши фільм, зізнавались: «А ми нічого не знали про Чикаленка!». Але Сергій Омельчук тут же сповістив й про радісну, дуже важливу для творців «Місії Євгена Чикаленка» річ: цей талановитий фільм здобув головний приз фестивалю «Калинові острови» в номінації «Повернення з забуття»!
Відомий письменник, лауреат Шевченківської премії Михайло Слабошпицький навів у своєму виступі влучні слова Конфуція: «Краще запалити маленьку свічку, аніж увесь час проклинати темряву...». Оце відповідає заповіту Чикаленка. І якщо ми будемо й далі «патріотами на печі», підкреслив Михайло Федотович, то й сам Господь Бог, якщо він стане Президентом України, нічого не змінить. І нам залишиться лише згадувати пекучі слова Чикаленка з його «Спогадів» та «Щоденників» (до речі, ці його твори видані в тому ж видавництві «Темпора» пані Юлії Олійник — це теж помітна подія!) про український національний характер, про те, що ми, українці, не любимо успішних людей («не наші люди»), не здатні до самоорганізації, до державності...
Підбиваючи підсумки обговорення, професор Володимир Панченко (він же — керівник клубу Євгена Чикаленка) сказав коротко й просто: всі слова вже сказані, всі сльози пролиті, всі сорочки на грудях порвані, отож, черга за реальними справами. І це — воістину так.
