Звернення до відомої всім класичної п’єси зобов’язує режисера. До нього було тисяча постановок, і щоб нова вистава увійшла до історії театрального мистецтва (ніхто ж із режисерів не відмовився б від такої почесної слави), потрібно відкрити те, що ще не було в п’єсі знайдено до нього. Тобто просто заговорити з новим поколінням про нього ж. Якщо поставити виставу, не враховуючи помислів цього покоління, то юна публіка з постановки посміється, а томик творів Шекспіра закине подалі або віддасть перевагу нічному клубу чи концертові...
Шекспір — один із найбільш вдячних авторів. У його п’єсах такий великий діапазон, що у виставі можна акцентувати увагу як на високому — духовному, так і на низькому — заземленому. Режисер Валентин Козьменко-Делінде, що поставив «Ромео і Джульєтту» в Театрі ім. І. Франка, так і вчинив: він вибрав фарс на шкоду духові. У його виставі чоловіки раз у раз залазять під спідниці жінкам, а ті й самі не проти підняти їх, щоб продемонструвати те, що є під ними (лосини чи брюки). Дами ходять, як нічні метелики, демонструючи цим, що вони — спокусниці чоловіків. Є ще одна «фішка» в постановці Козьменко- Делінде — бочка. У ній живе священик брат Лоренцо і займаються сексом герої Шекспіра.
Бочка, скло в рамці, балкон — вся сценографія (її створив сам В. Козьменко-Делінде). Актори грають майже в порожньому просторі. Тому більш опуклими стають їхні успіхи та прорахунки. З перших їхніх слів ріже вухо фальш. А слово в театрі виражає, як правило, наявність почуттів чи розуму. Тому нещирість вимовлених зі сцени слів можна віднести до більш глибокої проблеми сучасного українського театру — невміння актора не лише думати, але й правильно відчувати та передавати почуття глядачеві.
Найчарівніша сцена постановки — поява Джульєтти (Анжеліка Савченко). Акторка з’являється спиною до глядачів. Ми бачимо її ставну фігуру, білу сукню, розкішне довге волосся та відчуваємо трепет. У цьому мовчанні багато обіцянки, сили, недомовленості. Але варто акторці було заговорити, як магія її ніжного образу розсіялася.
Але не лише в почуттях і мові проблема. Незважаючи на те, що багато молодих акторів уміють робити «акробатичні» трюки, але про рух у виставі вони не піклуються. У «Ромео і Джульєтті» актори, які виконують ролі панів, рухалися так само простувато, як і їхні «слуги». Часом сутулі спини, плебейські манери, хода… Спостерігаючи за молодими виконавцями (а у виставі задіяно і студентів), виникає запитання: чому вони, отримавши розкішну роль, не хочуть грати, не хочуть привносити своє «я», щоб створити не схожий ні на кого образ?
Усе у виставі було схожим на імітацію. Незважаючи на те, що дами крутили стегнами, жіночності їм це, на жаль, не додавало. Чоловіки ж, виражаючи пристрасть чи горе, часом непристойно по-тюгівськи гарчали (у ТЮГзі гарчання актора, який зображає ведмедя, цілком зрозуміле). А Ромео (Дмитро Чернов) слова «Я кохаю» вимовляв із інтонацією братка на з’ясуванні, не усвідомлюючи, що коханню пафос чужий (невже сам не кохав?). У результаті, профанація щирих почуттів призвела до того, що всі актори злилися в одне «воно» без жіночого і чоловічого начала, яке виконує волю режисера...
У програмці до вистави безліч фото. На спільній світлині лежить біля ніг акторів і сміється режисер Козьменко-Делінде (а на ньому — акторка!). Дивишся на його сиве волосся і думаєш, що може, не потрібно було за «Ромео і Джульєтту» братися? Не нам, глядачам, вирішувати, що митцеві ставити, але навіщо ж йому в момент, коли на сьогодні так актуальна тема боротьби кланів, не відбити її у своїй виставі? Навіщо, коли народ втомився від генітальних проблем із «телеящика», демонструвати їх у театрі і брати для цього п’єсу про чисте кохання? Не відомо, чи оцінять школярі, прийшовши на виставу, найбільш вдалу сцену постановки, де Джульєтта мовчить, але навряд чи їм вистава франківців може допомогти в шкільній програмі, напіввідкривши таємниці драматургії Шекспіра.
