Олександр Яковлев був безпощадно чесною людиною. Передусім щодо самого себе. У країні, де конформізм поставлений на потік, де зміна поглядів перетворилася на своєрідний спорт, його перетворення з комуністичного апаратника на ідейного противника будь-яких форм тоталітаризму приголомшувало своєю щирістю.
За радянських часів у Яковлева не було жодних видимих причин оприлюднити свої погляди. Але саме неортодоксальність підходів та неприйняття спроб реабілітувати сталінізм, які стали в СРСР кінця 1960-х — початку 1970-х років минулого століття особливо наполегливими, коштували йому посади завідуючого відділом пропаганди ЦК. Спочатку він цілих чотири роки пропрацював «виконуючим обов’язки» (завідуючим його не затверджували через «лібералізм»).
Потім, після гучної статті в «Литературной газете», в якій Яковлев піддав критиці «шовіністичні тенденції» в радянській літературі, його взагалі відправили послом до Канади на довгих десять років. Звичайно, це не «десять років без права листування», і навіть не хрущовський дачний арешт, але все-таки для апаратника такого рівня — явне пониження.
Чотири роки в морській піхоті на війні та понад десять років на Заході — це був той особистий досвід, який визначив погляди Яковлева, точніше ту неминучу трансформацію, якої ці погляди зазнали з часом. Від пом’якшення цензури в 1970-ті — до «соціалізму з людським обличчям» у 1980-ті, і від цього — до повного розриву з радянською системою.
Цікаво, що Яковлев ніколи не представляв себе прихованим дисидентом, не натякав на геніальні прозріння в минулому. Він просто йшов своїм особистим шляхом інтелектуального та етичного розвитку — і цей шлях у якийсь момент збігся зі шляхом усієї країни.
Соратник Михайла Горбачова, головний ідеолог політбюро, який активно боровся з партійною цензурою, він пішов далі, ніж Горбачов. Тоді як Горбачов, як і раніше, стверджує, що радянський лад можна і треба було реформувати, Яковлев дійшов висновку, що злочинну систему не лише можна, але й треба було ламати.
Він — один із небагатьох громадських діячів Росії, хто не боявся ставити гітлеризм та сталінізм на одну дошку. У країні, де більшість населення страждає на втрату історичної пам’яті, він був одним із небагатьох її хранителів. Яковлевський фонд «Демократія» видавав і, напевно, продовжить видавати архівні документи про сучасну історію Росії.
Ці томи — історичний вирок тій країні, у якій прожила все своє життя більшість населення сучасної Росії. І ця більшість проклинала його за те, що він позбавив її «славетного минулого».
Сам Яковлев зізнавався в інтерв’ю Бі-Бі-Сі: «Я замислився: чому наше населення таке байдуже до того, що продовжує жахати весь світ? Може, справді в нашій свідомості засіла страшна формула: «смерть одного — трагедія, смерть мільйонів — статистика»? І людям набагато легше сприймати ту інформацію, яка якось заспокоює їх, зміцнює в них відчуття стабільності, а не підриває засади їхнього світовідчуття!»
У 1980-ті Яковлев полемізував iз критиками, але в останні 10—15 років життя перестав це робити. Він ні на кого не ображався і прекрасно розумів, що зміна Росії займе багато десятиліть. «Недостатня політична культура суспільства — ось наша проблема. Ліки від цієї хвороби одні — освіта. І найсерйозніша помилка демократичної влади — ігнорування системи освіти. Це — основа цивілізації людської», — говорив він.
Він до кінця своїх днів вірив у те, що політику не можна, більше того, надто небезпечно відділяти від моралі. Незважаючи на масу фактів, які, здавалося б, доводять зворотне, він залишався оптимістом, твердо переконаним у неминучості перетворення Росії на демократичну державу. Йому хотілося вірити, тому що Олександр Яковлев добре розбирався в закономірностях історії. Адже він сам був її творцем.
