Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Карта міжнаціональних протиріч»

Для кого історія страждань, а для кого «політичний джокер»…
19 жовтня, 2005 - 00:00

Останнім часом у традиційно толерантному й історично багатоетнічному українському суспільстві дедалі актуальнішою стає проблема міжнаціональних протиріч. У нашу і без того неспокійну повсякденність разом із чимраз частішими хуліганськими витівками стосовно людей іншої віри, раси та національності, а також разом із раз у раз повторюваними актами культурного вандалізму, починає проникати нове небезпечне явище — відкрита пропаганда антисемітизму, ксенофобії та міжнаціональної ворожнечі.

Можна багато та довго говорити про історичне коріння цього явища та його соціально-економічні підстави, однак безперечним є одне — чужу традиційній ментальності та миролюбній вдачі українців «проблему національної нетерпимості» окремі політичні сили намагаються штучно викликати до життя та зробити однією з головних технологічних тем у майбутній виборчій кампанії.

Інакше чим можна пояснити те, що один із сумнівних «орачів» на ниві народної за суттю та приватної за формою освіти на базі керованого ним ВНЗ створює політичну партію, а навколовузівське наукове видання використовує для безпосередньої пропаганди власних маревних ксенофобських ідей?.. Чим можна пояснити проведення на базі того ж навчального закладу заходів квазінаукового характеру, на зразок міжнародної конференції «Діалог цивілізацій: сіонізм — найбільша загроза сучасній цивілізації»?..

Напевно, не зайве буде зауважити та звернути увагу читачів і компетентних органів на той факт, що подібне поєднання освітньої, партійної, науково-популярної та пропагандистської діяльності керівництва цього ВНЗ, робить заручниками та потенційними індоктринантами збиткової антисемітської ідеології, насамперед молоде покоління українців, які прийшли за новими знаннями, а не за екстремістськими політичними установками. Молоде покоління майбутніх державних управлінців, серед чиїх завдань незабаром стоятиме реалізація внутрішньої політики України.

Або чим можна пояснити інший факт?.. Коли наймасовіше друковане видання (за версією його ж редакції), що до того ж має неформальні, але дуже тісні зв’язки з відомою українською партією-учасницею пропрезидентської політичної коаліції (!), і до редакційної колегії якого входять одразу кілька народних депутатів України (серед яких є навіть академіки НАНУ), крім того, воно тісно інформаційно співпрацює з вищезгаданим «викривальником всесвітньої сіоністської змови», ще й систематично публікує одкровення інших «інтелектуальних маргіналів» на цю ж тему. Невже редакція та серйозно укомплектована редакційна колегія цього видання не помічають, що публіковані ними і під їхню ж відповідальність конспірологічні псевдотеорії заслуговують серйозної уваги з боку фахівців із клінічної психіатрії та межових психічних станів?..

Швидше за все, не лише помічають, а й свідомо стимулюють подібну діяльність. Адже не є таємницею, що в Україні та за її межами, існують багато політичних сил, які відчувають «кризу жанру», не здатні пропонувати позитивний порядок денний змін і безпосередньо зацікавлені в створенні різних керованих криз на території України.

І, на жаль, досі немає жодного прикладу, адекватної реакції на подібні проблеми з боку уповноважених органів в інформаційній, політичній, правоохоронній або юридичній сферах. Такої реакції неможливо чекати, поки українська влада традиційно вважає «за краще заплющувати очі», «ховати голову в пісок», «відмовчуватися» і взагалі ігнорувати неприємні для себе факти з реального життя. Тим паче, що державна етнонаціональна політика в Україні, попри певні зобов’язання перед ЄС і конституційні обов’язки перед своїми ж національними меншинами, — сприймається як щось середнє між концертно-фестивальною діяльністю, ресторанною екзотикою та передвиборною агітацією з елементами колориту народів світу.

Опуси, що містять неприкриту пропаганду міжнаціональної ворожнечі, що зачіпають честь і гідність відомих політиків, суспільних діячів, журналістів, керівників іноземних посольств в Україні та міжнародних організацій, — дискредитують Україну в очах усього цивілізованого світу та створюють серйозну загрозу міжнаціональному миру в українському суспільстві. А за екстремістські пристрасті окремих політиків зазвичай доводиться дорого розплачуватися суспільству загалом. І ця ціна має властивість постійно зростати, якщо держава, в особі компетентних органів, не контролює ситуації, чим сама по собі пасивно сприяє різним ідейним маргіналам, політичним пройдисвітам й екстремістам.

Уже в найближчому майбутньому, якщо українська влада не знайде в собі волі та мужності рішуче та показово покласти край очевидній хвилі ксенофобії в Україні, наша країна ризикує відчути на собі очевидні наслідки подібного «потурання». Можуть виникнути проблеми зі скасуванням Конгресом США горезвісної «Поправки Джексона-Вєніка», що ускладнить отримання статусу країни з ринковою економікою, вступ до СОТ і звузить перспективи українських експортерів на американському ринку. Тема «антисемітизму в Україні» може стати предметом серйозної уваги зі сторони ПАРЄ та Ради Європи, що суттєво і надовго ускладнить процес повноцінної євроінтеграції України, оскільки для європейських політиків питання прав людини і їх гарантій є більш ніж принциповими. До того ж, не можна недооцінювати вплив на політику європейських урядів із боку громадської думки, яка після Другої світової війни особливо відчутно ставиться до різних виявів ксенофобії та бездіяльності офіційних інститутів у цьому питанні. У найближчій перспективі дуже не хотілося б, щоб питання антисемітської пропаганди в українських ЗМІ стало одним із основних пунктів порядку денного першого офіційного візиту Президента України В. Ющенка до Ізраїлю, запланованого на початок листопада.

Та й узагалі, якось важко за допомогою зовнішніх аргументів наповнити значенням тезу Президента України В. Ющенка — «Україна має стати Україною для всіх!..». Хіба потрібні такі аргументи для того, щоб звернути увагу державного керівництва на необхідність зміцнення основ миру в суспільстві? Чи доречні вони в країні, що пережила не один геноцид і голодомор, і мала найбільші втрати в боротьбі з нацизмом. У країні, де є Бабин Яр і безліч інших відомих і невідомих місць трагедії народів. У країні, де батько Президента був в’язнем нацистських концтаборів, так само як тисячі інших батьків, матерів, синів, доньок, братів, сестер і дітей…

Олександр ФЕЛЬДМАН, народний депутат України, президент Асоціації національно-культурних об’єднань України
Газета: 
Рубрика: