— Наше Конище називають «селом ченців», а ще «островом». Бо серед боліт, лісів... Як будете їхати у село, дорога впреться у крутий поворот. Те місце споконвіків називають «Болітце». Пам’ятаю, як чергував там потужний трактор: витягувати машини, що загрузали. А в книзі «Ратнівщина» написано, що одна з перших писемних згадок про село відноситься до 1604 року. Тоді король видав грамоту і передав маєток Конище священику Ратнівського приходу. Старі люди переказують, що першими поселенцями були дев’ять чоловік, і вже вони починали будувати церкву! Село завжди було віруючим, православним. І завжди діти йшли у монастирі. Та не думав я, що і мій там буде.
Колеги з відділення швидкої допомоги ратнівської райлікарні, де Адам Васильович Хомич уже чверть століття служить фельдшером, делікатно залишили нас наодинці, закрили двері у невеличку побутову кімнату і, користуючись сонячною погодою та відсутністю виклику, вибралися на лавочку на подвір’ї. Між ними на цю тему давно все перебалакано. Та й хто у таких ситуаціях комусь суддя чи порадник?..
— Моя дружина з віруючих, може, і дітям від неї віра передалася, бо я не такий, трохи дальший від цього... Хоча тепер, як син пішов у монастир, та й самому вже 50, почав задумуватися... Юра ріс як звичайний хлопець. Хоча, по правді сказати, хуліганом ріс, міг побитися, як то між пацанами буває. Він за вдачею лідер, але розбишакуватий по натурі, назбирає навколо себе хлопців і куролесить... Коли в училищі у Червонограді навчався, було, що й викликали нас з дружиною... Хоча я давно підмічав, що його не цікавлять ні детективи, ні любовні романи. Читав лише духовні книжки, у нас же їх вдома багато. Сподівався, що зміниться після армії. Все чекав, що ожениться... А він повернеться з клубу — і знов за житія святих. Часто їздив у монастир у Михнівку, він від нас недалеко, допомагав на будівництві. Згодом, нічого не сказавши, поїхав у Почаїв. Коли сказав, що піде у монахи, я його, правду сказати, не пускав. Всяко старався не пустити! Навіть, признаюся вам, їздив сваритися до батюшки, який його на цей путь благословив. Кажу: у мене ж один син! А в мене, відказує, одна дочка, і — монашка... Синові батюшка сказав: без батьківського благословення у монастир не йди! Він так розстроївся, засів у хаті, наче занімів. Нікуди не йшов, нічого його не цікавило. Я це його рішення дуже важко пережив. Але десь через місяць зібрався з духом і таки дав благословення.
Прослуживши кілька років у монастирі послушником, Юрій став ченцем з іменем Варлаам. Рідні про дату постригу не знали, повідомив їх вже по всьому телефоном.
— І бачу по ньому, що цим щасливий! Говорить зовсім по-іншому, характер змінився, де й поділася «гаряча» натура!.. Слухаюся, дивлюся — наче не моя дитина!.. Спочатку виконував послух в іконній лавці, тепер він вже ієродиякон, — у словах батька відчувається гордість за сина. — Часом, признаюся, задумуюсь: у його однокласників давно дітки підростають, мій же теж міг служити Богу, наприклад, священиком?.. Але така його доля і Божа воля.
За Юрієм у монастир пішов його однокласник, Чесак Василь («А тепер він отець Тавріон!»), згодом — син теперішнього старости конищенської церкви Чесак Віталик, котрий ще ходить у послушниках. У монашках кілька дівчат з Конища, а останнім часом дівчата масово поступають у регентські училища.
— Віталик поїхав побачити, як там мій Юра. То все одна рідня, хлопці між собою двоюрідні, троюрідні брати... А моя дружина і батько Віталія — рідні брат з сестрою. Що то було, як Віталик у монастирі остався! Мати ревіла не знати як.
Храм праведних Якима і Анни стоїть на старому цвинтарі, на піщаному горбочку на околиці села. Краєвид незвичний: «острів» Конище відвоював територію у лісів та боліт, та якщо трясовини вже трохи відступилися, то лісок сусідить з хатами. Обійстя переважно старі, просторі, з безліччю господарських приміщень — такі собі маленькі патріархальні маєтки-хутірки, в які органічно вписався газопровід. Церкву у Конищі шанують споконвіків. Тут досі немає жодного «штунди», не ведуться дискусії на тему патріархатів.
— Прапрадіди вірили, прадіди, діди і батьки. І ми віримо! — кажуть селяни.
Після першого туру осінніх президентських виборів в одній з місцевих газет Конище назвали «єдиним селом на Волині, де понад 60 відсотків виборців проголосували за Януковича». Автор звинуватив церковну громаду, яка «стоїть за Московський патріархат».
— Коли Ющенко роз’яснив, що нова влада не буде переслідувати віруючих людей, що кожен зможе молитися у своїй церкві, то вже в останньому турі виборів проти нього було всього чоловік 12, — каже Адам Хомич.
Але після виборів Конище отримало ще одну назву: його у районі прозивають «Януківкою»...
Церковний староста Кузьма Якович Чесак з дружиною Ніною Яківною поралися на кукурудзяній плантації.
— Дві дочки в Білорусі живуть. Бачите, кімнати порожні, бо меблі дітям віддали... — каже господиня, завівши у хату. І хоч я й не заїкаюся про її сина, згодом сама починає цю мову. Але спочатку Чесаки розказують про історію місцевого храму та його значення у житті громади.
Останній рік Конище має власного батюшку, до того у храмі через неділю правив священик з Комарового.
— А в нас же років з десять стояла хата для батюшки. Просили отця Степана з Комарового сюди переїхати, бо, знаєте, священик має бути у селі: то похорон, то інша потреба... Та у нього там свій дім, сім’я... Дуже за нами жалів, бо ж наше село не таке, як інші. Тут всі в церкву ходять!
— А найменше скільки у храмі буває?..
— Ну, якщо гаряча пора на селі, якщо час «пік», коли зерно сиплеться, чи бульбу треба край вибрати, чи сіно перестоює, то на вечірні буде чоловік 25 — 30 (такої кількості багато сільських церков не бачать і в неділю. — Авт.).
Дім для батюшки конищани й газифікували, зробили гарний ремонт, а «миші вже почали шпалери трубити»... Владика Симеон прислухався до їхнього прохання і направив на парафію випускника семінарії: без хати та ще й сироту...
— Люди батюшці дуже вірять. Багато ідуть до нього за порадою, ми з ним сусіди, то бачу. Справжній духовний чоловік він, хоч літами молодий, — казав мені і Адам Хомич. А в місцевій дев’ятирічці розповіли, що після того, як отець Ярослав почав займатися з дітьми у недільній школі, дітей зі «складнуватих» класів наче підмінили «у кращий бік»...
Син Кузьми Яковича і Ніни Яківни з дитинства інколи прислуговував у храмі. Та рішення «пожити у монастирі» їх вразило.
— Ой, було, плачу! І не думали, і не гадали... Шоферував, мав роботу, вже збирався поступати: завжди мріяв поїзди водити. Але у 19 років пішов у монастир, і вже чотири роки послушником. Всякі послушання виконував. Столярував, був келійником у благочинного. А це дзвонив аж із Закарпаття, де помідори заготовляє.
— Труд монахи великий мають! Пізно лягають, рано встають... У молитвах невсипущих за нас, грішних. А вистій на службі і чотири години, і п’ять, — каже батько.
— І не скаржиться, не плаче додому?
— Він не плаче. Ми тільки плачемо, — мати. — Якби ж хоч хтось з дітей остався біля нас, старих! Але гляну, що молодь нині така розбещена, а я за свого сина спокійна. Він же не в тюрмі! Він матір рахує за матір, батька за батька.
А в Почаїв люди ідуть з усього світу, і не такі, як ми, прості селяни. Там як тиждень побудеш, бо на день чи два нема чого їхати, побачиш, як зцілюються, як увірують у Господа... От ви чули, щоб люди брали відпустку, аби провести її не на морі, а у Почаєві?.. А я таких не одну сім’ю там бачила. А то ж нелегко: служби ранні, молитви... А цілий місяць так?! Зрозуміли, як?.. Син недавно дзвонив, що з Кам’янця-Подільського у Почаїв прийшли паломники, 750 чоловік, старі, немічні, з дітками малими. Шість днів ішли. Ночували де ніч застане. У полі — то в полі. Ото віра! Та ніхто й з нашого села пішака у Почаїв не піде! А рахуємо, що ми — віруючі.
У монастирі «багато ідуть, та мало остаються». Ось і дочка Хомичів, Катруся, закінчивши регентську школу при корецькому жіночому монастирі, нині керує церковним хором у видричівському храмі. У неї такий шлях до Бога.
— Коли син вибрав чернецтво, я теж плакала. Сяду сама у хаті і: ой Божечку!.. А потім подумала: що ж це я його, живого, оплакую?!
В одному з монастирів батюшка, до якого за розрадою звернулася Віра Яківна, сказав їй такі слова:
— Віро, слабка твоя віра... Люди просять, щоб дитину прийняли у монастир, а твого покликано.
— І я згадала, як важко хворіла, а син казав: мамо, я нічим вам не можу допомогти, я буду за вас молитися... Коли у нас біда, горе, ми як кажемо? Подай, Господи! Поможи, врятуй, постав на ноги, збережи життя. Тож мусимо подати і Господу.
Цілий рік після постригу сина Адам Васильович вперто називав його світським ім’ям, та й тепер інколи ні-ні, а воно вирветься.
— Син часом каже: так хочеться позбирати грибочків, походити по нашому лісі!..
У глибині душі він все ще хапає за поли минуле, тож почаївський ченець отець Варлаам молиться і за те, аби раба Божого Адама Господь зміцнив у вірі і смиренні.
