Cуспільність як була, так і лишиться байдужа на долю того подення, як була, так і буде вдесятеро прудкіша до помсти і кари, ніж до любові, пробачення та материнської дбайливості
Ви бували у Львові, чи не так? Правда ж, він вам сподобався? Мені теж. Спочатку. А потім я побачила ще одне обличчя цього міста. І так продовжую жити, оточена красою і жахом, чистотою і брудом, співчуттям і байдужістю...
Львівським студентам живеться нелегко. Чи нормально, коли ти спочатку цілий місяць існуєш (не інакше), а потім отримуєш мізерну стипендію? Як можна цивілізовано жити чотирьом людям у кімнаті, розрахованій на трьох осіб? Виникає дилема: потрібно або гуртожитки добудовувати, або зменшити набір студентів до ВНЗ.
Але це ще нічого. Найдикіше в нас, звичайно, із транспортом. Студентам ЛНУ ім.І. Франка, які мешкають у гуртожитках, потрібно довгенько добиратися до рідного закладу, особливо вранці. Одна моя викладачка розповідає, що кожного дня поїздка в маршрутках —це ніби масаж. Дивно, вона вже звикла й навіть жартує з цього приводу. Проїхавшись кілька разів у вітчизняних «пижиках», я відмовилась від цього виду транспорту. По-перше, вони обдерті, страшні й поламані. По-друге, задушливі. По-третє, абсолютно незручні через нестачу ручок та сидінь і через постійний перебір людей. І по-четверте, чому я маю платити за це цілу гривню? «Є ж трамваї»,— скажете ви. Правильно. Вони просторі, великі й дешеві. Але, на жаль, від початку навчального року я ще жодного разу не проїхалась на цьому виді транспорту цивілізовано. Чи то, може, був час пік? Та, знаєте, у Львові щогодини час пік. Тут постійні затори, особливо в центрі та на перехрестях кількох вулиць без світлофорів. Виправдання одне — центр перекритий, ремонт дороги. А посадовці співають німецьку пісеньку: «Was geht das uns an? Das geht uns gar nicht an». («Яке нам до того діло? Нам нема ніякого діла до того»).
Транспорту у Львові явно не вистачає. Або людей забагато. Одне з двох... Кілька разів, стоячи на зупинці, я побачила картину. Моя «двійка» зупинилась за метрів 50 від зупинки, люди вийшли, а трамвай спокійненько поїхав далі. Коли прибув другий, моя душа впала в п’яти. Ця «двійка» була переповнена, але зупинилась. Бачили б ви, як ринули до неї люди. Вони кричали, товклися, мало не бились усі підряд: студенти, люди середнього віку, пенсіонери...Тож я сіла лише в третій трамвай. А вийшла з нього у брудному одягзі, «помасажованим» тілом і зіпсованим настроєм. Щодо останнього, то це нормальна ситуація. Є в нас такі львівські бабусі, які займаються псуванням нервів. Вони постійно розводяться про те, яка погана молодь, як ота дівчина не дає місця старшій людині, які в неї чорні нігті й волосся та ще й колготи в клітинку. Не звертають уваги вони лише на те, що ця студентка була цілий день на парах і дуже змучилась, а їм, оцим розфарбованим жіночкам, нема, може, й п’ятидесяти років, і виглядають вони досить рум’яно і життєрадісно. Але ти нічого не доведеш, бо «мала», «недоросла» і взагалі «яке маєш право «качати» свої права перед старшими!» (каламбур якийсь). Звичайно, не всі такі злі на життя. Є багато цілком розуміючих людей, інтелігентних і добрих, відкритих і щирих.
Львівські студенти, inter alia (між іншим), — оптимісти. Серед них — і я. Сподіваюсь, що вода у нас колись буде цілодобово, що дороги з часом полагодять (жарт), що транспорту буде вдосталь за відповідними цінами.
Розумію, що ситуація в Україні непроста, що невдовзі вибори мера Львова і до парламенту. Доведено не одним століттям, що й нація українська терпляча, як ніяка інша в світі. Але мудрі твердять: what is different is dangerous (те, що відрізняється, є небезпечним). Коли ж, нарешті, ми дорівняємося за якістю життя до цивілізованих країн? Коли вже влада прислухатиметься до нас, простих молодих громадян, які також хочуть чогось досягти? Коли на зміну розчаруванню й напрузі прийде нормальне життя?
