Родина Тарасів (прізвище у них таке. — Ред.) живе у глухому, «забитому податками» і, напевно, забутому Богом селі Нетерпинці на Тернопільщині, що там навіть немає сільради та школи. Тараси вважають себе щасливими. Живуть собі люди повсякденними турботами. Хіба що гірше їм тому, що голова сім’ї пан Богдан — інвалід, не має обох рук. За таких умов пересічній людині вижити фактично не можливо. Але подружжя Тарасів вважає, що їхнє життя щасливе. Чому? Бо щире кохання допомогло здолати всі труднощі.
У 1944 році на пасовищі пан Богдан із двома друзями-пастухами знайшли жовту коробку. Хлопці почали виривати її одне в одного з рук, бо хотіли кожен взяти собі. Несподівано пролунав вибух. Один із хлопців загинув на місці, другому поранило ноги, а Богданові — руки, бо він у той момент тягнув злощасну жовту коробочку до себе.
— Нині руки, напевно, вдалося б урятувати, а шістдесят років тому їх ампутували та сказали, що я й так не виживу, — згадує з сумом пан Богдан. — Попри все я вижив, та ще й став батьком шести дітей.
Нині Богдан Тарасів (на фото) відомий майстер, на всю округу.
«Не кожен чоловік з руками «втне» так майструвати, як Богдан Тарас»,— розповіли кореспонденту «Дня» сусіди. І справді, пан Богдан сам голиться, самотужки користується ложкою, гострить ножі, копає город, мішає глину, б’є цвяхи, крутить гайки, столярує й навіть сам припалює цигарку.
— Та він у мене по господарству все робить,— із гордістю запевняє дружина мужнього чоловіка.
40 років тому, коли Богдан і Ганна одружилися, то працювати у господарстві чоловік не міг. Але він гордий: не хотів стати тягарем, то ж разом із дружиною став мудрувати, як давати собі раду. Спочатку він зробив креслення, придумав різні пристрої, за допомогою яких міг би взяти у свої культі (милиці на руках) різний інвентар. Держаки до лопати і грабель замінили Богдану Тарасу втрачені руки.
— В перші місяці було надзвичайно важко всім цим хитромудрим винаходом користуватися,— розповідає чоловік. — Навіть ложки не міг піднести до рота, не те щоб самому помитися, — каже пан Богдан. — Але поволі привчився, бо не хотів сидіти, як мішок на призьбі. А зняти шапку та піти просити милостиню не мав бажання, та й соромно...
— Ми все робили вдвох, — згадує пані Ганна. — Я йшла з ним цвяхи бити, майструвати, різати січку. І ніхто ніколи, навіть я, не чула нарікань від Богдана, що його культі болять.
Пані Ганна приїхала в Україну з Польщі, з Холмщини, під час примусової депортації українців. У Нетерпинцях її батьки почали господарювати з «нуля».
— Місцеві кавалери хоч і залицялися до мене, але їхні батьки не дозволяли зі мною одружуватися, бо ми були бідні, — розповідає жінка. — Я розуміла, що ради ніякої не буде і погодилася вийти заміж за Богдана. Він ходив до мене вже три роки, але скажу вам чесно, заміж виходити за нього не думала. Проте з часом побачила, що він серйозний хлопець і надзвичайно добрий.
Ганна побралася з Богданом, коли їй було лишень 18 років, а йому — 28. На той час Богдан у колгоспі доглядав овець. Ганнина мати була категорично проти вибору доньки. Родичі й подружки одностайно відмовляли.
— За день до весілля, — згадує пані Ганна, — навіть священик перед сповіддю казав: «Що ти, дитино, робиш». Всі дивувалися, що я, така файна молода дівчина, йду заміж за інваліда (після цих слів вона гладить чоловіка по голові й цілує). Брали шлюб ми у сусідньому селі, бо нашу церкву більшовики закрили. У храмі тоді мали вінчати молодят з іншого села, але коли побачили, що я йду до шлюбу з чоловіком, у якого замість рук — культі, то пропустили нас уперед, дали дорогу, щоб ми перші взяли шлюб. Проте ще довго після медового місяця Ганні снилося ледь не щоночі , що в її чоловіка виросли руки. Вона чомусь щиро у це вірила.. Згодом у подружжя з’явилися діти. Воно було б не дивним, коли вони мали одне чи двійко дитинчат, але вони викохали аж... шестеро!
— Люди спочатку сміялися, що у нас багато дітей. Не по злому, а по доброму жартували, — розповідає господиня. — У той час ми самі доволі бідно жили, у полі будували хату, а тут ще й діти. Але присягаюся вам, що я жодного разу не пошкодувала, що маю стільки дітей і вибрала Богдана. А знаєте, чому? Ми ніколи з ним не сваримося, бо причин для цього немає.
— В чому секрет вашого сімейного щастя?
— А секрету ніякого нема,— запевняє господиня. — Наріжним каменем наших стосунків, напевно, є терпіння. Треба усвідомити, що має так бути, як є, й інакше не буде.
— Я її дуже люблю і поважаю, — доповнює господар. — Й женився по великому коханні, і досі її люблю, а вона — мене любить. Правда, моя щебетушечко? — запитує пан Богдан і на підтвердження своїх слів отримує поцілунок.
У житті Богданів бувало всяке. Це стосовно матеріальних гараздів. Проте будь-які проблеми вони долали спільно, в мирі й злагоді...
— Сідав із жінкою за стіл і радився, що купити на ті гроші, які нам дали на фермі. Тоді в колгоспі платили копійки за трудодень, — розповідає Богдан Тарас. — Коли цеглу купимо на хату, коли ще щось для господарства. Для діточок все необхідне брали. А ось про свій одяг і добробут не думали. Мали по одній сорочці — випрали, біля пічки посушили, а вранці знов вбирали і ставали до роботи. Чесно вам зізнаюся, навіть змінного одягу не мали.
У невеликій хаті на дві кімнати, зведеній безруким господарем та його дружиною, мешкало аж 10 душ. Але жили вони дружно, тому й щасливо. І не були потіхою в їхньому сімейному щасті, як це нині часто буває, свекруха й теща — матері пані Ганни та пана Богдана.
— Тепер ми вже трохи розпаніли, — гордо каже господар. — Бо родина Тарасів має аж 10 онуків! Вибачайте, що не маю фото показати, бо кожен раз як діти й онуки з’їжджаються на свята, то не встигаємо ними натішитися. До фотографування руки не доходять, — сміється господар.
