Якими будуть довгі роки навчання, якими вони залишаться в пам’яті молодої людини, у величезній мірі залежить від того, хто на початку шляху впевнено й дружньо поведе за руку, а потім підтримає і підкаже, навчить не пасувати перед труднощами і відповідати за виявлену ініціативу та самостійність. Хто покаже зірки і сонце, закликаючи до світла й тепла в людських взаємовідносинах, у кожній живій душі. Це залежить від УЧИТЕЛЯ!
У житті ми постійно потрапляємо в ситуації, з яких непросто вийти без мудрої поради, доброї підказки. А значить Учитель — це той, хто кращий, розумніший, добріший. У нього більше знань, умінь і досвіду. Але найголовніше — він вищий за духом. Не за статусом, не за щаблем на адміністративній драбині, не за кількістю підлеглих, грошей, зв’язків, машин, помешкань і коштовних дрібничок. Не за красномовством і майстерністю справляти «пристойне» враження. А за високими душевними рисами.
Вчителя відрізняє внутрішня впевненість, що він повинен і не може бути іншим, як тим, через кого проходить піднесене до серця вихованців, хто покликаний указати їм світлу дорогу в житті.
Існує думка, що вчитель (особливо шкільний чи викладач ВНЗ) повинен лише транслювати знання, вдосконалювати свою ораторську майстерність, робити так, щоб його слухали, що називається, розкривши рота, очі й вуха. Однак це не зовсім так. Вихователь покликаний не лише сам говорити, але й слухати свого вихованця, встановлювати з ним, як кажуть психологи, «зворотний зв’язок». Як це робив, наприклад, Сократ. Він спочатку примушував говорити своїх учнів, а потім уже говорив сам. Поділяючи цю ідею, М. Монтень роздумував так: «Нехай учитель питає з учня не лише слова завченого уроку, але й сенс і саму сутність його, і судить про користь, яку він приніс, не за показами пам’яті свого вихованця, а за його життям...» У тому розумінні, наскільки піднесені знання «перетравилися» свідомістю учня, наскільки стали корисними для його розуму, серця і душі. І вже на створеному грунті можливо засвоєння вихованцем нової порції знань. «Якщо хто вивергає їжу в тому самому вигляді, в якому проковтнув її, — образно завершує свою думку філософ, — то це свідчить про нелегкотравність їжі і про нетравлення шлунка. Якщо шлунок не змінив якості і форми того, що йому належало перетравити, значить він не виконав свого діла». Отже, вчитель не справився зі своїм завданням, не виправдав свого імені та призначення.
Вчитель покликаний служити учням, а не наказувати їм і заглушати власним авторитетом їх здатність до творчого саморозвитку. Східна мудрість говорить: «Учитель може лише вказати Шлях». Кожному в якійсь точці життєвого шляху потрібен пастир.
Останнім часом доводиться чути, що молодь має вчитися переважно для того, щоб отримати престижний, перспективний фах, забезпечити собі заможне життя- буття (наприклад, вивчати і вдосконалювати англійську, щоб стати дипломатом, перекладачем у відомій фірмі, отримати прибуткове місце за кордоном і подібне). Головне, мовляв, іти в ногу з часом, не відставати від прогресу, бути не гіршим за інших. І батьки добирають фахівця, який глибше знає, краще вміє, більше може. Однак при цьому начебто нівелюється (ігнорується) значущість духовного зростання дитини, проблема порозуміння між учителем і учнем. Такі питання, як: «Чи добрий учитель у моєї дитини?», «Чи можу я довірити вчителеві душу сина чи дочки?», «Який шлях у житті спроможний підказати дітям їхній учитель?» — усе частіше, на жаль, стають немодними.
«Навіщо, — скаже хтось, — дітям душа вчителя, коли їм потрібні знання?», «Про яку доброту й уважність до кожного учня можна говорити, якщо в класі 35 осіб?», «Навіщо чекати від учителя винятковості при його низькій зарплатні в наш складний час?» Такі запитання ставлять люди, не здатні або такі, які не бажають зазирнути в майбутнє, забули про нетлінні цінності, непідвладні часові, і не залежать від обставин нашого життя. Адже це — орієнтир, до якого потрібно прагнути завжди. В іншому випадкові страждають діти. Вони не зможуть у майбутньому стати справжніми вчителями для своїх власних дітей, прирікають себе на скорботу від їхньої бездуховності. Адже вчителі — це не обов’язково ті, хто працює в навчальному закладі. Вчителем може стати батько, мати, колега по роботі, навіть випадковий супутник, один-єдиний урок якого надовго залишається в пам’яті і в серці.
Людині властиво ідеалізувати когось, особливо в юності. Всі свої поняття про досконалість вона переносить на певну особистість, в якій бачить втілення своїх ідеалів. Не так уже й рідко таким ідеалом юних стає шкільний учитель. І через роки, подорослішавши, його учні говорять: «У мене був Учитель!» А коли дочка підросте і стане подовгу замислюватися про своє покликання, мама пригадає свій досвід і тихо скаже: «Вчи дітей прекрасному, доброму, вічному. Щоб ніколи в нашому світі не вичерпалося джерело досконалої любові, ніколи не згаснув вогонь високих людських почуттів». І стара істина, помолодівши, стане жити після нас, в наступних поколіннях...
