Особливістю нинішньої політичної кризи є те, що її детонували не розбіжності в політичних принципах, а, зокрема, особистісні непорозуміння між представниками виконавчої влади. Численні заяви Юлії Тимошенко про те, що вона не перейде у відкриту опозицію до Президента (у тому числі — в програмі «Іду на Ви» телеканалу «1+1») свідчать якраз про відсутність великих ідеологічних протиріч. Як не прикро, особисті амбіції кожного з учасників конфлікту переважили ті політичні принципи, які свого часу об’єднали їх на Майдані. Очевидно, спрацював комплекс переможців, які сприйняли свою перемогу як довічну індульгенцію, як право діяти за формулою «переможців не судять».
Основну причину нинішньої політичної кризи я бачу в незадовільній якості частини колишньої владної команди, в її нездатності підпорядкувати свої амбіції і «хапальні» інстинкти державним і національним інтересам. Після відставки уряду В. Ющенко сказав, що тривалий час прагнув примирити секретаря РНБО П. Порошенка і прем’єр-міністра Ю. Тимошенко, закликаючи їх «простягнути один одному руки». Однак надто довго Президент спостерігав протистояння серед представників різних владних структур, надто велику поблажливість проявив він по відношенню до них. Президентові треба було з самого початку створити такі умови у своїй команді, щоб розбіжності і різні підходи до розв’язання суспільних проблем не переростали в руйнівну конфронтацію.
Однією з причин конфлікту у владних структурах є інституційна невизначеність. Я маю на увазі відсутність чіткого розмежування повноважень між урядом і Президентом та іншими владними структурами. На 15-му році незалежності ми ще не маємо законів про Кабінет Міністрів і Президента. Наприклад, на закон про Кабінет Міністрів, вперше представлений парламентом, здається, ще у 1997 році, президент Л.Кучма накладав вето аж 8 разів, оскільки, певне, не хотів обмежити свої можливості маніпулювання урядами. На початку липня один із лідерів СДПУ(О) Л.Кравчук представив на розгляд Верховної Ради свій проект закону про Кабінет Міністрів України. Л.Кравчук пропонує формувати уряд не на строк повноважень президента, а на термін повноважень парламенту. До недавнього часу розробкою проекту такого закону керував також віце- прем’єр-міністр Р.Безсмертний.
Найбільший негативний наслідок нинішньої політичної кризи — морально-психологічний, який проявляється в глибокому розчаруванні і зневірі серед пересічних людей, особливо тих, хто віддав свій голос цій владі, повірив їй. Вчинено замах на найсвятіше — романтичну віру людей у справедливість, чесність і порядність нової помаранчевої влади. Все це веде до деморалізації, апатії і суспільно-політичної нестабільності, яка в свою чергу негативно позначиться на економічних показниках, на міжнародному іміджі України.
Інший негативний наслідок — перехід «контрреволюції» у наступ на всіх напрямках. Підступність і нещирість деяких неокучмістських високопосадових критиканів видно неозброєним оком. Вранці вони підписують з Президентом «Декларацію єднання та співпраці», а увечері з позицій «стороннього спостерігача і потойбічного порадника» в інтерв’ю російському телеканалу пророкують, що «помаранчеві з’їдять одне одного як павуки у банці».
Основною передумовою успішного функціонування держави і суспільства є загальнонаціональна злагода і порозуміння або, як кажуть, «суспільна угода». Наше суспільство було і залишається розколотим в основному по лінії Схід — Захід. Правильніше, є політики, які за підтримки зовнішніх сил постійно роздмухують і гіперболізують відмінності між Сходом і Заходом України. Останні події створили нову загрозу національній єдності. Необережні і непродумані дії з боку влади або опозиції можуть посилити її. Влада повинна утриматись від спокуси ліпити «образ ворога» зі своїх нових опонентів — вчорашніх соратників, або переслідувати їх. А «нова» опозиція має утриматись від розхитування «владного човна». Війна компроматів і взаємних звинувачень — це шлях у безвихідь. Намагання сторін владного конфлікту монополізувати право бути «справжніми» послідовниками і захисниками здобутків Майдану може призвести до того, що Майдан обере собі нових лідерів.
Що ж до серйозних звинувачень в корупції і казнокрадстві деяких представників влади, то від них не можна просто відмахнутися. Але лише суд може і має встановити вину того чи іншого високопосадовця. Інше питання — чи є наші суди об’єктивними і неупередженими, чи можуть вони протистояти політичному і владному тиску? Не треба забувати, що у нас до цього часу практично не відбулося реформування судової системи, основою якої має бути справжня незалежність судів. Як відомо, Генпрокурор С.Піскун, не називаючи прізвищ, заявив 20-го вересня про наявність фактів зловживань в РНБО. Слідство має з’ясувати конкретних осіб, які були причетні до цих зловживань. Однак корупційні справи дуже важко розслідувати, оскільки їхні учасники роблять все для того, щоб сховати кінці у воду.
Хто виграє, якщо представники помаранчевої влади загрузнуть в обопільних звинуваченнях і безкінечних судових процесах? До речі, не суд, а Президент має визначати, з ким йому йти далі. Крім кримінального злочину, є ще таке поняття як політична неспроможність. Можна виграти справу в суді, але не уникнути політичного банкрутства і навіть політичної смерті. Крім кримінальної, є ще моральна відповідальність за порушення етичних норм політичної діяльності. Завтра непідкупність і незаплямованість репутації політика важитимуть більше, ніж мільйони доларів. Отаких має збирати Президент навколо себе...
Зараз багато говорять також про кінець Помаранчевої революції, про те, що Майдан був лише міфом і продуктом західних політтехнологій, який не витримав випробування часом. Я переконаний, що Майдан не вмер, що він житиме, поки є народ. При цьому я маю на увазі не лише помаранчевий Майдан, а й синьо-білий, оскільки на обох Майданах люди прагнули одного — кращого і гідного життя для себе і для своїх дітей. Люди повстали не заради Ющенка і Януковича, вони повстали заради себе. Думаю, не слід повністю ототожнювати Революцію і верхівку тих політичних сил, які прийшли в результаті Революції до влади, і які, на жаль, не виправдали величезний кредит довіри з боку мільйонів виборців, майже розтринькавши його в міжособистих чварах. У пересічних учасників Майдану порядності і самопожертви виявилося більше, ніж у декого з тих, хто виступав у ролі їхніх поводирів, але не зміг подолати свій егоцентризм і змінити свою ментальність, сформовану в кучмівську епоху.
Доля країни надто важлива для мільйонів людей, щоб доручити її купці політиків і чиновників. Самоорганізація і самоуправління громади, контроль над владою, непорушність законів і рівність усіх перед ними — ось наша основна мета, якщо ми прагнемо жити за європейськими стандартами, якщо не хочемо втратити державну незалежність. Цьому народу вже не потрібні поводирі, вожді, пророки і месії. Йому потрібні чесні і порядні чиновники. Українська громада має наймати собі добросовісних чиновників і контролювати їх діяльність. Якщо народ (Майдан) не примусить чиновників — від Президента до останнього клерка — йому служити, то цивілізованої держави у нас ще довго не буде.
Майдан сьогодні і завтра — це передусім об’єднання громадян у громадські спілки, рухи і партії з метою захисту своїх прав і здійснення контролю над владою не лише у Києві, а в кожному селі і місті.
З іншого боку, не слід надто ідеалізувати Майдан і видавати бажане за дійсне. Після виборів енергія Майдану почала затухати. Привівши до влади нових помаранчевих лідерів, люди Майдану подумали, що на цьому їхня місія закінчилась. Але, як виявилося, вони помилялися. Майданівці мали б пильнувати за діями влади і не допустити того, що сталося. Але багато цих людей просто були не здатні перейти до нових форм контролю за владою, якій вони безмежно довіряли і вручили свою долю. Одна річ — проводити демонстрації і пікетування на вулицях і майданах, і зовсім інша — повсякденно контролювати дії можновладців і викривати їхні зловживання. Можна твердо стояти на асфальті майдану і кричати «нас багато...», але потім втопитися в бюрократичному болоті. Не всі одразу зрозуміли, що потрібен повсякденний перманентний Майдан. У той час, коли Майдан вирішив трохи «перепочити», відбулося переродження деяких представників нинішньої влади. Інші з них, скинувши помаранчеві маски, повернулися до звичної практики захисту шкурних інтересів. Можна повалити старий режим, але не завжди можна подолати у владних коридорах окремого клерка, захищеного бюрократичними мурами. Часто-густо нові кадри виявляються набагато гіршими, ніж старі, за критеріями професійності, і нерідко — за критеріями порядності і відданості ідеалам Майдану. І відповідальність за це передусім має нести Президент і його команда.
Внутрішньополітична криза матиме негативні наслідки для міжнародного іміджу України і її зовнішньої політики, для залучення іноземних інвестицій. Усі ми пам’ятаємо, з яким захопленням світ сприймав Помаранчеву революцію і перемогу демократії в Україні, як щиро вітали нашого Президента за кордоном. В результаті цієї революції ми отримали великий моральний потенціал, який давав реальні можливості Україні посісти гідне місце в регіоні Східної Європи. Поліпшилися наші перспективи вступу до ЄС, НАТО і СОТ. Активізувалася роль нашої держави в рамках ГУАМ. Президент висунув план врегулювання Придністровського конфлікту, разом із М.Саакашвілі — ідею створення Спільноти демократичного вибору в Балто-Чорноморсько- Каспійському регіоні. Чим скоріше ми наведемо порядок у власній хаті, тим скоріше повернемо повагу до себе.
Наші північно-східні сусіди кажуть: «Нет худа без добра». Чи є якісь позитивні моменти в тому, що відбулося і відбувається?
Позитивом, зокрема, є те, що разом з переформуванням владних структур формується і нова опозиція. Хотілося б сподіватися, що вона буде більш конструктивною і значно ефективнішою, ніж та, яка існувала до цього часу. Сильна опозиція примусить Президента і новий уряд діяти більш відповідально, обережно і професійно. Хотілося б, щоб в основі діяльності нової опозиції була передусім турбота про національні інтереси, а не лише боротьба за повернення у владні крісла будь-якою ціною.
До певної міри позитивом є і те, що негативні процеси у владних структурах (корупція, хабарництво, казнокрадство, боротьба олігархів, телефонне право) відкрилися як нарив, і є надія, що державний організм від цього швидше одужає. Інерція повернення до кучмізму зупинена. Було б гірше, якби ці проблеми замовчувались.
Позитивним моментом можна назвати також підписання 13 вересня Президентом, головою Верховної Ради, в.о. (на той час) прем’єр-міністра та представниками десяти парламентських фракцій і партій «Декларації про єднання та співпрацю заради майбутнього України». Зважаючи на те, що цей документ почали готувати ще до відставки уряду, не слід його розглядати як спробу компенсації розколу у владній коаліції. Важливим є також те, що це може стати першим кроком на шляху створення консультативно-політичної ради при Президентові України. У певному сенсі цей документ можна розглядати як визначення правил передвиборної боротьби. Однак перебільшувати значення цього документа теж не варто, тим більше, що він має виключно моральне значення. Ми знаємо, що чимало подібних декларацій і угод підписувалось і в часи президента Л. Кучми, але їхня ефективність не відповідала суспільним очікуванням.
...Найближчим оточенням Президента має бути весь український народ. Але за умови, що глава держави буде чути свій народ, а не лише повчати його. Є одне мудре східне прислів’я: «Не йди за тим, хто примушує тебе сміятися, а йди за тим, хто примушує тебе плакати». Сила Президента полягає не тільки в тому, щоб вдаватися до рішучих дій, а й в тому, щоб знаходити в собі сили публічно визнавати помилковість деяких своїх кроків і їх виправляти.
Не будемо панікувати. Сьогодні, як ніколи, потрібні стриманість і розважливість. Ми вступаємо в новий і незвичний для себе етап прозорої політичної боротьби і відкритості влади. Ми переживаємо новий більш високий етап розвитку громадянського суспільства. Шануймося і єднаймося, — і все у нас буде добре.
