Учора Юлія Тимошенко дала зрозуміти, що навіть «паралельними курсами» вони з Віктором Ющенком не йтимуть. В інтерв’ю Associated Press вона сказала, що Ющенко «підхопив палицю Кучми» і хоче, мовляв, розібратися з нею в такий же спосіб. Так екс-прем’єр відреагувала на обвинувачення в зраді ідеалів Майдану та використанні прем’єрського крісла у власних корисливих цілях, що прозвучали в інтерв’ю Президента України тому ж агентству. «Жодне з його слів не відповідає дійсності. Мені соромно за Президента», — сказала Ю. Тимошенко і в коментарі для українських ЗМІ.
Схоже, суперечки про те, чи отримає нинішня влада в особі Юлії Тимошенко завзяту опозиціонерку, — а вони тривали весь останній тиждень (із того самого моменту, як Президент оголосив про відставку уряду), — закінчилися. Крапку в них поставив сам Віктор Ющенко. Нагадаємо, в інтерв’ю Associated Press він сказав, що Тимошенко-прем’єр «переконала кредиторів списати мільярдні борги колись очолюваній нею компанії ЄЕСУ». Ющенко також обвинуватив свою колишню соратницю в тому, що вона діяла в інтересах окремих бізнес-кіл. Він натякнув, що рішення Кабміну про реприватизацію Нікопольського заводу феросплавів стали «останньою краплею, яка примусила його відправити уряд у відставку». Глава держави признався агентству AP (очевидно, віднедавна із зарубіжними журналістами йому легше знаходити спільну мову, аніж з українськими), що тепер він ходить на роботу «зі спокійною совістю», не чекаючи «жодних несподіванок у приватизаційних справах». Утім, двері Віктора Ющенка для Юлії Тимошенко не зачинені. Президент у притаманній йому манері заявив, що готовий простягнути їй руку, — якщо, мовляв, вона одумається і пообіцяє виправитися. (Тобто — безкорисливо попрацювати на перемогу владної коаліції на виборах-2006?)
Очевидно, тепер обіцянки Віктора Ющенка «залишитися друзями» з тими, кого він із таким скандалом відправив у відставку, втрачають будь-який сенс. Війни з Тимошенко йому не уникнути. Поки що неясний лише «формат» цієї війни...
До речі, процес розвитку стосунків як Президента та прем’єра зокрема, так і влади й опозиції загалом, тісно переплітається з долею політреформи. Остання сьогодні знову стала мало не головним пунктом політичного порядку денного. У тому ж інтерв’ю АР Віктор Ющенко зазначив, що, за даними соціологічних опитувань, дві третини громадян України не обізнані зі змістом і завданнями політреформи, і тому її не підтримують. А політичні сили повинні, за словами Президента, враховувати їхню думку... Кожна зміна до Конституції, переконаний Ющенко, має пройти шлях відкритої «дискусії та полеміки в суспільстві». Він також вважає, що після того, як представники парламентських груп і фракцій підписали «Декларацію єднання та співпраці заради майбутнього України», Верховна Рада має можливість «подивитися на тему політреформи без тиску та маніпуляцій». Ну, звісно, американська преса може й не знати, що: по-перше, довший шлях «дискусії та полеміки в суспільстві», ніж той, який пройшла політреформа, важко уявити. По-друге, що саме голосування із «пакета», яке відбулося 8 грудня минулого року і частиною якого була політреформа, в кінцевому результаті відкрило Вікторові Ющенку дорогу до президентського крісла. По-третє, саме прискорене введення в дію політреформи, що перерозподіляє повноваження між гілками влади, багато українських політичних сил вважають сьогодні виходом із владної кризи. (До речі, на цьому етапі одним із найзавзятіших борців за політреформу може стати Юлія Тимошенко, яка розраховує на крісло постреформенного, тобто набагато сильнішого, прем’єра.)
А що стосується згаданої декларації про єднання, підписання якої Президент охарактеризував як «історичну подію», то кожна зі сторін- підписантів мала на те, звісна річ, свої мотиви. Які? Це запитання «День» поставив експертам. Ми також спитали у відомих українських істориків, яку подію можна назвати історичною — і коли?
КОМЕНТАРI
«Пакт старих і нових олігархів»
Володимир ФЕСЕНКО , Центр прикладних політичних досліджень «Пента»:
— На мою думку, що в кожної зі сторін-підписантів цього документа був свій інтерес, який і відображений у змісті тієї декларації. Суспільний же інтерес полягає в стабілізації політичної та економічної ситуацій. Той документ, який був підписаний і Президентом, і в.о. голови уряду, ще напередодні затвердження його кандидатури, і головою Верховної Ради, і керівниками більшості депутатських фракцій, свідчить про бажання і намагання стабілізувати політичну й соціально-економічну ситуацію в країні. Посилання до стабільності — ось що головне. А так, є різні інтереси. На мій погляд, дуже позитивним є те, що в декларації враховані заклики й інтереси опозиційних сил, а також тих політичних сил, які в принципових питаннях не погоджувались з пропрезидентськими силами. Я маю на увазі, зокрема, ідею про реалізацію політреформи і припинення політичних репресій. Навіть сам цей термін, який з’явився в декларації, є певною поступкою опозиційним силам — зокрема, Партії регіонів та деяким іншим. Це є ілюстрацією бажання влади піти на компроміс. Я б також підкреслив, що ця декларація, якщо вона буде виконуватися, може сприяти подоланню того політичного розколу, який виник під час минулої президентської кампанії.
Володимир ПОЛОХАЛО , шеф-редактор журналу «Політична думка»:
— Інтереси ключових політичних гравців, ситуативність, яка виникла, вакуум в управлінні, негативні ефекти від відставки Тимошенко тощо — ці чинники сприяли знаходженню ключової компромісної фігури, яка б влаштовувала не тільки Віктора Ющенка, а й багатьох інших політичних гравців. На українській політичній сцені сьогодні важко віднайти такого еластичного виконавця, прийнятного для більшості, як Юрій Єхануров. Другий важливий крок для виходу з кризи, який має частково врятувати обличчя Президента (у фігуральному сенсі), — створення «прохідного» уряду. Єдиний спосіб формування якого — виголошення тимчасового пакту «еліт», як це часто бувало в політичній історії України (при Януковичі, Кінаху, Ющенку), який передбачав би інтенсивні та прискорені «торги». Ющенку цим пактом треба продемонструвати спроможність керувати всіма політичними процесами.
Адже нині серед населення поширюється думка про те, що насправді Ющенко перестає бути самодостатнім політиком, а, по суті, є інструментом у руках певної групи осіб. Отже, йому треба було підтвердити в очах громадськості, що поведінка його — не є девіантною в сенсі розходження з ідеалами Майдану. Звісно, міжнародні чинники тут мають величезне значення. Але яка ціна компромісу? В даному випадку знаковим у підписанні цього документа є якраз факт приєднання до нього Партії регіонів. Це означає, що відбулася певна еволюція самого режиму і Ющенко сьогодні готовий йти на будь-які компроміси. І межа, яка складається із СДПУ(О) і комуністів, є межею, до якої Ющенко не дійшов. Але це не означає, що він не може її переступити. Декларація є пактом старих та нових олігархів і, якщо хочете, старого і несформованого нового політичних режимів. Це — ющенківська індульгенція багатьом його основним опонентам — Леоніду Кучмі, Вікторові Януковичу, Ренату Ахметову та іншим. Отака собі політична дифузія! Віктор Ющенко нині обрав собі шлях, притаманний його політичній філософії. Але наскільки вона узгоджується з принципами і стандартами демократії, важко сказати, бо вони передбачають компроміси еліт як результат соціальних очікувань суспільства. Тобто замість пакту «вгорі» треба було робити пакт «знизу».
Зрозуміло, що політично, ця декларація повинна стагнувати ту ситуацію, яка є. А консервація ситуації унеможливлює глибокий розвиток. І водночас, Ющенко обирає собі, як він вважає, більш спокійне президентство. Адже Єхануров, практично, є копією самого Ющенка, але без харизми та рейтингу. Крім того, антиолігархічна складова помаранчевої революції, а вона була ключовою, припинила своє існування від моменту виходу цієї декларації, яка є римейком практики політичних технологій старого режиму. Безперечно, може відбутися й другий раунд цього пакту в квітні 2006 року. Якщо, звісно, цьому не завадить політична сила, пов’язана із Юлією Тимошенко. Ющенко довгий час говорив про те, що немає опозиції і це погано. Чи це був сарказм, самоіронія, чи торжество переможців?.. Довго бідували, що немає опозиції і тепер її ж отримали. При чому таку опозицію, яка зовсім не гарантує реалізацію того — «квітневого» — «пакту еліт»...
