На початку зауважу, що я не є віруючим, мабуть, навіть не хрещений — бо батьки мої та й я сам були виховані справжніми «радянськими людьми». Але я давно запримітив одну, як на мене, із найбільш талановитих кореспондентів «Дня» — пані Клару Гудзик. Хоч вона й опікується релігійною тематикою, але кожен її виступ спирається на глибоку ерудицію та беззаперечно має важливу патріотичну та громадянську спрямованість. А надрукована у №158 «Дня» її інформація стосовно «кількох миттєвостей церковного життя» здалася мені вельми актуальною: адже більшість читачів газети, я певен, не цікавиться релігійними ЗМІ, а тут із перших рук ми здобули корисну для себе інформацію про наміри Української православної церкви патронованого російською владою Московського патріархату та використовувані нею засоби їх досягнення.
Нагадаю, що йдеться зокрема про те, що самодержавство (не виключено, що у більшовицькому варіанті або на засадах Петра I, який і започаткував Російську імперію) для народу краще за демократію, та що великодержавне мислення є гідністю російської людини та її гордістю (у всякому разі — на думку цієї церкви). А для повернення України у лоно новоутворюваної російської імперії найкращим засобом є позбавлення українців власної мови й розповсюдження серед нас мови російської — задля досягнення її носієм влади над нами. Отакою — і не менше! — виявляється мета діяльності у нас УПЦ МП. Додатково, на думку останньої, за гріх для вірних слід вважати користування світськими ЗМІ (це, як на мене, свідчить про несучасність православ’я — у всякому разі під орудою МП) та спілкування з іновірцями (їх названо «єретиками» — це вже зовсім як у ісламських терористів).
Усе це викликає запитання: а чи не порушує Конституцію така діяльність УПЦ МП, явно спрямована проти незалежності України? Мені здається, що вона дуже схожа на позицію забороненої через це «совєцької» КПУ.
Зауважу, що у мене самого рідною з дитинства стала мова російська, якою спілкувалися ті самі радянські люди. Хоча, згадую зараз, на початку нашої Незалежності саме я почав запроваджувати українську мову у рідному мені науковому закладі — тоді це здавалося колегам, м’яко кажучи, дещо незвичним. Але потім я, на жаль, розслабився: адже користуватись суржиком вважаю для себе непристойним, а для вільного спілкування своєю національною мовою часто-густо не вистачає потрібних слів. Тож шкода було силувати себе у досить похилому віці. Дякуючи ж пані Кларі, я тепер зрозумів, що разом із свідомими громадянами вільної України просто мушу сприяти розповсюдженню української мови — задля підтримки не лише демократичного вибору, але й самої волі нашого народу — на спротив імперським намаганням наших так званих ними самими старших (хоч і молодших за віком) братів.
