Ця подія цілком могла статися десять років тому, коли восени 1995-го національна збірна України завершувала перший у своїй історії офіційний турнір — відбір до чемпіонату Європи 1996 року. Але тоді замість України на фінальний турнір поїхали інші. Це повторилося в 1995-му, 1997-му, 1999-му, 2001-му, 2003-му. Двері фінальних турнірів європейських і світових першостей зачинялися перед нами або в останню мить, або заздалегідь, щораз вказуючи, що не місце там Україні. Поки що. Причини того, що лише через десять років після першої спроби українці зайняли-таки своє законне місце серед футбольної еліти, можна шукати тільки у футбольних чинниках, підраховуючи кількість забитих м’ячів і точних ударів. А можна подивитись на проблему ширше і побачити справжню причину успіху збірної під керівництвом Олега Блохіна.
ЗНАЮ, АЛЕ НЕ СКАЖУ
Вже не перший рік збірна України небезпідставно вважається «командою Шевченка». Навряд чи варто повторюватись, згадуючи регалії Андрія Шевченка, одного із кращих футболістів світу. Але для успіху цього виявилось замало. Наша національні збірна вийшла на новий рівень тільки тоді, коли із «команди Шевченка» перетворилася на «команду Блохіна».
Запального тренера української збірної легко «упіймати на слові». Олег Блохін не з тих, хто приховує свої думки, прикриваючись загальними фразами, які нічого реально не означають. Не виключено, що тренер шкодував за два роки тому, що заявив зопалу про намір вивести збірну на перше місце у відбірній групі. Відомо, скільки звинувачень, в тому числі і від автора цих рядків, прозвучало після цього на адресу Блохіна. Лише тепер стає зрозуміло, що тренер знав щось таке, чого не знали ми, тому і говорив так впевнено, не дуже підбираючи слова.
Тбілісі, де збірній України належало офіційно оформити вже практично здобуту нею «путівку» до Німеччини-2006, нагадало мені... Київ 1995 року. Той самий Київ, який тільки почав тоді усвідомлювати себе європейською столицею, де на фоні пострадянської розрухи практично не проглядалося обрисів нинішнього заможного мегаполісу, а футбол після смуги невдач і провалів перебував на далекій периферії суспільної свідомості. Ціна, яку Грузії довелося заплатити за свою незалежність, виявилась набагато більшою за нашу. Футбол для грузинів сьогодні — теж далеко не головне. Вони самі щиро в цьому зізнаються, з ностальгією згадуючи 60—80-ті роки минулого століття, коли 80-тисячний стадіон «Динамо» був свідком яскравих перемог однойменної команди із Тбілісі. Імена футболістів тих часів досі згадує кожен грузин, говорячи про них так, як говорять про щасливе, безхмарне, але назавжди втрачене дитинство.
Грузини і зараз добре грають у футбол. І ще зовсім юні гравці молодіжної збірної, і досвідчені «зубри» першої команди на чолі із капітаном національної збірної Каладзе зберегли кращі традиції грузинського футболу. Не маючи жодних турнірних перспектив, збірна Грузії поставила перед командою України цілу низку проблем, які наші так і не спромоглися вирішити.
Ніхто тепер уже не скаже, чому наша команда провела практично всю гру у невисокому темпі, давши тим самим супернику можливість використати свою перевагу в техніці. Можливо, боялися травм, можливо, берегли сили на гру з Туреччиною 7 вересня, не йдучи «ва-банк» саме у Тбілісі. Точний удар Ротаня наприкінці першої половини гри, після якого українці повели в рахунку, був скоріше збігом обставин, використаним вправним гравцем, ніж наслідком переваги українців.
Здобувши необхідний результат, наші почали відверто грати на утримання рахунку, розраховуючи на контратаки. Власне, так збірна Блохіна будувала гру впродовж усього відбіркового циклу. Але цього разу пощастило не нам. На два невикористаних моменти, коли мали забивати Воронін і Ротань, грузини відповіли тотальною перевагою в завершальні хвилини гри і красенем-голом у виконанні Гахокідзе.
Після щойно втраченої нагоди здобути перепустку на світовий фінал Олег Блохін виглядав на диво спокійно і впевнено, назвавши нічию хорошим результатом і зауваживши, що збірна Грузії за своїм потенціалом була гідна одного із перших місць у групі. Чому Грузія поки не перша, а передостання, Блохін, за його словами, знає, але не скаже.
МИ «ДОЗРІЛИ» ДО ПЕРЕМОГ
Дві години, що пройшли від завершення матчу в Тбілісі і фінальним свистком у Стамбулі, де турки, зігравши внічию 2:2 з данцями, втратили шанс догнати Україну і відкрили нашій збірній шлях до Німеччини, тягнулися надзвичайно довго. Наші футболісти і тренери зовні спокійно давали інтерв’ю на стадіоні та в аеропорту, оформляли багажні квитанції, купували сувеніри на пам’ять про Грузію, щоразу поглядаючи на свої мобільні телефони. Звістка про те, що гра у Стамбулі завершилася із рахунком, потрібним для першого в історії виходу України у фінальний турнір Кубка світу, надійшла в момент, коли футболісти і тренери завершили проходження паспортного контролю.
Було все: радісні вигуки, імпровізовані танці, обливання шампанським, перші інтерв’ю і фото переможців. Звільнившись від перших обіймів, Олег Блохін відійшов до вікна та повернувся до всіх спиною. Людина, яка повернула наш футбол на його законне місце, не хотіла, щоб хтось бачив на її очах сльози. Будемо вважати, що ми тих сліз не бачили. Ми бачили тільки сильного, впевненого і нахабного (по-хорошому) Блохіна.
Напевно, так і мало бути. За понад десять років участі в офіційних міжнародних змаганнях збірна України поступово перетворилася із групи хороших футболістів, які волею історії стали громадянами нової держави, у справді національну команду. Символічно не тільки те, що до першого успіху команду привів Блохін, кращий наш футболіст усіх часів, а й те, що у далекому вже 1995-му в футболках молодіжної команди України на поле виходили Шовковський, Ребров, Ващук, які сьогодні виглядають заслуженими ветеранами, живою історією футболу незалежної України. Ця історія, і це очевидно, лише починається. Починається із повернення нашого футболу на місце, втрачене на початку 90-х років минулого століття.
Людей, які пам’ятають часи, коли ми мріяли не про вихід нашої збірної до фінальних турнірів світових і європейських першостей, а про титули чемпіонів, серед нас ще багато. Хто знає, може, те, що не вдалося футболісту Блохіну в складі збірної СРСР, буде до снаги Блохіну-тренеру зі збірною України?
