Про нас

...Потрібно зробити все, аби конфлікт, який стосується Союзу поляків у Білорусі, не був виключно проблемою у відносинах між Мінськом та Варшавою. Ним повинні зайнятися європейські та міжнародні організації. Досі це не дуже вдавалося зробити. Але є шанс, що це зміниться. Принаймні щодо інших сусідів Білорусі, за винятком, звичайно, Росії. З питання вироблення спільної стратегії щодо Білорусі вже говорить Литва. За нею мають піти Україна та Латвія, а також країни Заходу. Цій меті служить зустріч президентів Польщі, Литви, Грузії та України в Криму.

...У даному випадку йдеться про чергову, набагато серйознішу спробу перехопити у ослаблої Росії вплив на пострадянському просторі. Адже стратегічна мета Співдружності демократичного вибору якраз і полягає в тому, щоб встановити контроль над СНД, виключаючи, зрозуміло, Росію і, можливо, Туркменію з Узбекистаном. Перший крок у цьому напрямку було зроблено після створення протосоюзу ГУУАМ. Уже тоді кінцева мета акції була зрозумілою — забезпечити альтернативний російському маршрут транспортування енергоресурсів з каспійського регіону до Західної Європи. Спроба виявилася не зовсім вдалою з двох причин. По-перше, в цьому союзі не було могутнього агресивного лідера, а по-друге, він був орієнтований на вирішення економічних проблем. І все тому, що керівники країн-членів ГУУАМ ще дуже побоювалися Росії і вважали за краще уникати різких рухів. Сьогодні, після зміни влади в Україні, ситуація змінилася і недоліки усунено. Новий союз передбачається зробити насамперед політичним. І в ньому виразно проглядається лідер. Польща — член Євросоюзу, яка спирається на його можливості та політичні ресурси, а також має за плечима безумовну підтримку США. До речі, участь Польщі у створюваному блоці показує, що у архітекторів проекту плани набагато далекоглядніші, ніж встановлення свого впливу в СНД. У майбутньому може йтися про вступ до СДВ Румунії та Болгарії і перетворення її, з одного боку, на своєрідний відстійник для слабких членів Євросоюзу, а з іншого — на варіант ланцюжка «буферних держав», які охоплюють Росію з заходу та півдня...

Ідея інтеграції пострадянських республік від Балтійського до Чорного моря виникла на початку 90-х років у Мінську. Політики з білоруського Народного фронту висунули ідею об’єднання України, Білорусі та країн Балтії, які б стали таким собі кордоном між Східною Європою та Росією і таким чином контролювали всі транспортні потоки, в тому числі трубопроводи на цій території. Балто-Чорноморський союз, за задумом його теоретиків, міг би встановити єдині транзитні тарифи: мінімальні для країн-членів та високі для всіх інших. Крім того, стрижнем інтеграції мав стати балто-чорноморський нафтовий колектор: передбачалося переганяти з півдня на північ близькосхідну нафту, а в майбутньому, можливо, в протилежному напрямку — норвезький газ. Таким чином, Україна, Білорусь та країни Балтії остаточно позбулися б енергетичної залежності від Росії...

Відродження «української ідеї» суперничає з величезною привабливістю Заходу для молоді, яка відвертається і від минулого СРСР, і від нинішнього Росії. Російський інтелектуал і правий націоналіст Олександр Ципко шкодує про втрату «історичної Росії» в східній та південній Україні, але визнає, що в центральній та західній частині країни раптово виникає «нова політична нація». Там виросло покоління, яке не знало радянського суспільства і не живе, як східна Україна, в симбіозі з сьогоднішньою Росією. Саме це покоління ми бачили на площах Києва. Росія та схід України можуть зблизитися з ним, лише обравши радикальнішу лібералізацію. Російські ліберали сподіваються на «помаранчеве зараження» у себе вдома... Битва триває за парламентські вибори 2006 року. Політичне перевлаштування буде тим більше визначальним, що конституційна реформа, яку хотів провести Леонід Кучма, відхилена прихильниками помаранчевої хвилі та їхніми американськими спонсорами, була в результаті прийнята у Верховній Раді 8 грудня зі згоди Ющенка в обмін на гарантії «чесності» виборів 26 грудня... Ця реформа повинна також у принципі привести до заміни сьогоднішнього президентського правління на парламентську демократію... Українська криза піднімає інші питання. Які вигоди може отримати Україна та Європа, які зближуються, щоб грати проти Росії, а не грати разом з нею? Яка для них користь у холодній війні, зготованій за океаном, з посередниками в Празі, Ризі та Варшаві? І чи зможе Європейський Союз бути вірним обіцянкам швидкої інтеграції, даним Україні пані Олбрайт? У світлі дестабілізацій, у яких Кремль очевидно ніяк не зацікавлений, чи дозволить він і надалі завдавати собі прикростей, усе ще випрошуючи для себе другорядну роль?..

...Незважаючи на дипломатичну спробу згладити конфуз, неприємне враження все-таки залишилося. Конструктивного діалогу про ЄЕП, на який розраховували бізнес-співтовариства обох держав, не вийшло. Глави економічних відомств примітивно виклали один одному взаємні претензії. Діяли чиновники, судячи з усього, відповідно до суворо затвердженого плану, в якому домінували не економічні інтереси Росії та України, а обопільні політичні амбіції. Україна давно намагається знайти альтернативу монопольним поставкам російської нафти, які обертаються політичними потрясіннями. Достатньо пригадати безуспішні спроби Києва обмежити зростання цін на паливо на початку літа 2005 року. У цьому контексті двосторонній торговий формат з Казахстаном міг би в перспективі збільшити обсяги закупівель казахстанської нафти при скороченні поставок із Росії. Як відомо, наприкінці травня відбувся досить болісний для Росії запуск нафтопроводу Баку — Тбілісі — Джейхан, яким в обхід російської території нафта з Казахстану може перекачуватися і на НПЗ України. Якщо розвиток діалогу з Казахстаном обіцяє нафтове підживлення, то з Білоруссю все значно простіше. Київ ніколи не поспішав встановлювати Єдиний економічний простір з Мінськом. Річ у тім, що Україна в перспективному плані претендує на членство в Європейському Союзі, а диктаторські замашки Лукашенка, від яких Європу відверто коробить, Києву рішуче не подобаються...