В історії майже кожного народу є своя «проклята битва», той катастрофічний поворотний пункт національного розвитку, що залишається і для прийдешніх поколінь Днем Скорботи, гірким докором, проте водночас — і закликом відновлювати втрачену честь нації, її незалежність і свободу. Такі Дні Скорботи, звісно, пам’ятають. Але ж спитайте в поляка, наприклад, чи може бути предметом шани і гордості для його країни, припустiмо, день взяття околиці Варшави — Праги, — котру захищали мужні повстанці Тадеуша Костюшка, військами російського фельдмаршала Суворова наприкінці 1794 року (після чого, власне, Польща більш аніж на століття втратила незалежність)? Або спитайте в серба, чи святкує він чергову річницю битви на Косовому Полі (червень 1389 року), поразка в якій підвела його Вітчизну під турецьке ярмо на шість століть? Або в чеха — як він ставиться до битви при Білій Горі, що призвела до тривалого занепаду чеської державності? Окреме питання — вплив на свідомість французів славетної битви при Ватерлоо (1815 рік)...
Отож своє Ватерлоо мають дуже багато країн. Але українська масова історична свідомість — то випадок, м’яко кажучи, дуже специфічний. У цьому автор цих рядків мав змогу наочно переконатись, скуштувавши зовсім нещодавно прецікавого «солодкого продукту» виробництва ТОВ «Полтавакондитер» (випуск 2005 року, за нової влади!). Цукерки у яскравій, якісній обгортці рекламують... сумнозвісну (втім, може для когось, навпаки, славну, якщо є попит?) Полтавську битву 27 червня 1709 року. Відтворена мальовнича панорама битви, на зворотному боці — нагадування про те, що «Полтавська битва є вирішальною подією російсько-шведської Північної війни 1700—1721 років» (що саме по собі заперечень не викликає), бо там «російські війська під командуванням Петра I розгромили багатотисячну армію шведського короля Карла ХII». На думку авторів цього «історичного плакату» з кондитерським присмаком, «пророчими виявилися слова Петра I, з якими він звернувся після бою до переможців: «Хоробрі справи ваші ніколи не будуть забуті нащадками». Ну, й на додачу — «ударні», класичні рядки з «Полтави» Пушкіна...
Отже, наше Ватерлоо (а Полтавську битву можна тлумачити саме так!) ми рекламуємо, прикрашаємо кольоровими обгортками, мало не піднімаємо на щит як предмет української слави та гордості (бо інакше навіщо випускати такий товар українському виробнику?). Про що, власне, це свідчить? Щонайменше про те, що історичний генокод українців — будемо називати речі своїми іменами — серйозно пошкоджено, наслідком чого, власне, і є таке прищеплювання українцям імперської «слави» Романових. I рiч навіть не в тому, чи знають укладачі цього тексту про фатальну роль поразки під Полтавою для української державності. Гірше те, що «архетип» історичної свідомості нашого народу деформовано — як і сприйняття демократії, політичної й економічної свободи. Адже це речі взаємопов’язані.
Окрім того, виникає цілком слушне запитання: а чому практично немає популярних масових проектів на телебаченні, у ЗМI, котрі б цікаво розповідали пересічному громадянинові (тому, хто й зараз часто-густо сприймає царя Петра не як ненависника України, а як правителя вольового, жорсткого, але справедливого) про дійсно славні перемоги наших звитяжців під Жовтими Водами, Корсунем, Батогом? I, до речі, під Конотопом, де 1659 року вщент було розгромлено 150-тисячну армію російського царя?! Чи ми не вважаємо ці перемоги своїми? Чи немає масового попиту? Чи це спрацьовує «рабське підсвідоме» (за аналогією з «колективним підсвідомим» у психологiї)?
Мабуть, якщо ми будемо йти лише за модою чи масовим попитом (окрема проблема: а як він формується? Чи так уже стихійно?), то взагалі матимемо справу з воістину сюрреалістичною ситуацією. Мені доводилось бачити на розкладках у центрі Києва дві майки, що лежали просто поруч: на одній було написано «Так! Ющенко!», а інша... рекламувала прапор і герб СРСР! То що, попитом користується і та, й інша? Про що ж свідчить цей сигнал?
Говорячи і дбаючи передусім лише про інвестиції (а може, точніше сказати, про іноземні кредити), влада ризикує опинитися в «несподіваній» ситуації — інвестиції, може, й будуть, проте України, по суті, не буде. I постійним джерелом тривоги для всіх нас має бути та обставина, що, хоча політично чужий «проект для України» на сьогодні відкинутий, на рівні масової свідомості ґрунт для цього проекту залишається.
