В епоху популярності ковбойських вестернів розхожою була фраза: «Не стріляйте в піаніста — він грає, як уміє». Тим самим наголошувалося на особливому місці піаніста в ієрархії салунів Дикого Заходу.
Мабуть, такі ж справи й із президентами держав. Надто це вже значна і, насмілюся сказати, єдина у своєму роді посада. З одного боку — завидна, оскільки вся офіційна пошана та повага, звісна річ, перепадають першій персоні у країні, а з іншого — заздрість і навіть ненависть також адресовані цій же персоні. Що поробиш: така зворотна сторона популярності та публічності. Образливо лише, що сучасний президент, не будучи необмеженим монархом-імператором, не може розчерком пера рубати навідліг гордієві вузли, які наплели його попередники в державі: в економіці, в політиці й узагалі в усіх сферах суспільного життя. Він може хіба що відбиватися від обвинувачень у провалі тих чи інших авантюр і реформ, які проводять деякі люди з президентського оточення. Ну, наприклад, прем’єр-міністр. Буває ж таке, що прем’єр, не подумавши, оголосить зниження цін на бензин або м’ясо, а вони — тобто ціни — узяли і не знизились! І навіть дивним чином навпаки — зростають ці ціни кудись до захмарних висот. І якщо ви думаєте, що винним виявляється прем’єр, ви дуже помиляєтесь: винним виявляється президент. І навіть коли усім стає абсолютно очевидно, що вся вищеописана драма — справа рук прем’єр-міністра, однаково винен президент: а нащо посадив поряд із собою таку людину? А наслідки відображають соціологічні опитування: рейтинг президента «стрімко падає», рейтинг прем’єр-міністра «стабільно залишається на колишньому високому рівні».
Словом, важко живеться на світі президентам. Особливо якщо врахувати, що будь-який президент є заручником власних обіцянок, зопалу розданих ще в той романтичний час, коли він лише боровся за президентське крісло з конкурентами. А якщо на носі ще й нові — парламентські — вибори, тоді життя президентів остаточно перетворюється на хаос. Куди вже тут думати про особисте життя, про сім’ю, про дім, у якому нечасто й буваєш, — одні зарубіжні візити скільки часу та сил віднімають: то Туреччина, то Німеччина, і до «старшого брата» обов’язково треба на парад полетіти, бо образиться… Отак справи домашні вислизають із рук і готують неприємні сюрпризи.
Думаю, для Президента України Віктора Ющенка неприємним сюрпризом став скандал, пов’язаний із його сином Андрієм. Скандал цей, роздутий, на мою думку, практично на пустому місці, пов’язаний із загальною кампанією з дискредитації Президента. Не думаю, що автор статті про Андрія Ющенка в «Українській правді» (з якої, власне, все й почалося), керувався виключно інтересами соціальної справедливості. Хоча стогоном душі відгукуються головні рядки статті, наповнені пафосом боротьби за справедливість: «…Цікаво, які фінанси дозволяють йому (Андрію Ющенку. — В.В. ) їздити на BMW М6 — ціна якого дорівнює 25-ти річним зарплатам його батька (як відомо, до червня Президент України отримував 2600 гривень)».
Звісно, з давніх часів відомо, що немає заняття більш захоплюючого, аніж рахувати чужі гроші. Споконвіків займалися подібними підрахунками засідателі дворових лавочок постпенсійного віку. Однак сучасна демократична держава внесла радикальні новації в подібну, багато в чому застарілу схему — рахувати чужі гроші тепер дозволено представникам «четвертої влади». Погодьтеся, що Леонід Амчук і співавтор «розслідування», журналіст Євген Лауер, навряд чи наважилися б порахувати гроші в якихось місцевих «авторитетів» або злодіїв «у законі», оскільки після такого «розслідування» сміливих викривачів знайшли б де-небудь у районі Троєщини... Але, звичайно ж, наші сміливці ніколи не дозволять собі такого ризику — набагато зручніше «викривати» сина Президента, завдаючи тим самим удару по самому Президенту. Який закон порушив Андрій Ющенко — невідомо, а оскільки мішенню усієї цієї кампанії був, зрозуміло, не він, а його батько, саме Президента постаралися затаврувати як порушника закону.
Мені абсолютно ясно, що справа не варта заходу. Бо кому ще мати дорогі машини й інші «предмети розкоші», як не першій особі в державі та його сім’ї? І кого ж через це повинна «душити жаба»?
Однак подальші події показали, що не все так просто в Датському королівстві під назвою «держава Україна». Виявилося, що не лише парочка журналістів готова порахувати гроші сина Президента, таких «парочок» в українських ЗМІ виявилося кілька десятків. Щоправда, «компромат» звівся до «піймання» Андрія Ющенка біля дорогих ресторанів і клубів, каверзних запитань і коментарів. Президент був вимушений відреагувати, і відреагував він вельми бурхливо. Незрозуміло тільки, навіщо Віктор Ющенко почав виправдовуватися та спростовувати факти «розслідувань»: адже ще «в дні Майдану» було відомо, що і Ющенко, і Тимошенко є дуже багатими людьми. То чому ж така уразлива оборонна позиція? Чому ж такий зрив?
Відповідь напрошується одна — противники Президента завдали удар у його больову, незахищену точку. Нападу з цієї сторони Президент не чекав. Незважаючи на посаду, Президент, як і будь-яка людина, потребує захищеного тилу — а таким тилом, за визначенням, є сім’я. Тому будь- який удар, що виходить із цієї сторони, є нищівним, хоч яким би стійким бійцем на політичній арені був Президент. Тим паче, Віктор Ющенко за своїми особистими якостями — і це міг бачити кожен під час передвиборної кампанії та після неї — людина м’яка, схильна до компромісів, вельми нерішуча й піддатлива впливу оточення. Такій людині вдвічі важко на вершині владного Олімпу, де дмуть неабиякі вітри політичної боротьби.
Віктора Ющенка, на мою думку, можна — і треба! — багато критикувати за його прорахунки в керівництві країною та кадровій політиці, за невиконання його передвиборних обіцянок, за нерішучість і надмірне лавірування між «нашими» і «вашими». Але все це — в рамках чесних правил відкритої дискусії. А компромат на родичів Президента — поза цими рамками і, безумовно, недопустимий, хоч як би ми ставилися до Віктора Андрійовича як політика.
Президента можна зрозуміти як батька, який став на захист свого сина. Як політик, як публічна персона він здійснив, безумовно, помилку, але як людина вчинив абсолютно правильно: так, як вчинив би на його місці будь-який інший справжній чоловік.
У ковбойських салунах просили не стріляти в піаніста. У сучасному українському суспільстві, яке в чомусь вельми нагадує Дикий Захід, час розвішати схожі таблички: «Не ображайте Президента. Він також людина. Він працює, як може». Напевно, подібні слова примусили б багатьох із нас пригадати банальність про вождів, яких заслуговує народ («який натовп, такий і цар» — говорили ще стародавні римляни). І про те, що на Майданах ми все-таки стояли саме за Ющенка.
