«Білі плями» в історії виникають за двох причин: чи тому, що не збереглися документи та свідчення подій, чи тому, що офіційна пропаганда, з ідеологічних мотивів, видавала суворо дозовану інформацію, свідомо замовчуючи окремі моменти й імена, знати про які народу було «недозволено». Фрагменти історії Великої Вітчизняної війни — не виняток, незважаючи на безліч літератури, в тому числі й мемуарного жанру. Скажіть, у яких спогадах радянських полководців можна прочитати правду про штрафні батальйони та загороджувальні загони? Все сказане повною мірою стосується оборони Києва в липні-серпні 1941 року. Про подвиг його захисників написано велику кількість книг і статей, у яких названо багато імен командирів і бійців Червоної Армії, які героїчно обороняли столицю України. І в той же час свідомо замовчувалося ім’я того, під чиїм командуванням наші війська 71 день стримували натиск сил гітлерівського вермахту, які намагалися взяти столицю України фронтальною атакою, що називається «в лоб».
У перших числах липня 1941 року, після перемоги в танковій битві під Дубно і взятті з ходу Бердичева, 1-а танкова група вермахту під командуванням Клейста, розвиваючи успіх, увійшла клином у 60-кілометровий розрив між 5-ю та 6-ю арміями Південно-Західного фронту. 11 липня 1941 року передові частини цієї танкової групи з’явилися під Києвом на річці Ірпінь. На цій ділянці регулярних радянських військ практично не було і до підходу відступаючих частин Червоної Армії протягом чотирьох днів оборону тут тримали курсанти київських військових училищ, 4-й окремий мотострілковий полк НКВД, ополченці й окремі частини 147-ї стрілецької дивізії. Саме вони зірвали спробу противника взяти Київ з ходу. Надалі, коли підійшли резерви, які зайняли позиції Київського укріпленого району, зав’язалися запеклі бої, в ході яких приміські населені пункти кілька разів переходили з рук в руки. Проте шостого серпня противнику вдалося прорвати першу лінію укріпрайону і вклинитися в оборону наших військ. Положення стало критичним. І не в останню чергу тому, що не було налагоджено чітку взаємодію військ: розрізнені бригади та дивізії підкорялися безпосередньо штабу Південно-Західного фронту, під управлінням якого були ще чотири армії. Тому для об’єднання всіх частин, що брали участь в обороні Києва, за три дні (8—10 серпня) було створено 37-му армію. І ось тут ми наштовхуємося на «білу пляму».
Описуючи вмілу організацію бойових дій, справжній героїзм воїнів 37-ї армії, яка фактично не здала Київ ворогу, а була змушена покинути місто за наказом Верхового Головнокомандуючого, радянські історики «забували» назвати ім’я командуючого армією. А командував 37-ю армією генерал-майор Андрій Власов. Той самий, який, потрапивши в полон до німців у липні 1942 року, через рік створив із радянських військовополонених Російську визвольну армію (РВА), що воювала на боці фашистської Німеччини, за що його ім’я стало синонімом найвищого ступеня зради. З пісні слів не викинеш — ані хороших, ані поганих. Поганого про генерала було сказано багато, про хороше вважали за краще мовчати, тому і фігурує в офіційній історії оборони Києва армія без командуючого. Звернімося до літератури.
Уже наступного дня після формування «37-ма армія нанесла ворогу сильний контрудар і 11 серпня звільнила населені пункти Теремки і Мишоловку, а 12—14 серпня — Жуляни, Тарасівку, Чабани, Новосілки, Пирогово. Контрудар радянські війська продовжували до 16 серпня. Бійці та командири регулярних військ і ополчення виявили мужність і відвагу» (Історія Києва. Том третій, книга перша. — Наукова думка — Київ — 1985.— С. 312). «37-ма армія силами чотирьох дивізій і повітрянодесантного корпусу (того самого, яким командував відомий нам із книг про оборону Києва полковник Олександр Родимцев. — Є.М. ) нанесла ворогу сильного удару. На світанку 11 серпня, після залпу наших «катюш» і артилерії, піхота пішла в атаку. Удар був несподіваний. Жорстокі бої зав’язалися в Голосіївському лісі. Одночасно наші війська перейшли в наступ в районі Жулян. Ворог зазнав великих втрат. Як свідчив Ф. Гальднер, 6-та армія втрачала під Києвом щодня близько 1600 солдат» (Історія Української РСР. Том 7. — Наукова думка. — Київ — 1977. — С. 37.).
Потрібно відзначити, що, будучи призначеним комендантом Київського укріпленого району й отримавши наказ сформувати армію з ненавчених резервів, генерал-майор Власов об’єднав під своїм командуванням частини, які фактично не мали загального управління, і за короткий час зумів налагодити їхню взаємодію. При цьому треба врахувати, що армією А. Власов командував уперше. До цього часу в мирний час найвищою його посадою було командування 99-ю стрілецькою дивізією, яка стала кращою дивізією Червоної Армії. Війну ж він зустрів на посаді командира 4-го механізованого корпусу 6-ї армії, який уже в перший місяць війни показав себе якнайкраще. Грамотна організація оборони на базі Київського укріпрайону й уміле керування військами дозволили 37-й армії протягом 71 доби відбивати атаки 17 дивізій противника. Власов утримував Київ до останнього й залишив його лише за наказом Верховного Головнокомандуючого. Тими героїчними днями, віддаючи данину поваги своєму тямущому командуючому, захисники Києва гордо називали себе власовцями.
Безуспішні спроби взяти столицю України прямими атаками змусили Гітлера на початку вересня припинити наступ на Москву й повернути 2-у танкову групу Гудеріана на захоплення Києва з півночі. Одночасно з плацдарму південніше Кременчука на захоплення Києва з півдня було кинуто дивізії 1-ї танкової групи Клейста. З’явилася реальна загроза оточення не лише київського угрупування військ, але й усього Південно-Західного фронту. Єдиним виходом було своєчасне відведення військ, але цього не було зроблено. Чому?
Маршал Радянського Союзу Георгій Жуков у своїй книзі «Спогади і роздуми» пише, що він, передбачаючи такий хід подій, нібито пропонував Сталіну відвести війська від Києва. Але той не погодився і наказав «не молоти нісенітниць». На що Жуков попросив відставку з посади начальника Генерального штабу, і Сталін цю відставку прийняв. Проте просте зіставлення дати, розмови, яка нібито була, й ситуації під Києвом примушує засумніватися у правдивості розповіді Маршала Радянського Союзу. Відомо, що Сталін зняв Жукова з посади начальника Генерального штабу 29 липня 1941 року. Отже, якщо вірити Жукову, описана розмова відбувалася саме цього дня. Але в кінці липня ситуація під Києвом не була настільки критичною, щоб починати відведення військ. Гітлер вирішив припинити наступ на Москву й іти на Київ тільки в двадцятих числах серпня, а сама операція із захоплення Києва розпочалася тільки в перших числах вересня. Ось тоді і треба було б відводити війська. З такою пропозицією до Верховного Головнокомандуючого звернувся Головнокомандуючий Південно-Західним напрямом С. Будьонний. Проте Сталін зволікав, що зрештою дало привід покласти на нього вину за загибель цілого фронту. Але й тут не все так просто. Звернімося до вже цитованого вище сьомого тому «Історії Української РСР».
Із метою не допустити захоплення київського угрупування військ із півночі «Ставка наказала командуючому Брянським фронтом генералу А. І. Єременку нанести фланговий удар по танковій групі Гудеріана. В розмові по прямому проводу генерал А. І. Єременко запевнив Сталіна, що танкову групу Гудеріана буде розбито. Враховуючи це, Сталін відхилив пропозицію Головного командування Південно-Західного напряму про негайне відведення військ із Києва» (с. 41). Чого коштували запевнення майбутнього Маршала Радянського Союзу А. Єременка, ми знаємо: зайва самовпевненість (чи хвастощі) обернулася однією з найбільших військових катастроф за всю історію воєн. Але найцікавіше те, що А. Єременко ніяк не було покарано за це, хоча прецедент був — командуючий Західним фронтом генерал армії Д. Павлов і все керівництво фронту за подібний провал в Білорусії в червні 1941-го були розстріляні. Ще одна загадка історії? Тільки в ніч на 18 вересня, через три доби після того, як танки Гудеріана Клейста замкнули кільце оточення в районі Лохвиці, Ставка дозволила відведення військ із Києва. Але командування і штаб Південно-Західного фронту не забезпечили організований відхід. Залишившись без управління, війська фронту розбилися на окремі групи, які з боями проривалися з оточення самостійно. Майже півтора місяці виходив із оточення і Власов, пройшовши тилами противника від Києва до Курська.
Після виходу з оточення Сталін знову довірив йому армію. 20-а армія Власова відзначилася в битві під Москвою (двічі протягом місяця його портрет було опубліковано в центральних газетах серед портретів героїв оборони Москви). У січні 1942 року він за всіма правилами вищого військового мистецтва організовує і проводить наступальну армійську операцію на річці Ламі. Потім протягом десятиріч цю операцію вивчали слухачі військових академій Радянського Союзу як приклад правильного планування бойових дій, організації військової розвідки, інженерного і тилового забезпечення, протиповітряної оборони військ. За ці бої Власов отримав звання генерал-лейтенанта й орден Леніна. З сьомого лютого 1942 року він протягом місяця був заступником командуючого відродженого Південно-Західного фронту. В березні того ж року Сталін призначає Власова заступником командуючого Волховського фронту і відправляє рятувати ту, що потрапила в оточення, а потім віддану й кинуту Ставкою напризволяще без боєприпасів і продовольства, 2-у ударну армію. Документи що стали доступними (збірник документів і робіт з історії власовського руху, виданий у Москві Російським державним гуманітарним університетом — Історіко-архівний інститут, 1997, вип. 11) свідчать, що, всупереч твердженням радянських істориків, А. Власов у полон не здавався. Генерала, вкрай знесиленого, який намагався вийти з оточення, поселили і сховали жителі одного з сіл Ленінградської області, а потім здали його німцям.
Про те, що було далі — добре відомо. Радянська пропаганда постаралася представити історію генерала А. Власова виключно в чорному кольорі. Але хто знає, як склалася б доля генерала, якби він сам двічі не був зраджений своїми ж.
