Дозволимо собі висловити думку, що, незважаючи на велику кількість супротивників політичної реформи, вона-таки ввійде в дію з 1 січня.
Можуть радіти ті, кому спати не дає концентрація влади в руках президента, що призводить до авторитарних методів правління державою. Проте, на наш погляд, говорити про те, що майбутня політична реформа однозначно є благом для української держави, не можна. Можна скоріше сказати, що ця реформа стане таким собі стрибком з вогню та й у полум’я.
Після 10 років президентства Кучми та початку мандату Ющенка (який загалом також не відмовляє собі в тих самих авторитарних формах правління) справді може виникнути відчуття, що лише перерозподіл повноважень на користь парламенту «врятує» Україну від авторитарщини, і бажання «врятуватися» може бути надзвичайно сильним.
Але чи варто лише через це стрибати в іншу пастку?
Мало того, що загалом парламентсько- президентська система зовсім не обов’язково є більш демократичною і такою, що повніше відображає волю народу, ніж президентсько-парламентська, — вона ще й може бути набагато менш стабільною.
Зрештою, історична практика показує, що для того, щоб парламентаризм в державі був стабільним, вона повинна пройти довгий шлях становлення демократії не лише у владній верхівці, а й у головах громадян. І те, що Україна ще далека від кінця свого такого шляху, не може викликати сумнівів.
Тепер до конкретики. Венеціанська комісія сформулювала низку зауважень до змін, що будуть запроваджені конституційною реформою. Одна з найважливіших серед них — збереження досить широких повноважень президента. Прикладом може слугувати те, що розгляд питання відповідальності Кабміну може ініціюватися як парламентом, так і президентом.
В чому насправді тут проблема?
Уявімо собі, що в парламенті буде різко опозиційна більшість до президента. В такому випадку цілком прогнозованою може бути така ситуація, коли Верховна Рада і Кабмін тягнуть у зовсім різні боки, ніж президент, або просто є настільки опозиційними, що не бажають миритися з рішеннями «іншої сили», — наприклад, коли постанови Верховної Ради та укази президента «тягнуть віз» в різні боки або коли президент ветує переважну більшість законів.
Така ситуація називається просто — блокування. І тоді в країні не робиться нічого, бо політичну систему «заморожено». Імовірність такої ситуації досить висока, особливо за умов жорсткої конкуренції між парламентом та главою держави, яка буде встановлена змінами Основного Закону, помноженими на принцип дії української опозиції: «опонуємо, щоб опонувати».
Тепер перенесемося з площини права в суто політологічну площину.
3 1 січня 2006 року біля керма держави, за ідеєю творців законопроекту 4180, повинен стати парламент.
Але постає одне просте запитання: а чи доросла вже Україна до цього? Згадаймо, що колискою парламентаризму є Велика Британія, і згадаймо, який довгий шлях було пройдено від Magna Charta до стабільного і ефективного парламентаризму. Давайте звернемо увагу на історичний розвиток політичних систем інших країн, в яких парламентаризм справді забезпечує стабільність.
А тепер давайте перенесемо наш погляд на Україну і відчуємо всю глибину різниці.
Де і коли в Україні була демократія, щоб ми зараз отак з розмаху завели парламентсько-президентську систему?
Тільки, будь-ласка, не потрібно згадувати «християнсько-демократичну державу» Запорізька Січ. Було те давно, і до наших сьогоднішніх реалій не має жодного відношення.
Одним словом, міцної демократичної традиції, яка потрібна для встановлення ефективного парламентсько-президентського режиму, в України і в українському народі немає. Помаранчева революція — лише перший крок до її здобуття. Тому з цієї точки зору нова політична система також може стати шляхом до серйозної політичної кризи.
За наочною демонстрацією того, що мається на увазі, далеко ходити не потрібно. Достатньо згадати те, що відбувалося у Верховній Раді протягом останнього тижня сесії.
Демократія — це можливість висловити свою точку зору, сказати своє «так» або «ні» і схилитися перед волею більшості. А поведінка нардепів — це виставляння себе, та й України загалом, на посміховисько, і до демократії має лише дуже опосередковане відношення. А ось те, що вона загалом віддзеркалює стан суспільства — так. І це підтверджує сказане вище.
А ось тепер спробуємо хоча б на секунду уявити собі, що буде, коли ставки на парламентському кону ще зростуть. Не думається, що прихід нових народних обранців наступного року, кардинально змінить ситуацію.
Справа не в персоналіях, справа в ментальності. На початку місяця йшлося про СОТ і про сумісництво, — до речі, така демонстративна неповага до Конституції зайвий раз підкреслює українську недемократію. Після нових виборів до Верховної Ради мова йтиме про більше. Залишається лише сподіватися, що тоді обійдеться без людських жертв у стані народних депутатів.
А наразі очевидним є одне: рівень демократичної культури в Україні не настільки високий, щоб штурвал влади передати в руки парламенту. Дарма, що йдеться не про чистий парламентаризм, а про парламентсько-президентський режим.
Звісно, авторитаризм українському народові вже встиг остогиднути. Проте чи справді буде державі житися краще при слабшому президентові та сильнішій Верховній Раді? Щодо цього — є сумніви.
