Реакція журналістської спільноти на емоційну відповідь Президента про стиль життя свого старшого сина, що стала головною медіа-подією тижня, була не менш емоційною (див., наприклад, «День», № 133). І цілком зрозумілою. Розміщена на сайті «Телекритика» (www.telekritika.kiev.ua) альтернативна думка політолога Андрія Дуди про те, що ніхто, мовляв, не осмілився «промоніторити» співвідношення витрат і декларацій екс-президента Леоніда Кучми та його родичів, усе-таки «шкультигає». Адже справа не тільки в тому, що зараз начебто можна критикувати Президента, а раніше це було, м’яко кажучи, проблематично. Просто Леонід Кучма не пропонував тих стандартів (підзвітність політика суспільству, свобода преси тощо), які декларував під час передвиборної кампанії і під час помаранчевої революції Віктор Ющенко. Саме на хвилі цих декларацій нинішній Президент і прийшов до влади, і саме на цьому тлі небажання глави держави дати детальні пояснення має дивний вигляд. Особливо стосовно тієї частини суспільства, хто голосував за Віктора Ющенка, хто пов’язував із ним певні особисті надії... А закидати журналістам у тому, що вони надто посмілішали, не зовсім коректно — нова влада сама обіцяла пресі бути миролюбною до неї. За язика, як кажуть, ніхто не тягнув.
З іншого боку, можна погодитися й зі словами Віктора Ющенка про те, що історія з публікацією в «Українській правді» стала «загальним випробуванням — на готовність влади і преси жити в нових умовах». Так, влада в особі Президента зірвалася на грубість. Лист Віктора Ющенка в «УП» інциденту все-таки не вичерпав, оскільки відповідей на поставлені запитання не отримали, натомість журналістам нагадали, що і їм не повинне зраджувати почуття такту. Так, українські журналісти мало не вперше проявили рідкісну солідарність: на ситуацію схоже відреагували представники ЗМІ різної політичної орієнтації та різного рівня лояльності до нинішньої влади. Хоча іноді з проявами солідарності зашкалювало: складалося враження, що на окремих телеканалах замість того, щоб усебічно проаналізувати ситуацію, вирішили використати її для самопіару в рамках телекартинки «журналісти пишуть листа українському Президенту».
А ось щодо листа, де журналісти вимагають від Віктора Ющенка публічних вибачень перед кореспондентом «УП» Сергієм Лещенком (на якому і «зірвався» глава держави), відповідей на запитання щодо доходів і видатків його сім’ї, а також наполягають на тому, щоб він завжди поважав «професію журналіста та конституційне право на свободу слова і вільний доступ до інформації», то він виглядає якось уже надто ультимативно — особливо з урахуванням «різношерстості» підписантів. Така категоричність не зовсім зрозуміла в світлі того, що підписували його аж ніяк не працівники Бі-Бі-Сі, які ось уже не один десяток років працюють у рамках дуже жорсткого кодексу журналістської етики, а люди, які ще не так давно жили й працювали в не дуже сприятливому для ЗМІ (з погляду так званих демократичних стандартів) кліматі. Хтось зміг зберегти репутацію й у тих складних умовах. Але деякі з українських журналістів і зараз «за інерцією» продовжують працювати, використовуючи не зовсім чисті методи: змінилися об’єкти критики, але не стилістика. То, може, варто було б, ставлячи Віктору Ющенку жорсткі вимоги, які прийнято висувати до європейських лідерів, і на себе взяти певні зобов’язання? Наприклад, пообіцяти зробити все можливе, щоб не тільки замовлених, а й схожих на замовлені матеріалів у «своїх» ЗМІ не з’являлося, пообіцяти завжди надавати думку об’єкту журналістської критики та не супроводжувати цю думку викривальними «підрядковими перекладами» тощо. А тоді вже й вимагати сповна — і з Президента, і з міністрів, і з найнижчого чиновника.
