Прийшло і на нашу, глядацьку, вулицю свято: чи надовго, чи на короткий час у прокат (нині — в столичному кінотеатрі «Жовтень») вийшов мультфільм «Тріо з Бельвілля». Одразу ж виникають якісь термінологічні труднощі, бо слово «мультфільм» породжує несерйозні асоціації. Дитинство золоте, або, Боже збав, піон[Е]рське, «На добраніч, малята», малята, які не хочуть спати навіть після Хрюші зі Степашею, й інші побутові ускладнення. Другий варіант — масові комп’ютеризовані атаки, які не без успіху здійснюють на аудиторію голівудські кіноконвеєри — якесь «У пошуках Немо», «Підводна братва» й інші дорогі, але малозмістовні дурниці. Погано, звісно, доводити переконливість витвору мистецтва від зворотного, а що поробиш? Дуже багато стереотипів, стандартів і забобонів.
Одним словом, фільм Сільвена Шоме до всього вищепереліченого не має ані найменшого стосунку. Оскільки:
кращий;
веселіший;
дотепніший;
інтелектуальніший;
однаково доступний і прийнятний і для дорослих, і для дітей, і для кінознавців, і для масового глядача.
Останнє — особливо важливе. Оскільки у світі анімації, як і в кінематографі загалом, є поділ на «комерційний» й «авторський» напрям. Перше вже згадане вище, друге — це технічно витончені, часто переповнені насильством і жахом, або безпросвітністю чи навіть патологією фільми, насправді цікаві лише цінителям. «Тріо з Бельвілля» з іскристою легкістю злітає над опозиціями та протистояннями, мирить усіх. Тут є місце карикатурному перебільшенню. У кожного персонажа — своя вада, характерна, смішна риска, яка в будь- якому іншому фільмі була б для її носія тяжким пороком, а тут вносить необхідні фарби в образ. Адже Шоме обходиться без слів; діалогів у фільмі просто немає. Потрібний звуковий настрій створює музика, її багато, найрізноманітнішої, незмінно прекрасної. Звукову доріжку «Бельвілля» взагалі можна було б видати окремим диском. А решту «промовляють» візуальні знахідки. Вистачить однієї гримаси, двох-трьох рухів, щоб стало ясно, що відбувається. І все настільки яскраве та опукле, що запам’ятовуєш навіть епізодичних персонажів, не кажучи вже про основних. Кульгава, але вольова бабуся — мадам Суза. Усиновлений нею Чемпіон — спочатку жвавий круглолиций хлопчисько, потім довгоносий флегматик-велосипедист. Пес Брюно — взагалі мало не головна окраса картини — неймовірно товста, стійка та зворушлива істота, яка подекуди здається смішнішою та живішою за справжніх, вуличних собак. Тріо худих бадьорих мюзик- холльних співачок, яким чи музичити, чи гранати кидати — один чорт. Червононосий карлик — ватажок французької мафії. Його шафоподібні підлеглі. Огрядна продавщиця в фаст- фуді з метеликом на носі. Скаут, схожий на бульбашку. І ще, і ще, і ще. Світ «Тріо з Бельвілля» — суцільний гротеск, іноді на грані абсурду. Власне, вже пролог, розважальне шоу, яке дивляться по телевізору бабуся та Чемпіон, схожий радше на сюрреалістичний гіньйоль, де інструменти норовлять заграти самостійно, туфлі з’їдають танцюриста, а потім сцену і зовсім розгромлює якесь жахливе танцююче тіло. Загалом анімація Шоме — феєрверк перебільшень. Один тільки пес, який то слугує покришкою для вантажівки, то перепливає океан у шторм у ролі привідної сили до бабусиного плотика, чого вартий! І весь цей парад умовностей приймаєш із захватом, як правила найулюбленішої гри.
Але, крім усього іншого, це ще й витвір справжнього інтелектуала, кіномана. По всій картині розсипані різні цитати та згадки, що має тішити погляд інших синефілів, меломанів і диваків: то фрагмент зі стрічки знаменитого французького режисера- ексцентрика Жака Таті, то плакат до анімації 1914 року американського класика Вінзора МакКея, то раптом проходить ціла низка легендарних персон у карикатурному вигляді: джаз-гітарист Джанго Рейнхард, чорношкіра танцівниця, секс-бомба 1920-х Дежозефін Бейкер, великий віртуоз-піаніст Гленн Гульд, який награє Баха й у своїй звичній манері мугикає собі під ніс... Деякі деталі й поготів убивають своєю дивовижністю — наприклад, унизу екрана бабусиного телевізора ненав’язливо вписана... одна з формул Ейнштейна. Але всi ці новації аж ніяк не втомлюють, оскільки минаючи таким собі смисловим орнаментом, не заважають розвиватися історії про великий похід бабусі Сузі та Брюно до далекого Бельвілля (виглядає, як вельми ядуча пародія на Нью-Йорк), щоб визволити полоненого мафією Чемпіона. У тому й майстерність — примусити глядача безвідривно дивитися на екран, а потім ще багато днів після перегляду смакувати окремі деталі, фрагменти або ситуації.
Тож «Тріо з Бельвілля» — справжній подарунок для різного віку, від здитинілих до передчасно подорослішалих. І додати тут більше нічого, крім тривіального — підіть, подивіться, не пожалкуєте. Чесне слово!
