Як повідомляла газета «День», архієпископ Черкаський і Канівський Софроній (Дмитро Дмитрук) УПЦ (МП) нещодавно звернувся до православних України з закликом забути всі чвари, непорозуміння, амбіції і почати, зрештою, становлення Української Автокефальної Православної Помісної церкви. Нижче подається інтерв’ю з архієпископом Софронієм, який погодився більш докладно висловити свої думки стосовно православної ситуації в Україні та шляхів її залагодження.
— Ваше Високопреосвященство, щойно відзначали день Івана Хрестителя. Як ви оцінюєте ті язичницькі риси, які надають цьому святу деякі ЗМІ та громадські організації?
— Чесне Різдво Івана Предтечі і Хрестителя ТБ та друковані ЗМІ вперто намагаються «обернути» в язичництво. Складається враження, що багато хто хоче повернути до язичництва наш народ; чути навіть такі думки, що нам не треба було хреститися і приймати Христа — мабуть, щоби бути забитими і неосвіченими аж до наших часів. Складається враження, що тут переслідується одна мета — щоб у нас обов’язково було не так, як у людей. І це не тільки в релігії: так само будують країну, так само будують демократію; і ніяк не можна зрозуміти — демократія то чи анархія?
— Наше православ’я драматично поділене — чому так сталося? Чи бачите тут якесь історичне підгрунтя?
— Сучасним поділом православ’я ми завдячуємо нашому першому президенту Леоніду Кравчуку; від чого й досі страждає багато і багато людей. Гадаю, що є зацікавлені в тому, щоби в Україні було саме таке православне життя, яке зараз маємо. Адже немає сумнівів у тому, що коли в Україні буде одна і сильна Православна церква, тоді буде й належне ставлення до нашої держави з боку інших країн.
Сьогодні релігійна ситуація у країні ненормальна. Дозволю собі нагадати, спираючись на історію української церкви, що християнство прийшло до Києва — не Москви, тоді як до Москви — з Києва! І що бути православним патріархом Росії і визнаним патріархом України — то велика різниця.
Завжди так було, що коли страждає державність країни, страждає і її церква. Згадати тільки, що на початку ХVII ст., на Правобережній Україні не було жодного православного єпископа — аж поки Єрусалимський патріарх не висвятив таємно шість київських єпископів — завдяки категоричному проханню гетьмана Сагайдачного. Для мене історія Православної України — страшна історія. А скільки пролито крові, скільки мучеників за свободу країни і віру православну! Ні над одним народом так не знущалися, як над українцями — четвертували, варили у маслі, відрубували руки і ноги, виколювали очі! Зараз робиться те ж саме — тільки у духовній сфері, духовній боротьбі, яка страшніша за фізичну. Боляче на все те дивитися.
Чому нам поміж собою сваритися, якщо всі ми називаємо себе православними, якщо ми віримо в одного Бога? Чому не йти до одного Бога через страждання, а не через підтримку політиків? Бо політика — то найбрудніше на Землі з того, що вигадала людина; вона служить всім і вся, залежно від того, кому належить влада! Я надіюсь на Волю Божу, на Милість Божу. Але на що надіються ті, для яких політика — то бог?
— Як Високопреосвященний Владика прийшов до думки написати своє загальновідоме «Звернення», тобто нагадати українським православним про їхнє право і навіть обов’язок мати Помісну Незалежну Українську церкву?
— Причиною стало чітке бачення того духовного стану, у якому знаходиться наше суспільство, усвідомлення того, що діється в Україні. Мене весь час переслідує думка: «Як би розквітла Україна, наш народ, коли б ми мали одну Православну церкву в одній Православній країні!». Моє Звернення — не політика, не амбіція, не будь-які міркування вигоди. Я його написав і розіслав всім єпископам нашої церкви (УПЦ) тому, що з гіркотою усвідомлюю, як принижується гідність нашого народу. Гідність, яку так високо ставлять і за яку так відчайдушно борються інші народи.
— А як ви оцінюєте недавній захід православних УПЦ у Києві — вимогу запровадити в Україні другу — російську — державну мову?
— Я одного не можу зрозуміти, — може колись-таки дійду — як можна «протестувати» проти нашої гарної музикальної української мови? Як можна прожити тут усе своє життя, не вивчивши жодного українського слова! Я поїхав до Грузії, відпочивав там 20 днів, але встиг вивчити грузинською «Господи, помилуй!», навчився вітатися — мені було дуже приємно здороватися з грузинами їхньою рідною мовою: «Гамарджоба!». А тут, живуть на нашій землі століттями і не можуть вимовити слово «Па-ля-ни-ця»! Та ще й мають до нас претензії! Чому це так? І тільки у нас — саме так? Бо ми не вміємо себе захищати!
Або ще одне болюче для мене питання — чому заставляють віруючих, навіть через ЗМІ, йти на Володимирську гірку і каятися перед царем? Чому я, українець, маю каятися, коли за його правління не можна було написати й рядочка українською мовою — могли вислати до Сибіру? Це все робиться, спираючись на низький рівень освіти громадян. У Святому Письмі сказано: «Світ у злі лежить»! Куди не повернешся — скрізь зло та ненависть! І немає заслону тій аморальності, яка переповнює країну! Бо щоб мати совість, треба знати, що таке гріх. Тепер же ж ні совісті, ні стида ніхто не виховує. А слово «гріх» вживається рідко.
Бачачи це, я колись і в політику ліз — хотів увійти до Верховної Ради, аби зробити хоч трохи на краще! Але хочу вас застерегти — я не націоналіст! Я тільки українець, і мені дуже шкода всіх своїх земляків — я страждаю і мучусь. Так, як це у подібних випадках роблять і росіяни, і серби й інші народи. Українців часто звинувачують у націоналізмі. Але я вам ось що скажу — український націоналізм не йде ні в яке порівняння з націоналізмом російським чи сербським. Скажіть мені — часто можна почути, щоби хтось кричав у нас «За Україну»? Дуже рідко! Думаю також, що мало хто в Україні дійсно любить Шевченка, — бо люди не люблять українського народу так, як його любив Шевченко. Любив таким, яким він є, страждав за нього, не поділяючи народ на «своїх» і «чужих». І де б Шевченко не жив — у Петербурзі, в Середній Азії, його народ завжди був із ним.
— Як живе в наш час українське духовенство, духовенство вашої єпархії?
— У нас є дві дуже важливі групи суспільства — вчителі та лікарі. Один учить, другий піклується здоров’ям. Важко сказати, хто більш потрібний і необхідний. Але є ще одна група, яка стоїть і над лікарем, і над учителем. Це священики, які й лічать, й учать, і несуть людям духовну культуру. А виходить так, що держава, утримуючи вчителі і лікарів, залишає священиків напризволяще. Жити духовним людям важко, скрутно. Це я знаю на прикладі своєї єпархії. До того, священики, як правило, мають багатодітні сім’ї, підтримують своїх батьків і батьків батьків. І це — отримуючи платню від 70 до 200 грн. (плата за треби — мізерна, а в деяких регіонах люди взагалі дають тільки на церкву, а не священику). Український же єпископ, за постановою ВР, має аж(!) 330 грн. пенсії. На цю пенсію я й живу. Тоді як наші генерали отримують найменше 6—8 тисяч. А чому? Що, — генерал вище єпископа? Більше користі приносить державі? Де ж тоді справедливість, чому таке приниження? Кажуть — «церква відокремлена від держави», Але вибачте, я був у Німеччині і знаю, що як католики, так і протестанти отримують там від держави пристойну платню, хоча церкви в Німеччині також не державні. Хіба ми працюємо не на народ та його духовність — не на державу? Може справа у тому, що в нашій Верховній Раді немає жодного єпископа?
— Владико, яка реакція може бути на ваше «Звернення»? Звернення, яке всі люди, що вболівають за долю Української православної церкви, прийняли з радістю і схваленням?
— Я писав цю Заяву після аналізу сучасного політичного і духовного стану в Україні та історії Української церкви. (Аналізувати призвичаїли мене духовні заклади Москви, де я багато років навчався і викладав.) І я дійшов висновку, що саме зараз прийшов сприятливий час для врегулювання українських православних проблем, для того, аби нам, зрештою, визначитися. Бо ні в ХVI ст., коли ми були під Польщею і церква жила своїм життям, а козаки — до Конашевича Сагайдачного — своїм; ні в ХVII ст. коли повстало запитання — бути Україні православною чи ні. А вже пізніше ніякої надії взагалі не було. Навіть Мазепа був безсилий, хоча й зробив для української церкви, для українського храмового бароко більше, ніж хто інший в історії.
Зараз ми переживаємо унікальний в нашій історії момент — 14 років української державності стали найблагодатнішим періодом для розквіту церкви. Адже тепер кожен може проявити своє ставлення до країни, кожен може показати приклад. За те, може, й не похвалять, але й не заборонять. Очевидно, що за ці 14 років можна було б зробити значно більше для нашої Української церкви. Адже будівництво храмів само по собі нічого не значить. Набагато більш важливим є будівництво людських душ. Утім і тут є великий прогрес.
Я зрозумів, що подібне Звернення є необхідним як для церкви, так і для держави — навіть незалежно від того, як воно буде сприйнято. Бо прийшов сприятливий час для утвердження Церкви... В Україні, однак, ситуація непроста. Коли в Грузії, Болгарії чи Сербії за подібних обставин за незалежну помісну церкву виступили всі без винятку громадяни — духовні й світські, у нас усе набагато складніше. Ми, на жаль, є втіленням «лебедя, раку та щуки». Попри все, я написав те, що вважав своїм обов’язком. А що буде далі — то вже від Бога.
— Ви знаєте своїх колег- єпископів, яких тепер в Україні 40. Яка їхня частина, на Вашу думку, поділяє ваші погляди щодо Помісної незалежної церкви?
— Не можу сказати в процентах, але те, що є в УПЦ владики, які думають так само, як і я, безсумнівно. Звичайно, я знаю за кожного з 40 єпископів УПЦ, що він думає і якої лінії тримається. Але вони мають висловитися самі за себе.
— Як будуть події розвиватися надалі? Адже ваше «Звернення» сприйняте як бомба.
— Будь що, я вірю, що так чи інакше, рано чи пізно, а ми будемо мати в Україні повністю незалежну Православну церкву. Я вірую в це і знаю, що все до цього йде.
— Але коли це буде, Владико? Через рік, через десять чи 100 років?
— Не те, що 100, але й не десять років. Думаю, значно скоріше, ніж ми думаємо. Просто кожен з нас має перебороти в собі «предрассудки». Забобони, які твердять нам, що «спасіння» приходить з півночі і що Москва — то Третій Рим. Кожен повинен спитати себе: «Чому це спасіння йде не від Києва? Чому не від уділу Божої Матері? Чому не спасіння від Другого Єрусалима?» Адже навіть лами Тибету й Індії вважають, що ніде немає більше благодаті, ніж на Київських горах. Що б там не твердили розпропаговані й відсталі люди. А хто може похвалитися таким числом святих, які поховані у Києво-Печерській лаврі? І чи де- небудь було більше мучеників, аніж в Україні? Я це знаю на прикладі своєї єпархії — Черкаської області. Скільки священиків було закатовано й розстріляно Радянською владою!
— Як поставиться Вселенський патріарх Варфоломій I до об’єднаної української церкви? Залишаться тоді якісь складнощі з визнанням автокефальної Української церкви?
— Проблем не буде. Хоча прецеденти невизнання існують. Коли на Соборі Руської православної церкви 2000 року виникло запитання про надання автокефалії Українській церкві, Святійший патріарх Алексій II сказав: «Ну, дамо ми вам зараз автокефалію, а хто вас визнає? Американцям дали, Японській православній церкві дали — ні тих, не других не визнала Повнота православ’я». Але головне полягає у тому, що нам самим треба ви-зна-чи-тися! Тоді проблем не буде. Визначатися тут на Україні і без втручання політиків.
Особливо хочу наголосити ось на чому. Ніхто, ніколи не зможе сказати, що для мене Руська православна церква є чужою. Так само буде і тоді, коли у нас буде своя Помісна церква. Коли я навчався і працював у Москві, я духовно зростав там і не відчував ніякої дискримінації. Бо тоді була одна держава і одна Церква, а в одній політичній державі не повинно бути кількох православних церков. Та коли державне питання України було вирішене, логічно і невідворотно повстає питання незалежності її Церкви. Це натуральний шлях, альтернативи якому немає і не може бути. Але всі повинні розуміти одне — якщо я кажу, що Автокефальна церква в Україні необхідна, мова не йде про якесь розділення. Усі ми разом зобов’язані створити такі умови, за яких буде одна і незалежна Українська церква.
— Попри те, що ви щойно сказали, є впевненість, що Московський патріархат не дуже, м’яко кажучи, задоволений вашим «Зверненням». І не дуже охоче дивився би на розбудову нашої автокефалії. Чи можуть бути якісь заходи, якість репресії, спрямовані проти вас з боку вашого священноначалля?
— Думаю, що ні. Цього просто не може бути. Я належу до УПЦ і не інакше; з цієї церкви я ніколи не вийду, але я живу в демократичній державі і маю право висловлювати свої думки. Було б негідним мати свою думку і не висловити її. Особливо, коли йдеться про таку архіважливу справу. А я би сидів і боявся: «А що про мене скажуть?» Маю свою думку, свої знання, своє бачення. Інша справа, якби я взявся активно їздити, збирати підписи, агітувати, організувати якусь партію. Але я тільки висловлюю свою думку задля того, аби інші думали і вирішували — правий я чи ні?
— Чи радилися ви попередньо зі своїм предстоятелем — митрополитом Володимиром?
— Ні. Мене й мої думки і так добре знають всі. Знають також, що коли я вважаю за необхідне щось важливе сказати, я скажу. А на своє Звернення, яке я розіслав всім єпископам УПЦ, досі не отримав жодної відповіді. Прийшла тільки телеграма від одного благочинного, яки «молиться, щоби владика Софіроній розкаявся і покаявся». Це натурально, так і повинно було бути.
— Не думаєте ви, що ваше Звернення може привести ще до одного православного розколу — розколу УПЦ?
— Я знаю одне — аналізуючи той стан, у якому зараз знаходиться українське православ’я, я все більше впевнююся в тому, що Україні конче необхідна автокефалія православ’я. Ми маємо широку автономію і повністю незалежні від Москви. (Дозволимо собі не погодитися. — К.Г. ). Але є один важливий виняток — Москва є бар’єром, перешкоджаючим нам спілкування зі світовим Православ’ям.
— Розкажіть, шановний Владико, трохи про себе? Як живеться в Україні єпископу Православної церкви?
— Складно живеться, якщо відчуваєш відповідальність перед людьми і якщо твої мотиви не завжди розуміють. Особливо тоді, коли маєш звичку відкрито висловлювати свої думки. Одні вважають тебе «оригіналом», інші — «зрадником». Але це мене не турбує — я в цьому світі нікого не боюсь; мені не треба ні слави, ні почестей. Одне турбує — належно відстоювати у цьому світі почесті Бога. Усе інше є тимчасовим і швидко закінчується. Ні на що більше не розраховую, бо вже прожив головну частину свого життя, і прийшов час оглянутися назад, зробити підсумки, уяснити собі — як жив і як мені далі жити, аби зайнятися незробленим, тим, на що раніше не стало часу. Наприклад, написанням ікон — зараз у мене стоїть біля десяти початих ікон, але нема коли цим займатися.
Значну частину своїх сил, енергії, життя віддав зведенню храмів. Якщо інші ієрархи є будівельниками своїх душ, то я став будівельником храмів. У мене в голові постійно чи цегла, чи якийсь кілограм цементу, чи тонна вапна. Попри те, що мої старання і зусилля помічають далеко не всі, як це завжди буває у цьому світі: заслужити увагу найпростіше, як відомо, після смерті. Ось перед нами — видно з вікна — наш новий величний і одночасно «теплий», «живий» Свято- Михайлівський храм, який я сам задумав, спроектував, зробив розрахунки, по копійці накопичував необхідні кошти, знаходив матеріали. Нехай хтось хоча б з місяць поживе так, як живе єпископ-будiвничий, що відповідає за все і входить у найменші деталі.
А храм дійсно гарний. Може через те, що побудований він не на спонсорські гроші, а на трудові гроші віруючих. Цей храм викликаний із небуття, вистражданий мною, випрошений мною у Бога. А загалом, вся енергія людини втілюється і залишається у тому, що вона зробила. Ця енергія невмируща — навіть у новому храмі відчувається, що він намолений. Але не треба думати про те, що ти сам по собі щось можеш — усе, що маєш, йде від Бога. Усе, що є — це не наше. І кожна людина робить тільки те, що може — і не більше. Ось я ходжу, переживаю, у мене не виходить і ніде знайти відповідь, зокрема з проблем різних храмових перекриттів (дуже погано тут із фаховими підручниками). А потім чуєш внутрішній голос і знаходиш рішення, яке підказав Хтось. Другого джерела в цьому світі немає і не може бути. І тому нема чого хвилюватися через байдужість багатьох людей до твоєї роботи. Коли Господь поставив мене — не за моєю волею — на цю посаду (єпископську), треба зробити все, на що ти здатний. І ніколи не думати про те, що скажуть люди, — люди завжди осуджують, подобатися всім неможливо. Що казати, коли вони не побоялися не тільки засудити Христа, а й розіп’ясти Його.
