Писати про батька нескромно — такою була моя перша реакція на пропозицію головного редактора газети «День» Лариси Івшиної взяти інтерв’ю в кобзаря, письменника й композитора Миколи Литвина. Ларисі Олексіївні така аргументація не видалась переконливою: головне — щоб це було щиро, цікаво; зрештою, ніхто ж не знає батька краще, як його донька...
Щодо останнього, то вже в роботі над матеріалом виявилося якраз навпаки: як мало насправді я знаю про тата. Я — це ж погляд з-за лаштунків. А то ракурс не найкращий... Його бандура була для мене чимось таким природним і звичним, як повітря. Я ж виростала під неї, майже всі пісні знала напам’ять, тому на концертах не особливо дослухалася. Пам’ятаю, більше слідкувала за стільцем: тато виконує пісні емоційно, і часом так розхитувався, що серце кидалось на сцену: упаде, зараз упаде!
...Станція Помічна на Кіровоградщині в мене асоціюється з вишневим цвітом: широкі вулиці у білій піні, а далі степ і небо. Інакшою я її просто не бачила, ми завжди приїжджаємо туди після Великодня, до найдорожчих татових могил — Степана Андрійовича і Марії Ониськівни.
Їхні голоси залишились в листах. «Здравствуйте наши сыны Васыл и Мекола ваши баткы тато, мама, перидаем вам привит желаим вам всего найкращого», — білизна паперу й три класи церковно-приходської школи перешкоджали батькові говорити з синами як завжди. Та все ж емоція проривається через неслухняні букви: «Осталися, осталися мы, я и мама в двоих, как сироты, мама часто плаче, что все парозижялыс ны ма ни одного. Я маму вговариваю ни плач, приедут они до нас в гости. Мы до их поедим и буде харошо, це зразу скучно. Э каже маленьки булы то росьли в купи, а тыпер по выросталы, та розлытилыс як горопци»... Після приписки «Типер будит писат мама» вривається стихія материної туги. Вона вивчила абетку лише для того, щоб писати своїм дітям, і жодні правила, мовні закони не здатні її стримати: «Сыны мои ридни яваша мама дуже скучела за вамы чого вы ны пышыте ныпышите часто писим пишит нам каждои недили писмо поштар прыносыт газеты а я пытаю писма нымае а вин каже ще пышут амини дуже жалко жду писма а его нымае». І окремо, з нового рядка — вочевидь, перечитавши написане: «булы маленки ждалы мыне а тыпер я вас».
А синам уже голубіли далі... Одразу після школи брати постановили вирватися з «колгоспного рабства». Купили газету «Молодь України» і стали вибирати собі навчальний заклад, як Володимир віру. Зупинились на Кролевецькому профтехучилищі художнього ткацтва — заворожило слово «художнє». Взяли два мішки з батьковими ініціалами «Л.С.А.» (він їздив із ними у млин), мати поклала туди картоплі, сала, хліба, — і подалися у світ...
На вступних іспитах недобрали по одному балу, і вже думали забирати документи, але директор училища порадив почекати: після перших занять завжди трапляється відсів.
Отож повернулися додому і стали чекати. Василь влаштувався до сільської теслярні, а Микола — на будівництво Ново-Української гідроелектростанції. Він часто повертається спогадами саме в цей період свого життя. Певно, тому, що тоді все було схоже на казку — це ж казки так починаються: так буденно і тоскно, та раптом... Тато згадує той момент кожного разу, як проїжджаємо повз «його» гідроелектростанцію: сидить він сумний на березі Чорного Ташлика, збив собі камінням руки, «КамАЗ» поранив ногу, ще й грошей не заплатили. І раптом підходить Василь: «А мені виклик прийшов із училища!» — і махає ним ще здалека. «А мені?!» — закричав Микола. І в очах було стільки жаху, що Василь одразу ж передумав жартувати і вручив братові омріяний папірець. «Це було щастя», — розповідає тато. І я мов бачу ту радість двох хлопчаків на березі річки, на самому порозі...
Брати гарно співали, і їх одразу ж залучили до художньої самодіяльності — гуртки, виступи... Одного разу в міському Будинку культури виступила капела бандуристів місцевої ткацької фабрики. І коли заспівали «Думи мої», брати зустрілися зі своєю долею. «Це було потрясіння, — згадує тато. — Я вже не пам’ятав, де я, в якому часі... До мене підійшов сам Шевченко і поклав руку на мою голову»... Після виступу хлопці пішли за лаштунки, познайомилися з керівником капели Михайлом Івановичем Білошапкою і попросилися в учні.
Рвали струни, стирали пучки до крові, та ледве зашерхали рани — знову до бандур... А за три місяці учитель повіз братів до Київського музичного училища імені Р. Глієра. На вступному іспиті вони співали народну пісню «Ой Морозе, Морозенку». І так відчайдушно, що приймальна комісія встала... «Ми ніби злетіли», — розповідає тато. І хоч нотної грамоти хлопці не знали, їх прийняли до училища «в виде исключения».
Справжнім університетом стала мандрівка зі студентським хором «Жайворонок» по Шевченковій землі. Хлопці й дівчата пройшли пішки з Моринців до Канева, давши по дорозі 24 концерти в містечках і селах Черкащини та Київщини. Лише порівняно недавно тато дізнався, що про їхній виступ далекого 1963 року написав репортаж у «Робітничій газеті»... Василь Симоненко. Його цитує у своїй книжці про поета Анатолій Ткаченко («Василь Симоненко. Нарис життя і творчості». — К.: «Дніпро», 1990): «У Каневі «Жайворонок» дав свій прощальний концерт. Він почався на сцені літнього кінотеатру, а закінчився далеко за північ на вулиці цього стародавнього міста. Скільки приязних слів почули студенти в цей вечір, скільки вдячних рук тяглося потиснути долоні і керівникові колективу Борису Рябоклячу, і диригенту Володимиру Конощенку, і бандуристам Василю та Миколі Литвинам, і всім сорока п’яти жайворонятам. Хочеться вірити, що наступного літа десятки «Жайворонків» розлетяться по Україні».
Василь Симоненко скромно не зазначив у репортажі про те, як читав студентам власні вірші. Пізніше тато «продовжив» його розповідь спогадом, який Анатолій Ткаченко теж надрукував у своїй книжці: «Торжества у Каневі завершилися великою святковою вечерею в ресторані. Василь — а він здавався мені тоді дуже дорослим і солідним — читав свої вірші. Надзвичайно вразила оголена, смілива правда «Некролога кукурудзяному качанові...». А коли пролунали всім відомі й ще донедавна недруковані рядки з вірша «Україні», запала справді мертва тиша. Я був настільки вражений цим глухуватим голосом, який буквально заполонив мозок і душу, що не зміг далі ні їсти-пити, ні слухати інших промовців, а непомітно пірнув у розчинене навстіж вікно першого поверху і пішов навпростець — кручами, проваллями, падаючи, обдираючись, крізь глупу ніч — на Чернечу... Якось моторошно, дитячими голосами пугукали сичі, звідусіль чигала на мене, 18-річного першокурсника, нечиста сила... Десь удосвіта я задрімав на могилі, а коли зійшло сонечко з-за Дніпра, звідти, де тепер додумались вивергати димарі промислової зони, — був уже на ногах і пішов до нашого наметного табору на сусідній горі. «Жайворонята» дуже переживали, шукали мене. А ніч ту таки пам’ятатиму, доки й житиму».
До речі, татова пісня на слова Василя Симоненка «Там, у степу» — одна з найвідоміших у репертуарі братів Литвинів. Тато згадує концерти в київському оперному театрі й філармонії, коли зал слухав стоячи і довго не відпускав їх зі сцени. За лаштунками полотнів, червонів і синів імпресаріо, відчайдушно махаючи руками, а брати співали й співали. Їх оберігала сцена і світло софітів. А що буде потім, за лаштунками, — то вже буде потім...
Згодом з’ясувалося, що втамувати ту жагу за Україною, розбуджену Шевченком, столичне училище не зможе. Брати пізнавали високу музику Баха, Бетховена, Лисенка, вивчали народні пісні... Але думи ніхто з викладачів виконувати не вмів.
Братів знайомлять із правнучкою Остапа Вересая Антоніною Голуб, яка вчилася в Київській консерваторії. Тато й до сьогодні пам’ятає ту епічну картину: дивовижно красива жінка з косою до п’ят бере в руки бандуру і низьким, грудним голосом виводить «Невільницький плач»... Наче сама Україна.
Після закінчення консерваторії Антоніну Голуб розподіляють у Тернопільське музичне училище імені Соломії Крушельницької. І тато переводиться з Києва до Тернополя, аби стати студентом її класу.
Коли вперше ступив на тернопільську землю, здалося, ніби потрапив у зовсім інший світ. Це був шок: навколо всі говорили українською — залізничники, міліціонери, двірники, продавці в магазинах... Від незвички аж вуха боліли!
Тернопіль подарував незабутнього друга — археолога й мистецтвознавця Ігоря Ґерету. Вони були справжніми побратимами — браталися за давнім скіфським звичаєм і ніколи не зраджували тій освяченій кров’ю клятві. Тато з науковцем Василем Липовецьким уклали книжку спогадів про побратима, незабаром вона вийде у Тернополі.
Батьки Ігоря Ґерети (отця Петро (Олесь) — поет і композитор, юнаком перебував в УГА; пані Євгенія — диригентка церковних хорів) посвятили хлопця в героїчні сторінки нашої історії, про які уродженець Великої України й гадки не мав. Вони вдихнули в нього нескорений дух тієї епохи. Від них тато навчився стрілецьких та повстанських пісень.
На квартирі в Ігоря Ґерети збиралася підпільна організація — опрацьовували для подальшого розповсюдження заборонену літературу, планували пропагандистську роботу... «Влітку 1965- го нас переловили, мов курчат, — згадує тато. — Ігоря знайшли аж в Одесі, мене — в Києві, Ігоревого брата Олега — в Тернополі... Посадили за грати слідчого ізолятора тернопільського КДБ. У матері в Помічній робили обшук майже добу! Ще й понині живе там легенда, що я — терорист, готував замах на Брежнєва, і що в маминій хаті знайшли бомбу».
Утім, підпільникам пощастило: тодішнє керівництво КПУ жорстких репресій не вчиняло, тюремні вироки були рідкісні й доволі м’які. Після місяця затримання тата випустили на волю, «переконавши» не боротися проти радянської влади...
Тож коли майбутній кобзар вступав до Львівської консерваторії, він був уже на обліку в КДБ. Тільки завдяки дивовижному патріотизму викладачів (передовсім — Роксолани Зорівчак), які пішли проти «рекомендацій» зверху, він став студентом, склавши всі іспити на «відмінно».
Львівський період чи не найкращий у татовому житті. Ще довго потім у Києві щеміла ностальгія за Львовом. Чи то, може, за молодістю?
Студент потрапив у силове поле відомих нині митців і політиків — це Ігор та Ірина Калинці, В’ячеслав Чорновіл, Ярослав Кендзьор, Михайло Косів, Ігор Боднар, Роман та Ольга Безпалківи, Михайло Мануляк, Іван Остафійчук, Іван Марчук... Запам’яталось, як на бажання вступити до Гельсінської спілки В. Чорновіл відповів: «Миколо, твоя зброя — бандура». Це, власне, і врятувало від повторного арешту, коли репресивна машина пішла в хід на повну силу...
Кобзаря переслідували інакше — виписали зі Львова і не прописували ніде, навіть у рідної матері. А без прописки не було й роботи. Зрештою зміг влаштуватись аж у Сумському музичному училищі...
До Києва повернувся 1975 року. Допоміг художник і поет-перекладач Микола Кабалюк, навчивши професії художника-графіка — це давало змогу заробляти без прописки. Взагалі, татові якось щастить на гарних і мужніх людей, які в скрутну хвилину підставляли плече. У Києві це були письменники Дмитро Чередниченко, Василь Шкляр, Володимир Бурбан, Олександр Климчук, Микола Шудря, Віктор Гонта...
В роки переслідувань письменник і журналіст Микола Литвин часто заступав кобзаря. Талант знаходив інше річище в поезії та публіцистиці, дослідженні історії кобзарства... На повну потужність кобзар проявив себе у 80—90 х роках, на зламі епох...
— Тату, ти починав з академічної школи. Зрештою, першим поштовхом до вибору свого покликання був виступ, власне, радянської художньої самодіяльності — капели бандуристів ткацької фабрики...
— Першим поштовхом був Шевченко і бандура. Це було якесь впізнавання...
— Добре. Але ж ти не чув тоді отих справжніх, сліпих кобзарів. Коли прийшло усвідомлення свого кобзарського покликання?
— Кажу тобі: спочатку був Шевченко. А чому, думаєш, він назвав свою книгу «Кобзарем»? Чи не тому радянська влада намагалась уникати саме цієї назви — були ж тільки бандуристи?.. А в той час, коли я починав, автентичного кобзарства не було — його фактично знищили ще у 20—30 хроках. А з бандури хотіли зробити те саме, що й з гопака, коли козацьке бойове мистецтво стилізувалося під оцю зачовгану до дір «шароварщину», вожді собі дивилися й милостиво плескали в долоні... У мене не було того вибору, який є сьогодні. Можливо, я б теж перехворів на «автентику», яку нині пропагує Кобзарський цех...
І, до речі, сліпих кобзарів я чув, але пізніше, вже після закінчення консерваторії: вчився в Євгена Адамцевича, був поводирем Олександра Маркевича. Знав і Георгія Ткаченка, їхнього пан-отця...
— Чому ти кажеш «перехворів» на автентику? Тобто далі було б щось інше?
— Розумієш, оцей ухил до повного відтворення традиції, копіювання репертуару, інструментів, манери виконання, «вживання» в минулу епоху й водночас заперечення будь-якого іншого напряму в кобзарстві — це наслідок нашого болісного розвитку, перерваної традиції. Закон маятника.
— А якби процес не переривався й кобзарство природно розвивалося аж до сьогодні, яким би, на твою думку, був кобзар XXI століття?
— Ну, почнімо з того, що й епоха тоді була б зовсім іншою — не випадково ж їх так цілеспрямовано знищували... Але одне можу сказати точно: кобзар був би на вістрі свого часу. Ще ж на початку минулого століття кобзарі поруч із давніми думами та історичними піснями співали щойно складені думи про колективізацію, голодомор... Тобто йшов живий, невпинний процес. А те, що вони були сліпі й немічні... Ну навіщо тепер молодим здоровим хлопцям копіювати старечу манеру виконання? Дехто навіть заплющує очі й закидає голову, наче сліпий...
— Входить в образ. Ну не було прецедентів молодих кобзарів! Як говорила Ліна Костенко вустами Хмельницького в «Берестечку»: «у нас — на Січ іде з малого, а вже коли осліп — у кобзарі»...
— Це так. Але, до речі, якраз за часів Хмельницького кобзарі йшли попереду війська. Тільки вони тоді не називались кобзарями, хоч по суті ними були. Розумієш, у народній свідомості було усталене поняття народного співця: старець, Божий чоловік. От якраз про це й говорить Ліна Василівна: слово не обирали як долю, за кобзу бралися, коли вже нема куди. Звідси й Берестечко. Геніальна поетеса сміливо входить в історію, не боїться традиції... До речі, перший молодий кобзар — Шевченко. Але він — Кобзар.
— І все ж мені здається, що слід уважніше придивитись до того, що робить київський Кобзарський цех. Там же йдеться не тільки про суто зовнішнє, формальне наслідування. Вони намагаються проникнути у філософсько-світоглядну основу кобзарства. І поняття старця, Божого чоловіка — також світоглядне.
— Я цього не заперечував. Річ лише в тім, що повернути традицію неможливо. Щоб проникнути у світ сліпого кобзаря, треба жити в його епоху, не мати дому на землі, треба, зрештою, самому бути сліпим — це ж зовсім інше світосприйняття! Треба прожити його життя — а це переважно козацьке життя, якщо ми говоримо про «ще тих», «класичних» кобзарів. А ще потрібно розрізняти епохи розквіту й занепаду кобзарства — вони в принципі збігаються зі станом нашої державності в той чи інший період. Наприклад, Остап Вересай, який став для нас тепер символом кобзаря — це співець епохи занепаду. Якщо подивитись на його репертуар, який доніс нам Микола Лисенко, то там дуже мало справді вартісних творів. Так, є пісня «Про правду», яку співають і донині. Є одна дума — «Про Хведора Безродного». А далі — «Щиголь», «Дворянка», «Про Хому й Ярему», «Циганочка», «Дудочка», «Про удову і трьох синів»... Тобто репертуар орієнтований на тодішній попит, а героїчний епос його слухачів по базарах і майданах не цікавив... Але саме цього кобзаря висвітлила нам історія, він попав у хвилю зацікавлення інтелігенції народною самобутністю. Його пісні записували, його возили в Петербург як «останній екземпляр славних колись бандуристів»... Зрештою, про виконавську майстерність Остапа Вересая я судити не можу (а відгуки сучасників були дуже захоплені), маю на увазі лише промовистий репертуар.
— До речі, про репертуар. Ти співаєш фактично лише патріотичні пісні. Але ж погодься, традиційний кобзарський репертуар ними не обмежувався.
— Це моя струна. Це те, що мені болить. Та й зрештою, хто це мені буде говорити, який у мене має бути репертуар?
— Яким ти бачиш своє місце в новітньому часі? Твої пісні революційні, вони закликають до протидії, боротьби. Але ж от діждалися, відбулася революція...
— ...і вони ще актуальніші, аніж були. Бо в ті роки було чітко видно, хто друг, а хто ворог. А тепер уже ні... Коли почалася революція, я її так органічно сприйняв, я відчув, що моє місце — на Майдані. Це мої люди. Я взяв бандуру й пішов туди, як і раніше, коли співав перед голодуючими студентами... Так от, охорона перед сценою мене не пропустила. Я назвав себе, вони ходили щось питали, а потім відповіли: «Дед, у них уже все расписано».
— То, може, треба було раніше узгодити зі штабом? Там справді бажаючих не бракувало...
— Спочатку я теж так думав. А тепер вбачається в тому щось символічне. У діях нового уряду я не бачу ще тієї України, за яку боровся.
