Ми всі дуже любили це місце. У Києві є багато різного, але якщо де й втілилося наше місто сповна, якщо і є десь географічний символ, що ємно віддзеркалює в собі столицю — то це Пейзажна алея між Історичним музеєм і рогом Володимирської та Великої Житомирської.
Можна багато говорити, наскільки вдало Алея поєднує київські століття. Тут одразу і руїни найдавнішої Десятинної церкви, і прекрасний краєвид на вічну кокетку, церкву Андріївську, і на непіддатливий жодним реставраціям Замок Ричарда, як і на весь Андріївський узвіз загалом, а під ногами — дикувате, таємниче урочище Гончарі-Кожум’яки та дерев’яні сходи, що туди прямують, а потім на всю широчінь — воно, наше Місто, в ламаних лініях дахів і кутів, із незмінним шпилем-шприцом телевишки та далекою смужкою темно-бірюзового Дніпра, затягнуте карміновим вечірнім серпанком, або просвічене літньою спекою, або підфарбоване ранковим перламутром... Є ще багато слів, але краще розповім, що це місце означає для мене.
Мій давній і запаморочливий роман із Києвом починався звідси. На цих схилах я сидів ще патлатим, драним і щасливим хіпі, — поряд зі мною так само сиділи десятки таких же щасливих і пелехатих ледарів і ледарок. Саме сюди, на ці горби, я вів свою обраницю, якщо треба було її остаточно зачарувати, закрутити... Тут, на цих знаменитих дерев’яних сходах, ми з кращими моїми друзями співали та випивали, сперечалися до хрипу про якісь неймовірні життєво важливі питання... На цих пагорбах святкували дні народження, весілля та просто хороший настрій. Тут, тут, тут... Півжиття тут. І, я впевнений, не тільки в мене.
Так сталося, що давно не був на Алеї. Метушня взяла своє. Але приїхали друзі з іншого, ще квапливішого міста, і відвести їх на алею було в якійсь мірі актом милосердя. Оце й повів.
Ні, звісно, той самий парапет, який плавною лінією огинає пагорби від самої Львівської площі до Андріївського, залишився. Але йти вздовж нього, насолоджуючись поступовою появою панорами міста, вже не можна. Уся дорога заставлена машинами. Красивими дорогими автомобілями, які витиснули на інший бік Алеї усіх, хто вибрався погуляти. А що? Знаку, що забороняє паркування, не видно. Та й треба ж десь ставити свої машини нашим добрим співгромадянам, які вселилися в «елітний» дім, що склобетонною пухлиною навис над Гончарями.
До речі, з самими Гончарями також усе гаразд. Будівництво там триває глобальне, всеохоплююче та хвацьке, i таке, що ті схили для всекиївських посиденьок уже на третину сховалися під бетоном та металочерепицею. Утім, якщо хто у своїй самовпевненості думає, що там спорудять, як колись оголошували, міні-Європу, острівець Старого Світу, то поспішу звеселити. Там буде... Правильно, діти! Е-е-літне житло!
А нагорі теж прогрес — є там з іншого боку Алеї один підгулялий схил, із якого дуже зручно оглядати заходи-світанки. Але хвилюватися не варто, там теж усе гаразд, схил цей уже за зеленою огорожею, позначеною сором’язливою табличкою, що тут тривають археологічні розкопки. І бурчить там екскаватор — найсправжнісінький археологічний інструмент. Археологія — дурниці, головне, щоб будували житло... І воно там буде. Елітне, дiдько забирай, якщо хтось не зрозумів!
Що там ще залишилося? Історичний музей і Десятинна? Ой, гаразд, із Десятинною питання скоро вирішать. Її побудують. Наново. Зі скла та бетону. Елітну. Адже наші ж, елітні, також потребують спасіння, а що ж ви думали — такі самі смертні, як і ми, чи не так? Житло вони вже мають, проблему з паркінгом вирішили, з душею поки що сутужно... Але муніципалітет працює над цим питанням.
Отже, остання перешкода на шляху остаточного облаштування Алеї — Національний історичний. Безсумнівно, це є серйозною проблемою. Але ж що маємо? Прогрес, інвестиції у нерухомість, надання історичному центру сучасного вигляду, процвітання еліти (адже якщо житло — елітне, то в ньому живуть найрозумніші, найчесніші та найвродливіші люди країни, хіба не так?) — з одного боку. З іншого — жалюгідний клаптик землі та потворна сіра будівля, набита некорисним, неелітним мотлохом. Аргументи так і напрошуються, але, думаю, рішення очевидне.
І я абсолютно солідарний із міською владою — прогрес, процвітання, розвиток еліти понад усе. І тому абсолютно відповідально заявляю:
Історичний музей повинен бути зруйнований!
Бо немає нічого важливішого, ніж побудувати супермаркет для власників елітного житла! На Пейзажній Алеї! З боулінгом! Паркінгом! Сауною! Як же їм без усього цього жити, це ж так незручно?!
ПОБУДУЙТЕ ЇМ СУПЕРМАРКЕТ!! БУДЬ ЛАСКА!!!
