Передчуваю, що назва статті викличе іронічні посмішки в більшості читачів: адже автор статті сам є народним депутатом. До того ж, де ви бачили бідних народних депутатів? У пресі неодноразово наводилися дані про те, що дві третини членів Верховної Ради — офіційні мільйонери. Та й ті, хто не має мільйонів, можуть користуватися численними пільгами, які належать депутатам, — від службової квартири до службового транспорту. До того ж, є ще й депутатська недоторканність.
Чи варто дивуватися, що у ставленні до парламентаріїв країна демонструє вражаючу одностайність. Мало не кожен — від бомжа до міністра — вважає своїм обов’язком сказати декілька «теплих» слів про депутатів. Серед усіх інститутів влади найменшою довірою користується Верховна Рада. Навіть податковій інспекції довіряють трохи більше.
Але ж народних депутатів вибирають ті самі прості громадяни, які потім починають демонструвати недовіру своїм обранцям. У чому таємниця цього парадокса?
Немає сенсу приховувати очевидне. Значна частка провини лежить на самих депутатах. Одні забули дорогу до свого округу одразу після обрання. Другі ставлять рекорди за кількістю переходів з однієї фракції до іншої. Треті вправляються в публічних кулачних боях і політичній клоунаді. Нескінченні блокування трибуни Верховної Ради то одними, то іншими «опозиціонерами» також не додають авторитету депутатському корпусу. Обґрунтовану критику громадськості викликають лобістські ігри в кулуарах парламенту, процедурна тяганина законодавчого процесу та низька якість прийнятих законів.
Але було б несправедливо огульно шельмувати весь депутатський корпус Верховної Ради. Найавторитетніші та найшановніші політики країни — Президент України Віктор Ющенко та прем’єр-міністр Юлія Тимошенко підмурок своєї популярності заклали не тільки в органах виконавчої влади і не тільки на Майдані, а й у стінах Верховної Ради. Більша частина лідерів основних політичних сил країни є народними депутатами. Через політичну школу парламенту пройшли майже всі провідні політики країни, в тому числі всі три президенти незалежної України, майже всі нинішні міністри. У складі Верховної Ради четвертого скликання 219 парламентаріїв, яких і раніше обирали народними депутатами, причому 36 народних депутатів обиралися ще в перше скликання Верховної Ради України (1990—1994 рр.), 79 депутатів входили до складу Верховної Ради другого скликання. А отже, виборці знову висловили їм довіру, позитивно оцінили їхню роботу. Переконаний, що абсолютна більшість народних депутатів чесно та з усією віддачею виконують свою роботу, вони мають що сказати своїм виборцям, мають за що відзвітувати.
Не забуваймо, що саме народні депутати України проголосили в 1990 році Декларацію про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 року — незалежність України. Саме Верховна Рада розробила та затвердила Конституцію України. Абсолютно більшу частину законів України розробили народні депутати. І свою основну функцію — вищого законодавчого органу країни — Верховна Рада виконує не тільки шляхом голосування, але головним чином через активну законотворчу роботу.
Якщо оцінювати ситуацію об’єктивніше та справедливіше, то критичні оцінки на адресу народних депутатів спричинені не тільки і не стільки претензіями до якості їхньої роботи. Є й інші причини нагнітання негативних емоцій із приводу парламентаріїв. Від того моменту як Верховна Рада України стала не призначатися, а обиратися, почалося протистояння законодавчої та виконавчої влади, парламенту й Президента. Хоч би хто ставав главою держави, рано чи пізно його роздратування, а часто й гнів, спрямовуються на парламент. Пригадаймо, як тільки не називав (точніше, обзивав) народних депутатів колишній президент. І не дивно. Верховна Рада традиційно є місцем зосередження опозиції. Керівництво парламенту та звичайні депутати схильні виявляти самостійність. І Президенту, й уряду часто дуже непросто провести через Верховну Раду свої законодавчі ініціативи. В особливо «значущих випадках» по відношенню до народних депутатів не соромилися використовувати весь арсенал засобів не лише політичного впливу, а й економічного, психологічного та навіть адміністративного тиску. Ще зовсім недавно політика цілеспрямованої дискредитації парламенту та його депутатського корпусу була нормою української політики. Чи варто у зв’язку з цим дивуватися низькому рівню довіри до Верховної Ради?
Широке поширення отримало й зневажливе ставлення до статусу народних депутатів з боку чиновників різного рівня, починаючи від рядових міліціонерів, які отримують особливий кайф від заламування рук депутатам, і закінчуючи керівниками обласних держадміністрацій, міністрами й іншими високопоставленими керівниками, які відбуваються бюрократичними відписками у відповідь на депутатські запити. І проблема не в образах на неповагу до народних депутатів, а в тому, що в результаті різко знижується ефективність діяльності парламентаріїв, у тому числі з представництва та відстоювання інтересів виборців. Будь-який народний депутат (попри свою політичну приналежність) наведе вам приклади порушення більшої частини своїх прав і повноважень, зафіксованих у Законі «Про статус народного депутата України».
Не додає оптимізму й введення пропорційної виборчої системи, а також так званого імперативного мандата. І нині рядовий депутат значною мірою залежить від свого фракційного та комітетського керівництва, а що тоді буде у Верховній Раді, сформованій за новими правилами?
Велика небезпека перетворення народного депутата на примітивний «апарат для голосування», механічно керований керівниками партійних фракцій. І тоді образливий ярлик «кнопкотис» матиме вже не фігуральне, а цілком реальне, буквальне значення. Чи сприятиме це зміцненню авторитету народних депутатів і Верховної Ради загалом? Сумнівно.
Хочу звернути увагу й на іншу проблему. Вище я вже згадував про низький рівень довіри до парламенту. Проте Верховна Рада аж ніяк не рекордсмен із цього показника. Судячи з даних соціологічних опитувань, серед різних суспільно-політичних інститутів найнижчий рівень довіри мають політичні партії. Нагадаю, що новий склад парламенту обиратимуть за партійними списками. І яким же тоді буде рівень довіри до «суто партійних» депутатів? Запитання майже риторичне.
Ситуація ускладнюється і закритим характером виборчих списків. По суті, виборці голосуватимуть за анонімний список, щонайбільше за відомих їм політичних лідерів, внесених до першої п’ятірки. Тим часом українські громадяни сприймають політичний процес персоніфіковано — через оцінку діяльності конкретних політичних діячів. Не випадково, найбільший рейтинг мають партії, очолювані відомими та популярними політичними лідерами.
За системи закритих партійних списків виборці зможуть вибирати між партіями (виборчими блоками), але втрачають можливість голосувати за конкретних кандидатів у депутати. У результаті в системі політичної відповідальності, в механізмі взаємозв’язку між парламентом і виборцями зникає важлива ланка — депутат, пов’язаний із певною територією, з її мешканцями. А в цих людей існують конкретні турботи та проблеми, у вирішенні яких може часто допомогти тільки депутат Верховної Ради. Часто доводиться чути, що більшість виборців не знають своїх «окружних» обранців і не звертаються до них. Не узагальнюватиму, але із власного досвіду я бачу зовсім інший стан справ. Раз на місяць я проводжу депутатський прийом, на якому, як правило, зустрічаюся приблизно з 120 виборцями свого округу. Крім того, протягом місяця відбуваються п’ять-сім зустрічей із виборцями за місцем їхнього проживання та роботи. Аудиторії на таких зустрічах завжди переповнені. У щоденному режимі прийом жителів округу проводять мої помічники. Лише за останній рік до моєї депутатської приймальні звернулися понад 3600 виборців, а за весь період депутатських повноважень (із травня 2002 року) — понад 10000 осіб. Формально це менша частина виборців, які проживають на території округу. Але це — тисячі людей. До кого вони звертатимуться, якщо не буде депутатів, обраних у територіальних округах? Секретаріат Президента і без того завалений зверненнями громадян, створення президентських приймалень у регіонах не вирішить цієї проблеми повністю. До того ж, на це знадобиться час і чималі кошти. Місцева влада багато проблем вирішити просто не в змозі. А народний депутат має повноваження діяти і в регіоні, і на рівні центральних органів виконавчої влади.
Не дивно, що за даними соціологічних опитувань абсолютна більшість громадян України критично ставиться до переходу на систему виборів лише за партійними списками. Унаслідок введення пропорційної виборчої системи вони втрачають важливий канал прямого зв’язку з системою державної влади та захисту своїх інтересів.
Що ж необхідно зробити для того, щоб авторитет народних депутатів й українського парламенту остаточно не впав «нижче плінтуса», а, навпаки, зріс і зміцнився?
Рецепт перший — підвищена особиста відповідальність (і не тільки політична) перед своїми виборцями, перед колегами по парламенту, перед державою. Треба чесно виконувати свої обов’язки та не ганьбити високого звання народного депутата.
Для того, щоб деякі з «народних обранців» не нехтували своїм обов’язком і довірою виборців, необхідно ввести процедуру відкликання членів парламенту. Цю ідею висловлюють багато виборців. Проте процедура відкликання повинна бути такою ж чіткою та демократичною, як і процедура виборів. Вона не повинна перетворитися на інструмент маніпуляції, шантажу й тиску по відношенню до неугодних депутатів, або на спосіб штучного перегравання результатів виборів. Підстави для відкликання народного депутата повинні бути вагомими, а умови його здійснення — досить жорсткими. Інакше всю країну постійно труситиме від нескінченної череди спроб відкликання депутатів.
Принципово важливо зберегти безпосередній зв’язок між депутатами та виборцями. Оскільки переходу до пропорційної виборчої системи, швидше за все, не уникнути, треба шукати нові механізми такого зв’язку. Найоптимальніший варіант — використання відкритих виборчих списків, коли виборці зможуть голосувати не лише за партію (блок), а й за конкретних кандидатів у депутати. Необхідно також хоч би частину депутатів прив’язати до конкретних округів (регіонів), зробивши їх уповноваженими партії (блоку) у цих територіях.
Що стосується самих партій, то вони повинні потурбуватися про розвиток внутрішньопартійної демократії, задовго до виборів окреслити принципи та процедури формування своїх виборчих списків, механізми взаємовідносин між партією та фракцією. Адже в партійних фракціях будуть і безпартійні депутати. У будь-якому випадку було б великою і непробачною помилкою перетворювати народного депутата на «партійного пішака».
У відносинах між гілками й інститутами державної влади бажано нарешті перейти до цивілізованих європейських стандартів, в основі яких — верховенство права та взаємна повага. Точно так само, як неприпустима образа честі та гідності Президента країни, не дозволено здійснювати аналогічні дії й на адресу парламенту, народних депутатів. Авторитет державної влади повинен розглядатися як єдине ціле. Явні та приховані війни між вищими інститутами державної влади неприпустимі, вони підривають українську державність зсередини, дискредитують державу перед власними громадянами та перед зовнішньополітичними партнерами. Закон про статус народного депутата повинен дотримуватися неухильно. І це турбота не про пільги або «привілеї» депутата, а про те, щоб він належно та якнайефективніше виконував свої функції в інтересах виборців.
