У номерi «Дня» від 14 червня ц.р. була надрукована стаття доцента кафедри культурології НаУКМА Ігоря Лосєва «Нова влада: Кучма-3?». Як випливає вже з самої назви, її автор стурбований тенденціями, які спостерігаються у вищих ешелонах управління державою, і висловлює аргументоване побоювання, аби новообране керівництво не перетворилося у те, проти чого й було покликане боротись.
Узагальнено міркування Ігоря Лосєва зводяться до трьох ключових тез: «Кого ми обрали — та це ж «вареники з однієї макітри»; «нова влада лицемірить перед власним народом та Європою»; третя теза сформульована риторичним запитанням «чому ж «Кучма» в Україні такий живучий?» З повагою ставлячись до автора, дозволю собі не повністю і не в усьому погодитись із її змістом, побудувавши дискусію на запереченні вищенаведених трьох тез.
1. Почнемо з «вареників». Юнацький максималізм в очікуваннях і стремліннях — закономірне явище. Щасливим є той, хто спромігся розвинути його у максималізм дій. Це непросто зробити й на індивідуальному рівні, а й на рівні суспільства — поготів: необхідна критична маса сильних і здорових духом людей, необхідне середовище, загальна «команда».
Те, що у новій владі бачимо персоналії, котрі за минулих часів також обіймали ключові державні посади, не є ані дивним, ані прикрим. Жодна, навіть найбільш успішна революція, не має і мати не може готових кадрів, що могли б з «чистого аркуша» розпочинати довгождані реформи.
Варто пам’ятати, що праця у державнім апараті є нудною, клопітною, рутинною і зовсім не романтичною справою. За рідким винятком, в бюрократичній системі надійність цінується більше, ніж ініціативність, а відповідальність — ніж творчий підхід. Це не є відмітною ознакою української влади, але загальною світовою аксіомою. Очікувати, що з моменту інавгурації «світ перевернеться», і уся машина державного управління розпочне функціонувати за форматами і візіями естетів-культурологів є наївною справою.
Пан Лосєв шкодує, що серед персоналій нової влади «майже відсутні позасистемні люди», що немає серед них жодного «Леха Валенси». Однак варто порівняти популярність, яку мала партія Леха Валенси у Польщі на початку 1990-х і на початку 2000-х — вона зменшилась вкільканадцятеро! Подібним є також суспільне ставлення чехів до Вацлава Гавела: він є брендом свободи, непокори, порядності, однак Прагу з завидною регулярністю сколихують локальні скандали з виявлення комуністичного минулого того чи iншого можновладця. А як же інакше — на якій базі можуть з’явитись управлінські кадри, як не на базі державного (в данім контексті — комуністичного) апарату?!
Усім нам антипатична поведінка «перефарбованих» патріотів, однак такою є закономірність суспільного розвитку. Жодні люстрації і чистки не можуть бути ефективними, доки вони стосуватимуться лише бюрократії. Люструвати потрібно не людей, а ідеї. Тому, власне, помаранчева революція не може зводитись до обрання народом прийнятних керманичів. Новий Президент — це лише незначна частинка суспільного оновлення українців. Насправді ж мінятися мають не назви, а сутності. А про такі фундаментальні зміни немає сенсу говорити ані після ста, ані після тисячі післяреволюційних днів.
2. Тепер перейдемо до лицемірства. Магістральною лінією ілюстрації лицемірства нової влади є теза І. Лосєва про відсутність обіцяного відділення влади від бізнесу. Дане твердження логічно аргументується посиланнями на приклади «надто» близьких стосунків із підприємницькими структурами низки міністрів нинішнього уряду.
Виникає подив, що у цім вбачається «природне, як дихання, лицемірство». Складається враження, що українці наївно, по-дитячому, інвестували в ідею помаранчевої революції усі власні мрії, а побачивши, що складається не так, як того б хотілося, починають «розбивати дзеркало». Бо не можна за місяць чи за рік змінити те, що формувалося в народі віками — йдеться про такі наближені до поняття «корупція» категорії як корпоративна порука та політичне сприяння — не йдеться про хабарництво, здирництво чи раболіпство.
Навіть припущення ще недоведеного факту лобіювання деякими (усіма) урядовцями інтересів наближених до них фінансових груп, по-перше, не стане дивом для кожної країни світу, а по- друге, заяви Ющенка про відділення влади від бізнесу не були ані передумовою, ані наслідком революції, а тому не можуть розглядатись як «обмін» на його підтримку.
Розвивається теза про лицемірство прикладом стосунків України з Європою (саме «Європою»), мовляв ми декларуємо «гарні фрази», насправді «тишком-нишком» підписуючи документи про ЄЕП, «які навіть Кучма з Януковичем підписувати не наважувались». Поглянувши на тексти підписаних документів, у жодному з них не знайдемо навіть намірів України інтегруватись у економічний альянс, глибший, ніж зона вільної торгівлі. А даний торговельний режим навіть формально не суперечить акцесійним принципам Європейського Союзу (очевидно, саме це об’єднання мав на увазі пан Лосєв).
Резюмує цю тезу шановний опонент безапеляційним: «Особисто я найближчим часом чекаю від нової влади заяв у стилі Леоніда Кучми: мовляв, Європа нас не хоче, хоча ми нібито зі шкіри випинаємося, щоб їй догодити», не наводячи при цьому жодних аргументів на підтвердження такого припущення.
Ми ж, слідкуючи за виступами і логікою міркувань як Президента, так і віце-прем’єра з питань євроінтеграції, навпаки робимо висновок у належному розумінні ситуації України та її перспектив членства в ЄС. Вступ до ЄС є тривалим і комплексним процесом, що за найбільш оптимістичними оцінками розтягнеться для України на десяток літ, і він передбачає не лише бажання керівництва держави, але й належне осягання поставленої мети українським суспільством. Доки ж ми розглядатимемо його лише як подарунок, який «європейці» відмовляються надати нашій «многостражденній» державі за перемогу в помаранчевій революції, доти й робитимемо отакі різкі висновки.
І. Лосєв бачить лицемірство також і у намаганнях розбудувати добрі стосунки з Росією, стверджуючи, що вона, «зрозумівши, з ким має справу», «починає об нову владу «витирати ноги«», аргументуючи це багаторічною (!) відмовою Росії передати нашій державі навігаційні об’єкти на узбережжі Чорного моря. А чому ж не згадати тоді про позицію України стосовно «подарованої» дачі для Путіна в Криму, чи, бодай, історію, коли Ющенко, ще будучи прем’єр-міністром, «додумався» повезти на переговори в Росію перекладача, чим увів у стан неприхованої образи увесь політичний бомонд «старшого брата»? Хто з українських можновладців дозволяв собі більш виразніші національні жести у стосунках з Кремлем?
3. Закінчує свої міркування пан Лосєв риторичним: «То чому ж «Кучма» в Україні такий живучий?» Відповідь на це запитання значною мірою може стати поясненням більшості висловлених у статті претензій, оскільки саме у ній криються передумови критичного розчарування в новій владі.
«Кучма» в Україну, перепрошую, не «з неба впав». Він був легітимно обраним Президентом, і до значної міри є уособленням пострадянської України: території, де десятиліттями і століттями нищився і таврувався який- будь державницький прояв — у політиці, культурі, релігії чи навіть фольклорі.
Пореволюційна Україна і пореволюційні українці лишились у тій же самій мірі носіями радянського світогляду, якими були вони до листопада 2004 року. Споживацький підхід до державотворення є відображенням десятиліттями втовкмачуваних надій на комуністичний рай. Багатьом із нас таким раєм тепер видається ЄС.
Одначе «Європа» як символ повинна асоціюватись не з достатком, але з розвиненим громадянським суспільством, де кожна група заповзятих людей має можливість на самореалізацію, і де така самореалізація різноманітних громад є найвищою цінністю. Громадянське суспільство — це суспільство можливостей, а не суспільство благоденства! Ми отримали шанс на вільний розвиток, а не перемогу в лотереї, тому зміни та реформи маємо робити самі, не чекаючи вирішення усіх питань державою.
Віддавна мудреці вбачали розвиток суспільства за формулою «два кроки вперед — один назад». Надмірний ентузіазм призводить до швидких розчарувань і навпаки: твереза критична поступальність є рецептом довготривалого розвою. Хочеться вірити, що на цій тезі зійдуться погляди і відчайдушних песимістів, і заповзятих мрійників. Розбудовуймося самі і шануймо своє!
