Минулого тижня «День» представив статтю відомого соціолога, заступника директора Інституту соціології НАН України Євгена Головахи. У ній аналізувалися деякі результати з грунтовного дослідження співробітників інституту на тему помаранчевої революції та змін у масовій свідомості, які стали її наслідками. Сьогодні ми представляємо спільну спробу розібратися в тенденціях громадської думки кореспондента «Дня» та соціолога Є. Головахи на основі даних щорічного моніторингу Інституту соціології. В основному матеріал базується на результатах опитування, проведеного в березні цього року (опитано 1800 респондентів).
«БІЛОРУСИЗАЦІЯ» ПОГЛЯДІВ НА ЕКОНОМІКУ
За останній рік сталися значні зміни в «економічних» оцінках, орієнтаціях та установках населення. Деякі з них можна розцінювати як позитивні. Наприклад, починаючи з кризового 1998 року, коли 44,5% українців за 10-бальною шкалою оцінили економічну ситуацію у країні на «0» балів (як дуже погану), спостерігається тенденція зменшення кількості громадян, які виставляють вітчизняній економіці низькі оцінки (до «3»). І, відповідно, збільшується частина тих, хто схильний оцінювати економічну ситуацію як задовільну, хорошу і навіть відмінну. Однак за останній рік раніше поступова тенденція здійснила вагомий стрибок у бік позитивних оцінок. Менше респондентів (11% проти 18,3% у лютому минулого року) оцінюють економіку країни на «0». У середньому ж у цьому році економічну ситуацію українці оцінили на 3,4 бали — це найвищий показник з початку проведення моніторингу, тобто з 1994 року. Водночас, навряд чи цей показник можна вважати безумовним позитивом, а також — стійкою величиною. Природа цього «стрибка», як і багатьох інших, які відбулися за останній рік — у специфіці цих президентських виборів, їх результатів. З великою часткою ймовірності можна припустити, що таким чином громадяни демонструють свою довіру Президенту і висловлюють свою впевненість у тому, що нова влада триматиме курс на розвиток економіки, підвищення добробуту населення. Певною мірою — це оцінка «авансом». Адже через три місяці після роботи нової влади з упевненістю стверджувати, що економіка — на підйомі, не можна (тим більше враховуючи, що зараз, наприклад, ціни та сповільнення економічного зростання говорять про зворотне). Потрібно також відзначити, що багато в чому підвищення громадської оцінки економіки викликане її об’єктивним зростанням минулого року, яке громадяни, напевно, відчули на собі. Позитивна економічна динаміка минулих років забезпечує новій владі певне поле для маневрів та експериментів.
Останню гіпотезу непрямо підтверджує також факт зростання довіри до вітчизняних банків, причому більшою мірою — до державних. Кількість людей, які (з’явися у них несподівано велика сума грошей), вважали б за краще її зберігати саме в державному українському банку, збільшилася з минулого року у два рази і становила 21%. Менше людей (хоч їх кількість також поступово збільшується) заявили, що зберігали б гроші у вітчизняному комерційному банку. Навпаки, зменшується кількість тих, хто не довірив би свої гроші жодному банку (з 50% до 39,5%). І зовсім небагато тих, хто віддав би перевагу банку за кордоном (14,8% до 13,9%).
Водночас більш значущим на фоні наведених позитивних тенденцій виглядає зафіксоване різке наростання антиринкових настроїв населення, негативного ставлення до процесів приватизації. Так, відзначає Н. Паніна, науковий керівник проекту вивчення громадської думки та головний науковий співробітник Інституту соціології НАН, значно зменшилася питома вага людей, які хочуть відкрити власну справу, і тих, хто згоден працювати у приватного підприємця. Причому найбільш відчутно ці зміни проявляються при порівнянні з даними досліджень 1994— 2001 рр. Тоді питома вага людей, які позитивно ставилися до перспективи попрацювати у «приватника», становила у середньому 52-54%. З 2002 року цей показник поступово знижується і паралельно збільшується питома вага противників подібної перспективи. У цьому році всього 36% опитаних заявили, що вони не проти працювати у приватного підприємця. При цьому кількість людей, які категорично заперечують для себе таку можливість, за останній рік зросла на 15% і становила ті самі 36% (найвищий показник з 1994 року). Ще 12,5% «швидше не згодні» працювати у бізнесмена.
Також істотно, порівняно з минулим роком, збільшилася кількість людей, які висловлюють негативне ставлення до приватизації землі (на 14%), малих та великих підприємств (на 4%). При цьому, як відзначає Н. Паніна, якщо порівняти останні дані з аналогічними 1994 року, то виходить практично полярна картина. Тоді баланс, зокрема, з приватизації землі, був на користь позитивних оцінок (53% — «за» і 27% проти). Сьогодні ж 45% наших співгромадян негативно ставляться до передачі землі у приватну власність і 28% — позитивно. Про причини подібної «білорусизації» поглядів населення — у нижченаведеному коментарі соціолога Євгена Головахи. Додати ж до цього можна ще один досить показовий штрих — середній бал оцінки українцями за 10-бальною шкалою президента Білорусі Олександра Лукашенка становить 5,8. Ця оцінка... вища за ту, яку наші співгромадяни виставили новообраному главі Української держави з безпрецедентним рівнем довіри — В. Ющенку. У нього 5,6 бала. Причому за останній рік позитивне ставлення українців до білоруського президента погіршилося, і 15,6% опитаних виставили йому «10 балів» (проти 13% минулого року). Тішити в цьому випадку може лише те, що з 1998 року 5,6 — це найвища оцінка діяльності українського президента. Попередник Ющенка отримував від народу в середньому 3 бали.
Євген ГОЛОВАХА : Найімовірніше, що зростання антиринкових настроїв пов’язане з аналогічною риторикою (передусім — про один із головних елементів ринкової реформи — приватизацію державної власності), яку ми спостерігали останнім часом. Ця риторика почалася ще до виборів, а потім продовжилася, і була спрямована проти тих, хто оволодів власністю в результаті приватизації. Крупний капітал було оголошено практично нелегітимним, приватизацію підприємств — злодійською. До речі, для фахівців відповідь на запитання, наскільки правильно чи неправильно було проведено приватизацію, далеко не очевидна. Але для масової свідомості, як мені здалося в ході цієї кампанії, стало дуже наочним те, що приватизація у нас була чимось схожим на крадіжку державної власності. У людей і раніше були подібні настрої, але зараз вони посилилися. І мені здається, не випадково Україна не отримала статус країни з ринковою економікою. Адже Захід дуже уважно придивляється не лише до того, що і як говорять представники влади на міжнародних форумах, але й до того, що відбувається всередині країни. Популістська економічна політика збіглася з посиленими антиринковими настроями населення.
МАФІЯ ВЖЕ НЕ ТАКА СТРАШНА
За останній рік, що цілком зрозуміло, у два рази зросла кількість громадян, які активно цікавляться політикою (з 11% до 21%) і також у два рази зменшилася кількість тих, хто цією сферою зовсім не цікавиться. У період помаранчевої революції багато людей із категорії абсолютно байдужих до політики перейшли в іншу крайність. Щоправда, ненадовго. Цілком імовірно, що якщо парламентська кампанія виявиться менш бурхливою, ніж президентська, то показники сильної зацікавленості наших співгромадян політикою повернуться до тих, які були раніше — 10-11%.
Водночас підвищена увага суспільства до політичних процесів ніяк не вплинула на власне їхню участь у політиці, ступінь залученості до інститутів громадянського суспільства. І навіть незважаючи на підвищення рівня довіри до політичних партій (37% громадян проти 25% минулого року заявили, що в Україні є партії, яким можна довірити владу), з отриманням членства в них громадяни поки не поспішають. Лише 2,5% опитаних заявили, що є членами політичних партій. Цей показник відрізняється від минулорічного в межах статистичної помилки. Також не стало більше в Україні учасників громадських організацій, професійних об’єднань, клубів по інтересах.
Водночас, відзначає Н. Паніна, «події помаранчевої революції явно позначилися на переоцінці українцями ролі «простих людей» у житті суспільства». Ненабагато, але зросла кількість громадян (з 6% до 9%), які вважають, що змогли б захистити свої законні права та інтереси у випадку, якби уряд ухвалив рішення, що ущемляє їх. Дещо вищий цей показник, коли йдеться про рішення місцевої влади (17% проти 13% у минулому році і 6,6% у 1997 році). Зросла також кількість людей, які вважають, що в їхньому населеному пункті ймовірні масові виступи громадян на захист своїх прав (з 22% до 35%) і тих, хто особисто готовий узяти участь у таких акціях (з 28% до 35%). Цей показник зазвичай розглядається як індикатор протестних настроїв у суспільстві. Однак зараз він цілком може означати підвищення громадянської активності населення після помаранчевої революції, все ту ж готовність захищати свої права та інтереси. Водночас, такий безумовний у масовому розумінні «лідер» впливу на суспільно-політичне життя країни, як «мафія, злочинний світ», дещо втратив свої позиції (з 40% до 30%).
Відбулися зміни і в політико- ідеологічній самоідентифікації населення — як у вигляді зміцнення тенденцій, що раніше намітилися, так і несподіваних стрибків. Так, за останній рік значно знизилася кількість прихильників комуністичної течії (з 14% до 7%). При цьому також упав рівень абсолютної довіри громадян до Комуністичної партії (з 7% до 2%). Це говорить про те, що всього 2% населення є беззастережно стійким електоратом КПУ, однак за умови збігу низки обставин (невдоволення, передусім, соціальною політикою нової влади та вміле позиціонування на цьому фоні комуністів) Компартія може набрати на наступних парламентських виборах до 7%. Утім, зараз для неї це, мабуть, електоральний поріг, вище якого КПУ зможе стрибнути лише у разі кардинальної європеїзації.
Тривають також тенденції зростання політичної самоідентифікації населення з національно-демократичною та соціал-демократичною течіями. Причому, як відзначає Н. Паніна, прихильність населення до соціал-демократії значно підвищилася (з 10% до 14%), як не дивно, саме за останній рік. Водночас, як свідчать дані соціологічних опитувань інших центрів, партія, яка представляє в Україні цей напрям (СДПУ(О)), навіть наполовину не охоплює весь його потенціал.
Змінилися погляди населення і на роль президента в Україні. Зменшилася кількість прихильників американської моделі правління, коли президент є главою уряду і приймає на себе всю повноту відповідальності за внутрішню та зовнішню політику (з 57% до 42%). Мабуть, громадяни побоюються повторення авторитарності. Паралельно збільшилася кількість тих, хто вважає, що глава держави повинен розділяти владу з прем’єр-міністром, затвердженим парламентом (як у Франції) — з 13% до 28%. Зазначимо, що йдеться не про еволюцію, а, швидше, про революцію поглядів, оскільки до цього року, починаючи з 1994, ці цифри були досить стабільними: 56—60% громадян віддавали перевагу сильному президенту і 7—11% — такому, який розділяє повноваження з прем’єром. Як і раніше, мало громадян (10% проти 8% у минулому році) виступають за президента-«символа» без владних повноважень, які мають зосередитися в руках прем’єра (як в Італії та ФРН).
Євген ГОЛОВАХА: Про падіння ролі мафії в уявленнях українців. За 15 років пострадянських трансформацій у людей склалося досить стійке уявлення про те, що в державі провідною силою є мафія як союз корумпованої бюрократії та злочинного світу. І коли ми опитували людей на предмет того, що вони розуміють під словом «мафія», вони приблизно таке розуміння (до речі, досить правильне) й демонстрували. І зниження оцінки в масовій свідомості ролі мафії, на мій погляд, пов’язане з тим, що вони повірили в риторику нової влади. А вона якраз усю свою ідеологію будувала на тому, що в Україні буде покладено кінець корумпованій системі влади. І повіривши в це, люди ніби видали своєрідний аванс новій владі: мовляв, ви обіцяли, що домінантою у суспільному житті перестане бути корупція, що все стане чесно і прозоро, ми вам віримо. І з цією надією громадяни все ще перебувають. Хоч, звичайно, цікаво буде подивитися, що станеться через рік, коли будуть конкретні плоди боротьби з корупцією.
Про підвищення довіри до політичних партій та участь у них громадян. Якщо раніше посильна участь у політиці була тісно пов’язана з недовірою до всіх політичних інститутів, то зараз, внаслідок того, що люди побачили дієвість деяких політичних сил, повірили, що у них є певні сили, бажання, активістський потенціал, з’явилося й уявлення про те, що у нас є політичні сили та лідери, які можуть змінити ситуацію у країні. Але вся біда в тому, що це знову відтворення в цілому старої ситуації, коли політичні сили начебто є, але якщо громадяни самі не братимуть участі разом з політиками в цих змінах, то останні знову підімнуть ситуацію під себе.
Кожна партія, незважаючи на свою ідеологію, часто вирішує кон’юнктурні завдання. У нас ідеологія в масовій свідомості — це все ще віртуальна готовність дотримуватися цієї ідеології без конкретного пошуку чи навіть створення політичної партії, рух, який був би здатен цю ідеологію втілювати у життя. Навпаки — у нас ідеологічні партії (Рух, комуністи) весь час втрачають у рейтингах. І їхній електорат відбирають ідеологічно безликі партії, які є лише функцією при певному лідері, здатному викликати інтерес населення. Наприклад, блок Тимошенко. Що це за партія в ідеологічному плані — зрозуміти важко. Вся ідеологія цього блоку в абревіатурі — БЮТ. Другий такий самий приклад — це новостворена партія «Народний союз «Наша Україна». Мені цікаво, вони самі хоч розуміють, яка у них ідеологія? Думаю, вряд чи. Вся сміхотворна метушня навколо того, повинен чи не повинен Президент бути лідером цієї партії, має бути вторинною по відношенню до визначення їхньої ідеології і позиції. Насправді за всією цією суєтою навколо лідера абсолютно очевидна прагматична мета: буде Президент у списку — наберуть у два рази більше голосів. І всі прекрасно розуміють, що за цією партією стоїть не ідеологія, а особистість В. Ющенка та інтерес до нього значної частини виборців. На жаль, партійна система у нас все ще політико-персональна, а не політико-ідеологічна. Звідси — дуже чітка кореляція між довірою до лідера та інтересом до партії.
ЖИТИ СТАЛО ЯКЩО НЕ КРАЩЕ, ТО ВЕСЕЛІШЕ
Події останнього року вплинули й на морально-психологічний стан суспільства, його соціальне самопочуття. Майже вдвічі збільшилася кількість незгідних з наступними негативними твердженнями: «Зараз усе так нестійко, і здається, що може статися все, що завгодно», «За нинішнього безладу та неясності важко зрозуміти, у що вірити», «Усе так швидко змінюється, що не зрозумієш, яких законів дотримуватися», «Багато що з того, у що вірили наші батьки, руйнується на очах». Однак, відзначає Н. Паніна, морально-психологічний підйом більш характерний для тих людей, хто на президентських виборах голосував за В. Ющенка, ніж для виборців В. Януковича.
Люди також почали більше довіряти практично всім державним та соціальним інститутам. У тому числі — співвітчизникам у цілому, сусідам, колегам, що, на думку Н. Паніної, свідчить про підвищення рівня громадянської солідарності. При цьому соціолог зазначає, що на рівні міжособистісних стосунків між людьми частіше почали виникати ситуативні конфлікти. Значно зросла поширеність конфліктів на вулиці, у транспорті, в магазинах та установах побутових послуг, з людьми інших політичних переконань, з дітьми та іншими родичами. Знизилася питома вага людей, які не вступили жодного разу в якісь конфлікти протягом одного місяця (з 53% до 47%).
Значно підвищився також рівень соціального оптимізму населення. Так кількість людей, які вважають, що «найближчого року наше життя більш-менш налагодиться», збільшилася з 18% до 40%. Відповідно, стало набагато менше тих, хто вважає, що «жодного покращення не буде» (їх кількість зменшилася з 43% до 18%). До речі, найнижчий рівень оптимізму було зафіксовано соціологами в кризовому 1998 році — тоді 70% українців вважали, що життя не поліпшиться, і лише 11% залишалися оптимістами.
Як відзначає Н. Паніна, зростання соціального оптимізму пов’язане зі сприятливою тенденцією в масових настроях. Зменшилася на 12% кількість людей, які, оцінюючи свій настрій, відзначають напруження, роздратування, і, відповідно, збільшилася частина тих, хто оцінює свій настрій як рівний, спокійний.
Також на 10% зросла кількість тих, хто вважає себе, насамперед, громадянином України (з 44% до 54%). І стало менше людей, які ідентифікують себе, передусім, з місцевістю проживання (тобто вважають себе жителями села або міста, в якому вони живуть), а також тих, хто вважає себе громадянами колишнього Радянського Союзу. Останніх в Україні з року в рік стає дедалі менше. На сьогодні громадянами СРСР вважають себе 8% українців.
Євген ГОЛОВАХА: Досвід показує, що будь-які зміни в морально-психологічному самовідчутті суспільства досить стійкі. Якщо не відбудеться просто катастрофічних змін, то можна припустити, що сьогоднішнє поліпшення настроїв може мати річний запас. Але є й інша загроза. Якщо позитивні настрої формуються не поступово, не у вигляді накопичень у сфері суб’єктивного сприйняття того, що відбувається в суспільстві, може статися й більш різке падіння. Формула проста: повільно наростаюче покращення психологічного стану призводить до більш повільного його погіршення у випадку, якщо ситуація змінюється на гірше. Швидке ж покращення не має під собою серйозної соціально-економічної підстави. Водночас соціально-економічні вимоги зростають паралельно з очікуваннями, самопочуттям, що паралельно поліпшилося. І зростання вимог, не підтверджене реальними змінами в економіці, в політиці, може призвести до дуже серйозного розчарування. І якщо через рік-півтора ми за економічної ситуації, що погіршилася, отримаємо різке падіння соціального самопочуття, то це зможе відкинути суспільство до рівня, на якому воно знаходилося 5—7 років тому, тобто у 1998—1999 рр. Тому на владі лежить колосальна відповідальність: не допустити жодних різких погіршень соціально-економічної ситуації.
ПАМ’ЯТІ РЕВОЛЮЦІЇ
Окремим блоком у дослідженні йде низка питань, присвячених минулим виборам президента та помаранчевій революції. Так, через три місяці виявилося, що в третьому турі за В. Ющенка голосувало 54,9% дорослого населення України, а за В. Януковича — 27,5%.
Дослідження також показало, що наймогутнішим чинником впливу на політичні погляди респондентів є телебачення. Саме воно допомогло визначитися зі своїм кандидатом 15% наших виборців. Також на остаточний вибір громадян вплинули «події помаранчевої революції» (11%), «громадська думка в цілому» (10%), газети (8%), близькі друзі, знайомі, чоловік (дружина) (по 6%). 65% опитаних стверджують, що їхній вибір — це виключно їхня власна думка.
А серед політиків, які виступали на боці кандидата Ющенка, «найвпливовішою» виявилася Юлія Тимошенко. Її присутність у «групі підтримки» кандидата вплинула на 26% виборців, які в результаті проголосували за нинішнього президента.
Відповідаючи на запитання, яким чином результати президентських виборів вплинуть на благополуччя їхньої сім’ї у найближчі 5 років, 25,5% респондентів висловили впевненість, що позитивно. 37% — сподіваються на це. Лише 2% опитаних упевнені, що у найближчі п’ять років життя їхніх сімей погіршиться, 6% — передбачають таку можливість, однак не впевнені в цьому. 29% не змогли оцінити подібну перспективу.
Оцінюючи помаранчеву революцію, 24% громадян сказали про те, що був переворот, здійснений за підтримки Заходу, 12% — що його підготувала політична опозиція. 12% наших співгромадян припустили, що революція була стихійним протестом населення. І більше за все респондентів (33%) висловилися за те, що це була свідома боротьба громадян, які об’єдналися на захист своїх прав. Не змогли відповісти на це запитання 18% опитаних.
Три місяці, які минули після виборів та Майдану, позначилися не лише на пам’яті респондентів, але й на їхньому ставленні до лідерів революції. При своїй думці залишилася більшість населення — 68%. Із них 41% підтримували й досі підтримують лідерів Майдану. 27% — продовжують бути «в опозиції» до подій грудня минулого року та їх натхненників. Водночас 3,8% тогочасних прихильників Ющенка та його команди змінили свою думку на протилежну. Проте лави тих, хто підтримує нинішню владу, не поріділи — 7,7% опитаних заявили, що не підтримували лідерів революції тоді, але підтримують зараз. Хто ці люди — перші розчаровані з одного боку і кон’юнктурники — з іншого? Так прокоменував ці тенденції Є. Головаха: Поствиборні зміни реальної картинки голосування громадян на виборах відбуваються в будь-якій країні. Виміри постфактум показують, що за переможця завжди трохи більше, а за того, хто програв, значно менше виявляється голосуючих, ніж було на виборах. Цей феномен отримав у політичній соціології назву «ефект вагона з оркестром». У мене на цей рахунок є своє іронічне визначення: це відбувається тому, що люди не хочуть грати в оркестрі на похоронах переможеного, а краще — на торжествах переможця. Тому тут ми зовсім не унікальні. Інша справа, що у нас цей ефект ще більше виражений. На мій погляд, це пов’язано з тим, що люди все ще побоюються висловлювати свої істинні погляди, боячись , що прихильника того, хто програв, може бути покарано. Адже ми й раніше фіксували подібний ефект, але в цьому році він виявився гіпертрофованим.
Про сьогоднішню підтримку лідерів помаранчевої революції. 3,8% респондентів, які заявили, що підтримували лідерів помаранчевої революції тоді, але не підтримують зараз, — можливо, це люди найбільш чутливі, які вже побачили помилки влади. Березень уже виявив перші невдалі кроки влади, і, можливо, це змінило думку частини її прихильників. Щодо тих, хто не підтримував лідерів революції тоді, але підтримує зараз, то 7,8% — це цілком реальний показник. Адже навіть на сході України, хоч індекс соціальних очікувань загалом після виборів і давав песимістичну картину, вона все одно була кращою, ніж у 2002 році.
