На святкування 100-річчя з дня народження Михайла Шолохова до станиці Вешенська Ростовської області запросили й українців. І не лише тому, що мати письменника родом із Чернігівщини й ріс він у стихії української мови та пісні. Тісні зв’язки з козацькою станицею підтримує київська школа № 207 — зусиллями вчительки Марії Літвак там створено кімнату-музей письменника. Серед членів делегації також були науковець Сергій Гальченко, письменник і журналіст Анатолій Скрипник, дорогою до нас приєдналася онука Михайла Шолохова Тетяна, яка проживає в Ялті.
Уявіть собі тиху пісню ріки, над нею зелень дерев у зажурі... І раптом просто на воді постають масивні колони, разом спалахують півтора десятки велетенських люстр: Колонний зал Дома совєтов. Приїхала Москва.
Це не якесь сюрреалістичне видиво, а режисерський задум оформлення сцени Бориса Краснова до 100-ліття Михайла Шолохова на тихому Доні. Столичний розмах — і в розкішному феєрверку: цілих півгодини вешенці й численні гості, задерши голови, дивилися, як просто над ними сотнею вiзерункiв (як i років ювілярові) розцвітало небо, а потім, оглушені вибухами, кашляючи від густого диму, щасливо позирали одне на одного: Москва! І, перейшовши ошатний центр, йшли додому неасфальтованими дорогами...
На найвищий державний рівень підняв святкування Володимир Путін, власною персоною прибувши до станиці. Російські телеканали показали картинку: дружина онука письменника, директора Державного музею-заповідника М. О. Шолохова Олександра Шолохова пригощає президента донськими пирогами. Хоч насправді ті «донські пироги» пекла протокольна служба президента (не надкушувати ж охороні кожен пиріжок?), але головне — картинка: Путін високо цінує творчий спадок радянського класика.
Це в той час, коли з навчальних програм російських шкіл (як, до речі, й українських) творчість М. Шолохова виключають...
На великих екранах на березі Дону прокручувались уривки з фільмів за творами письменника, згадували все — і нобелівський «Тихий Дон», і «Поднятую целину», «Судьбу человека», «Они сражались за Родину»... Навколо мене глядачі солодко ностальгували за «тим» часом — часом красивих картинок і правильних книжок. І здавалося, нічого й справді не змінилось...
Росія підходить до організації таких заходів професійно, ні на мить не забуваючи про ідеологічне підґрунтя культури. Дивлячись на широкий вибір високоякісних ювілейних книжок на шолохівську тематику, краєзнавчих видань, безперервні концерти народних колективів, виступи місцевих і столичних культурних діячів, представників влади, переповнені вулиці (більше ста тисяч гостей!), довжелезні черги до музею М. Шолохова, я мимоволі порівнювала це святкування з нашими відзначеннями — от, скажімо, Шевченківських днів...
Згадалися слова Ліни Костенко з відомої статті «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала»: в той час, як ми усе «встаємо з колін» і розчухуємо рани, Росія «раз і назавжди визначилася для себе в ореолі своєї величі. І хоч би яка найточніша оптика відбивала у тій державі її занепад, нужденність, деградацію, — все одно в головному дзеркалі фокусується велич. Хоча всі знають, що це зовсім і не дзеркало, а давно вже намальований свій бажаний образ. Фактично це міфологема на експорт. Але без цієї міфологеми Росія себе не мислить. Лише на фактажі своїх реалій вона почувала б великий дискомфорт. А ця міфологема компліментарна, вона легко входить у свідомість. Вона вливається в систему суспільних наук і стимулює інші міфологеми типу «старший брат» чи «колиска братніх народів», iз якої вивалилося троє близнюків, з-поміж них один чомусь дуже старший, і якраз той, що з’явився на світ не перший».
...Свято перевтілило станицю в ту, козацьку. Вулиці п’яніли від пісень і дзвінких перестуків каблучків під барвистими сукнями козачок. Наче з-під землі повиростали курені. Там усе, як і тоді, — плетені тини, столи із короваями, запеченими поросятами, «ухой по-миллеровски»... Наче ненароком вивішений національний одяг, залишена зброя... З усього того постає самобутній світ донського козацтва із незмінною присутністю «Тихого Дону» — наче сторінки ожили. І вже не розбереш: це вони надихнули геніальний твір чи роман сотворив їх, теперішніх? Чи знали б вони себе так без нього?.. І не те щоб автор їх оспівував, якось прикрашав: там дихає життя — таке, як є. Просто вони явлені у слові — й ніби сотворені вдруге. Засвідчені на плівках буття...
За цією картинкою народної самобутності постає трагедія — напевно, більша за всі наші. Допускаючи на козацьких землях відносну вольницю, імперія отримувала натомість фактично дармове гарматне м’ясо — ними гасили повстання, підкоряли Сибір і Кавказ... У «Тихому Доні» дуже чітко показана ця трагедія: людину виривають з космосу її життя й кидають вбивати інших. Війна без почуття — ні особистої ненависті, ні патріотизму (козаки в межах імперії почувалися дуже автономно, вважаючи себе окремою нацією). Така, знаєте, «порнографія» бою: «Озверев от страха, казаки и немцы кололи и рубили по чем попало: по спинам, по рукам, по лошадям и оружию… Обеспамятевшие лошади налетали и бестолково сшибались». У романі є промовистий епізод: до вагону з козаками зазирнув п’яненький залізничник і перекинувшись із ними кількома словами, раптом промовив: «Милая ты моя… говядинка! — И долго укоризненно качал головой».
…У Будинку культури виступали народні колективи з України, Північної Осетії, Кабардино-Балкарії, Чукотського автономного округу... А на станичному майдані мовби завмер у повітрі тополиний пух. І через нього все видавалось якимось ефемерним, як уві сні. Стримано-гордо (форма зобов’язує!) походжали ставні чоловіки та хлопці в різноманітних козацьких строях. Можна було побачити й зовсім маленьких — а вже при фуражці...
На все те — й водночас ніби крізь — дивились величезні лики святих. Це виставка ікон, які пише ногою чеченський хлопчик-інвалід.
