Наступний тиждень в Україні пройде під двома знаковими подіями. Перша — засідання Ради співробітництва Україна—ЄС, під час якого планується підбити перші підсумки співпраці «постреволюційної» країни з Брюсселем. А друга — позачерговий круглий стіл під патронатом Всесвітнього економічного форуму, або «міні-Давос». Він відбудеться 16—17 червня. Україна покладає на нього величезні сподівання: його результати якраз і продемонструють інтерес світових інвесторів до України. Як раніше повідомляв віце-прем’єр Олег Рибачук, у форумі візьмуть участь від 200 до 300 делегатів. Крім того, були запрошені для участі четверо президентів — Польщі, Грузії, Литви, Естонії. (Чутки, нібито Олександр Квасневський не з’явиться на цьому форумі, учора «Дню» спростували в Посольстві Польщі). Чи зможуть українські урядовці переконати іноземних бізнесменів у привабливості української економіки? Чи не завдали збитків «економічному авторитету» України останні дії уряду? Про це в інтерв’ю старшого наукового співробітника Центру досліджень конфліктів при Оборонній академії Великої Британії Джеймса ШЕРРА. У відповідях він висловлює особисту думку, а не британського міністерства оборони. Можливо, саме це додає його коментарям більшої ваги, оскільки вони — відверті й не завуальовані гарними словами. Особливо якщо згадати, що Шерр був одним iз найбільш компетентних західних критиків влади Кучми та з надією сприйняв помаранчеву революцію.
— Як ви оцінюєте інвестиційні можливості української економіки після помаранчевої революції та після перших місяців діяльності уряду?
— Кілька місяців тому такі можливості були надзвичайно яскравими. Зараз вони виглядають похмуріше. Існує три пояснення цього. По-перше, колишній режим Кучми базувався на системі сили. Він був передбачуваний своєю цинічністю й абсолютною непривабливістю. Президент Ющенко ще не створив систему сили — або, говорячи демократичною мовою, систему влади, яка б спиралася на чіткий набір політичних правил. Керівник держави й уряд не повинен поєднувати взаємовиключних сил із взаємовиключними ідеологічними передумовами, інакше вони рухатимуться у взаємовиключні напрямки. Найбільше кидається у вічі, що особисті цілі й боротьба за владу, схоже, знову мають пріоритет над вічними і невідкладними національними інтересами. І що виглядає більш загадково: Президент досі не с користався свою владою задля того, аби використати ці різні сторони для загоювання ран та для того, щоб створити команду реформаторів-однодумців. Він став натхненником, але я не впевнений, що він став лідером. Натхнення — це віддалена й таємнича характеристика. Лідерство — пряма і практична. Однак поки що вона не проявилася. Тому помітна частина потенційних інвесторів (не будемо говорити про людей, які приймають політичні рішення, або про експертів, подібних до мене), які сподівалися, що перші сто днів Ющенка стануть чимось на зразок перших ста днів Польщі 1989 року, стали розчарованими, стурбованими й дезорієнтованими. Ніхто не інвестуватиме, якщо він дезорієнтований.
По-друге, домінуюча тенденція економічної політики є соціалістичною, часто грубо соціалістичною — не обов’язково за своїми намірами, але за своїми змістом і наслідками. Якщо Президент плутає лідерство з натхненням, то стає дедалі очевиднішим, що прем’єр-міністр плутає лідерство з контролем. І апетити до цього контролю помітні не лише на рівні макроекономічному, усе це поширюється й на мікроекономічному рівні, через регулювання цін на нафту, електроенергію, м’ясо і навіть через рішення, коли людям вказують, як витрачати власні кошти (через незграбний і каральний податковий режим). Задля приватних (читай — добровільних) інвестицій необхідні ринкові стимули разом із стабільними рамками, які наповнюватимуть ці стимули змістом. Це означає — найперше й найголовніше — повагу до контрактів і права на власність, передбачувану і неупереджену систему законів, а також уніфіковані і прогресивні податкові правила. Щодо кожного із цих базових елементів уряд рухається в абсолютно неправильному напрямку.
По-третє, політика — особливо в контексті парламентських виборів 2006 року — тисне на стабільність у економіці. Це породжує популістські заходи — такі як цінове регулювання. Такі заходи контрпродуктивні навіть у короткостроковій перспективі, тому що мине небагато часу, аби пересічні громадяни зрозуміли, що наслідком «справедливих» цін стає дефіцит (не кажучи вже про корупцію і чорний ринок), і саме перед березнем 2006 року вони зможуть побачити, що їхні підвищені пенсії та зарплати з’їла інфляція. Політика також стримує Президента від втручання через свій страх і упевненість, що він потребує Тимошенко як союзника перед цими виборами і, можливо, після них. Звідси існують різні спекуляції, мовляв, він свідомо залишається в стороні, аби вона наробила помилок — а тому вона, а не він, буде звинувачена в провалах. Сподіваюсь, що ці спекуляції не відповідають дійсності, тому що це було б цинічною, якщо не сказати ризикованою стратегією. У цьому випадку я не здивуюсь, якщо Партія регіонів, а не Народний союз «Наша Україна» стане переможцем такої стратегії. І чому це сталося? Після помаранчевої революції Президент Ющенко мав владу зробити все відповідно до своїх переконань. Чому він не скористався нею? Утім, відповідь на це запитання отримана, послання до інвесторів має наступний зміст: жодних рішень не буде прийнято до виборів 2006 року, тому не інвестуйте зараз.
— Отож, ви вважаєте, що найбільші світові компанії були розчаровані через останні кроки українського уряду — регулювання цін, нечіткі процеси в реприватизації, збільшення витрат у соціальній сфері?
— Звичайно. Але дозвольте вказати на ще два додаткові фактори. По-перше, еклектика та регресія має жорсткіший вплив на дрібний бізнес, аніж на великі корпорації. Україна — багата на свої підприємницькі таланти, але вона зголодніла через відсутність підприємництва. Пояснення цьому парадоксу просте: підприємцям не було надано жодних достойних стимулів для того, щоб іти в бізнес. Великі компанії мають великих друзів. Вони можуть собі дозволити вкладати капітал у невпевненість і в непривабливі зміни. Дрібні підприємці мають прорахувати кожен свій крок, інакше вони ризикують втратити все, що мають. До того ж, вони становлять справжній фундамент ліберальної ринкової економіки й загального процвітання пересічних громадян. Вони також є складовою фундаменту громадянського суспільства. Якщо дрібний бізнес слабкий — суспільство слабке і захист проти безвідповідальної сили слабкий.
По-друге, як подібні напрямки в політиці допоможуть Українi інтегруватися в Європу? Кілька місяців тому більшість із нас була сповнена надій, що ЄС надасть Україні статус країни із ринковою економікою вже в червні. Зараз же, однак, Рибачук визнає, що це навряд чи станеться. Навпаки, на засіданні Ради зі співробітництва Україна—ЄС у Люксембурзі, швидше за все, домінуватиме проблема регулювання цін. Чи хтось сьогодні зберігає оптимізм з приводу того, що Україна зможе приєднатися до СОТ у листопаді, як ми сподівалися раніше? Осмілюсь поставити найбільш хвилююче запитання — що стоїть за всім цим? Невже хтось вважає, що ринковий статус чи членство в СОТ — свого роду моральні зобов’язання перед Україною, безвідносно до того, який вид економіки вона має? Чи хтось намагається відвернути Україну від євроінтеграції в інший напрямок?
— Під час спілкування з міністром внутрішніх справ Юрієм Луценком посол США в Києві Джон Гербст повідомив, нібито корупція збільшилась. Яка ваша оцінка зусиль нової влади у сфері боротьби з корупцією?
— Влада бореться з симптомами корупції, а не з причинами. І підходить до цієї боротьби вона дуже й дуже вибірково. Чому так вибірково? Найповажніша причина полягає в тому, що хтось із влади знає, що корупція — це пляшка без дна, і якщо вони дозволять вирватися на волю джину, то не буде кінця страху, взаємним звинуваченням і параної у країні. Загроза розслід увати 3000 приватизованих об’єктів — класичний приклад того, як не слід працювати. Менш поважна причина: влада боїться компромату, який може бути використаний проти неї, тому цілі підбираються дуже обережно. Що ми отримуємо в підсумку — відсутність чіткої стратегії і відсутність послідовності між попередньою й наступною діями. Чи легко мати чітку стратегію? Ні. Чи можливо мати чітку стратегію? Так. Але це тема для іншої розмови.
