День преси, а потім — День журналіста і за старих комуністичних часів, і в роки незалежності відзначався в Україні урочистими засіданнями, парадно-нудною доповіддю, нагородженням журналістів державними нагородами і бурхливими оплесками. А якщо не засідати і не плескати в долоні? Якщо спробувати по-іншому? Наприклад, так: 6 червня кожна редакція намагається випустити найкращий, найцікавіший номер року. Користі буде більше...
Але це — майбутнє, яке може бути, а може й не бути. Я ж хочу поговорити про минуле, яке вже не змінити, але з якого можна здобути науку.
Як на мене, саме журналісти, преса йшли і йдуть в авангарді свободи слова і демократії, вирішуючи поставлене в грудні 1991 року завдання — перебудувати громадську свідомість, вивести людей зі стану соціальної апатії, повернути їм надію. Дуже багато чого зроблено за тринадцять років незалежності. Помітно змінилася преса. Це можна сказати, не кривлячи душею.
І все-таки «почуття глибокого задоволення», те саме знамените «шосте почуття» радянської людини сьогодні в незалежній Україні явно відсутнє. Ми тільки на початку шляху, тільки починаємо вчитися писати по- совісті, говорити іноді правду, не здригатися при кожному «керівному» телефонному дзвінку.
Велике занепокоєння викликає той факт, що потрібне було втручання міжнародних громадських організацій, щоб журналісти правильно відреагували на вбивство Гії Гонгадзе. Не вистачало політичної зрілості, політичної мужності, щоб виявити самостійність думки. Варто було б проаналізувати ці уроки.
І головний урок, вважаю, полягає в тому, що журналісти повинні набагато активніше, сміливіше, наполегливіше протистояти тиску тих, хто намагається «приструнити пресу», обмежити свободу слова, хто, діючи по «класичній» адміністративно-командній схемі, нав’язує газетам і журналам свої думки й оцінки. Й дотепер ще намагаються знімати зі шпальт газет (іноді не без успіху) гострі, принципові матеріали. Дотепер є під забороною (частіше під напівзабороною) багато «неприємних» фактів й особливо — їх аналіз. Аргументація теж «класична»: «можуть неправильно зрозуміти», «досить «критиканства», «треба виховувати маси на позитивних прикладах». Тисячу й один раз ми все це чули. Поділяти українських людей на обраних, котрі усе розуміють і тому мають право все знати, й аморфну «масу», що повинна одержувати інформацію за «картками» державної влади, — значить, накидати вуздечку на розвиток демократії, гальмувати незалежність і свободу слова. Тож боротьба за скорочення і ліквідацію «заборонних зон» триває...
Що ж стосується нотацій щодо «позитивних прикладів», то це — одна з форм, за допомогою яких «механіки гальмування» хотіли б вивести з-під удару «механізм гальмування». Не можна дозволити їм зробити це.
Дорогоцінні крупиці нового досвіду, нового ставлення до праці, нового мислення у всіх сферах громадського життя ніколи не зникали з поля зору журналістів. Але щоб перебудовувати, треба прибрати все старе, що заважає перетворенню суспільства, перетворенню нас самих. У цьому — найважливіша соціальна роль критики. Біда наша аж ніяк не в тім, що «багато» критики. Біда в тім, що критика часто пливе по поверхні явищ, обмежується сенсаційними «прикладами». Настав час, напевно, йти всередину: від наслідків — до причин, від «прикладів» — до структур і порядків, що породжують ці приклади. І настав час жорсткіше і вимогливіше підійти до ефективності критичних виступів преси. Ті, кого критикують, — тертий народ. Вчаться, пристосовуються. Зводять навколо себе паперові стіни відписок, а ще надійніше — нацьковують на редакції, на журналістів різні перевіряючи служби. А читачі, я це відчуваю з листів, починають обурюватися: критикуєте, а користі немає.
Що ж робити, щоб була користь? У мене немає готової відповіді. Може, варто було б внести відповідну статтю у чинний закон про пресу. Може, є сенс обговорити це питання на черговому пленумі правління Національної спілки журналістів України. Загалом, тут є над чим подумати.
За незалежність, за нову пресу, за свободу слова, за справу демократичних сил треба боротися, боротися щодня. І не боятися ударів у відповідь. Тоді переможемо!
