Днями у процесі, який можна було б умовно назвати «влада і справа Гонгадзе», з’явився новий нюанс. Як відомо, у Європейському суді з прав людини з 16 вересня 2002 року знаходиться позов Мирослави Гонгадзе, в якому дружина загиблого журналіста звинувачує українську владу в неналежному розслідуванні вбивства її чоловіка. 31 травня прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко підписала розпорядження Кабміну, згідно з яким український уряд готовий визнати, що «шкодує з приводу тих дій, які призвели до подання заяви з приводу зникнення та вбивства чоловіка пані Гонгадзе»; зобов’язується «вжити всіх необхідних заходів до продовження ретельного розслідування обставин вбивства Г. Гонгадзе з метою притягнення до відповідальності усіх осіб, винних у здійсненні злочину»; пропонує «добровільно сплатити пані Мирославі Гонгадзе суму у розмірі сто тисяч євро як доказ дружнього врегулювання вищезгаданої справи». У декларації, яка пропонується до підписання сторонами, йдеться і про те, що ця сума «включає відшкодування будь-якої (!) матеріальної і моральної шкоди, а також всіх витрат». Після підписання декларації «заявниця втрачає право на будь-які скарги проти України...», — тобто прийняття Мирославою Гонгадзе цієї пропозиції означатиме «остаточне вирішення цієї справи».
Проте сама Мирослава Гонгадзе подібний «оптимізм» українського уряду не поділяє. На її думку, укладення мирової угоди з урядом України може зашкодити розгляду справи в суді. «Подаючи цей позов, я ставила за мету спонукати українську владу в повному обсязі й до кінця розслідувати вбивство Георгія і покарати виконавців цього злочину, замовників та посадових осіб, які своїми умисними діями чи злочинною бездіяльністю перешкоджали належному розслідуванню вбивства», — зазначила Мирос лава у своєму коментарі (www.imi.org.ua) . Вона нагадала також, що питання компенсації за моральні страждання потерпілим від злочину у позові не порушується і «знаходиться у компетенції Європейського суду, який вирішує його, використовуючи існуючі європейські стандарти». «Стандарти Європейського суду вимагають від обох сторін процесу вести будь-які переговори через посередництво суду, — відзначила також вдова Георгія Гонгадзе. — Тому до ухвалення рішення судом я як позивач не можу коментувати процес врегулювання цієї суперечки, і ця вимога стосується і українського уряду. Оприлюднення будь-якої інформації з цього питання може трактуватись як тиск». «Якщо ж український уряд справді бажає якнайшвидшого врегулювання суперечки у Європейському суді, то найефективнішим шляхом для цього буде виконання Президентом та урядом взятих на себе зобов’язань щодо повного розкриття вбивства мого чоловіка та покарання виконавців та замовників злочину», — наголошує Мирослава Гонгадзе.
От із виконанням цих зобов’язань у влади якраз проблеми. Складається враження, що після резонансних заяв Президента і генпрокурора про те, що вбивство Гонгадзе ось-ось буде розкрито, справа не зсунулася ні на йоту. «Була більша надія на свідчення генерала Кравченка. Але він пішов з життя, — бідкається, торкаючись в одному з останніх інтерв’ю теми замовників вбивства журналіста, голова СБУ Олександр Турчинов. — Залишається такий серйозний свідок як Пукач... Для нас головне, щоб він був живий і дав свідчення». Це, вочевидь, треба розуміти так: якщо Пукач, не дай Боже, не залишиться живий і не дасть свідчення, справа остаточно зайде в глухий кут. Водночас йти на наступні вибори із таким тягарем, як нерозкрите, попри обіцянки, вбивство журналіста, владі, звісно, невигідно. Тим більше що перемога на виборах-2006 є, судячи з усього, головним завданням нинішніх можновладців. Заради цього створюється «згори» «партія влади», ба, навіть, владна виборча коаліція. Куди, до речі, запрошуються політики, чия роль у справі Гонгадзе все ще з’ясована не до кінця... Звідси і виникають, певне, ідеї укласти із вдовою Георгія Гонгадзе «мирову», яку потім пред’явити світовій громадськості. Але світ чекає, як влучно висловився у інтерв’ю «Дню» народний депутат України Іван Бокий, від України іншого: там на справу Гонгадзе дивляться як на «лакмусовий папірець» української демократії. Чи використає нинішня українська влада шанс гідно відповісти на цей виклик?
