Кілька років тому, виступаючи на семінарі, де були присутні як іноземні дипломати, так і представники української влади (включаючи теперішнього Президента України), я заявив, що знаю лише одного державного чиновника, який віддає усі сили підтримці вітчизняного бізнесу, не зупиняючись ні перед чим і ні перед ким, і що цей чиновник перебуває зараз серед нас. Але одразу ж і розчарував шановних урядовців, які застигли в очікуванні прізвища. Я назвав пана Міллера, посла Сполучених Штатів. Звісно, «вітчизняними» для нього були американські інвестори, і не тільки великі .
ЦІЛІ І ГАСЛА
Я згадав цей випадок, читаючи у «Дні» статтю професора А. С. Гальчинського «Деформація свідомості». Стаття стосується дуже важливого політичного питання. Тим більше, що автор статті сам звертає увагу на необхідність того, аби суспільство посприяло пошуку чітких програмних цілей «переможцями, які зійшли на владний Олімп». Хоча у мене особисто великий сумнів щодо того, нібито «нові олімпійці» цих самих цілей не мають і лише зараз намагаються їх знайти. Схоже скоріш на те, що різні члени нової владної команди мають різні цілі або загальні уявлення про них. Отже, необхідно продемонструвати підтримку тим цілям, які більше відповідають загальнонаціональним інтересам. Проте кожен, звісно, може мати своє уявлення про ці інтереси. У зв’язку з цим і виникає перше серйозне питання: а хто та як повинен вирішувати, кого та якими засобами підтримуватиме держава у своїй економічній політиці?
Йдеться навіть не про вибір між малим та середнім бізнесом (МСБ) та великим капіталом (хоча до цього питання ми ще повернемося). Шановний Анатолій Степанович у своїй статті згадує відоме гасло: «Усе, що вигідно «Дженерал Моторз», вигідно й для Америки» (Якщо точніше, то міністр оборони США, колишній керівник згаданої автомобільної компанії Чарльз Уїлсон у 1952 році висловився дещо лояльніше до держави: «What’s good for the country is good for General Motors, and vice versa». («Що добре для країни, добре і для «Дженерал Моторс», і навпаки».) Але я хотів звернути увагу на той факт, що кар’єра автора цього вислову закінчилася засудженням ...за лобіювання інтересів «Дженерал Моторс». А у нас широко тиражоване гасло «Що добре для «Південмашу», добре і для України» чомусь не викликало негативу, здається, навіть у опозиції. Тому зараз цілком можна очікувати, що гасло знову опиниться у політичному вжитку (можливо, з деякими уточненнями щодо чергового уособлення інтересів держави). Між тим, цілком зрозуміло, що серед представників великого бізнесу є не тільки партнери, але й конкуренти (і на внутрішньому, й на зовнішньому ринках). Відповідь на запитання про те, кого з них підтримувати, досить часто означає вибір протилежних дій. Чи означає це, що підтримувати потрібно того, хто «політично ближчий»? На жаль, є певні підстави вважати, що в таких ситуаціях вибір робитиметься саме за цим принципом. Хоча чому тут дивуватися: якщо в промислово розвинутих демократичних країнах великий бізнес сам віддає перевагу «рівновіддаленості» від влади, то у нас багато хто думав (і думає), що влада вічна, а тому потрібно підтримувати її усіма силами (грошима)… А потім дивуються, звідки «у дітей фіфекти фікції»… Я вважаю, що підтримка повинна здійснюватися на підставі державних програм, необхідність яких мусить прозоро обговорюватися й доводитися до суспільства. І це стосується не тільки питання про те, підтримка кого з «великих» більш пріоритетна. Шановний Анатолій Степанович згадував інтернет як приклад такого собі симбіозу великого бізнесу й держави. Дозвольте нагадати, що «Майкрософт» виріс у гіганта економіки з компанії двох молодих бізнесменів, які починали свій бізнес у сараї. І відбулося це, можна сказати, на наших очах. І якби держава підтримувала всілякі там «Дженерали», а не підприємництво в цілому, то невідомо, що б узагалі було з сучасними інноваціями (адже є твердження, що великі компанії не зацікавлені в інноваціях, які вимагають від них занадто великого реформування, та часто-густо перекупають патенти просто для того, щоб тримати їх у сейфі). У зв’язку з цим хотілося б звернути увагу на те, що в нас досить часто державну підтримку розуміють як надання певних пільг щодо своїх конкурентів (і зовнішніх, і внутрішніх). Ми все ще розглядаємо конкуренцію у світлі «марксистсько-ленінської політекономії» — як характерну рису «людиноненависницького» капіталістичного ладу. Цікаво, що й коментуючи, наприклад, розширення ЄС, у нас багато говорять про посилення конкуренції, яка «негативно відбивається на…», а далі іде перелік секторів економіки «старої» або, навпаки, «нової» Європи. А от експерти з країн Європейського Союзу (і «ветеранів», і «новачків»), як правило, говорять про те, що конкуренція, яка виникла внаслідок розширення інтеграційного об’єднання, «сприятиме розвитку…», «приведе до інтенсифікації», «дозволить знайти нові рішення…» і внаслідок цього вийти на нові позиції у світовій економіці. Відчуйте різницю!
І ЗНОВУ ПРО ПРОЗОРІСТЬ
Таким чином, як на мене, державні чиновники повинні підтримувати все ж таки український бізнес в цілому, кожен на своєму місці: хто відповідає за «маленькі справи» — нехай підтримує МСБ, а хто за «великі» — «великий капітал». До речі, а що в українських реаліях означає «великий капітал»? Ні, я не про розміри. Ось у статті А. С. Гальчинського згадуються Карнегі, Рокфеллер, Гарріман, Мелтон, Гугенгейм, Форд... Імена добре відомі: Генрі Форд спроектував і налагодив випуск автомобілів, Джон Рокфеллер організував (а не приватизував!) видобуток нафти (серед іншого і для виробництва палива для автомобілів Форда), Ендрю Карнегі побудував (а не «викупив» у працівників, яким перед тим місяцями не платив заробітної плати) сталеливарні заводи, що виробляли метал для автомобілів Форда, Уїльям Мелтон не тільки фінансував проекти інших американських підприємців, а й заснував у штаті Пенсильванія місто Донора, де також побудував металургійний завод… Хтось може мені назвати місто, яке заснували наші «великі капіталісти»? Ну хоча б відродили до життя? Отже, наступне запитання стосується того, в чому держава повинна підтримувати «великий капітал»: у накопиченні прибутку й виведенні його в офшори чи у створенні нових робочих місць, нових технологій, у благодійних акціях… Відповідь, здається, зрозуміла.
У всьому цьому залишається дуже важливий моральний аспект — не зважаючи на політичні заклики не проводити «перегляд приватизації», щоб «не розкачати човна», у суспільстві все ж таки немає, м’яко кажучи, відчуття справедливості перерозподілу загальнонародної власності. Мабуть, не потрібно було поспішати з непрозорою приватизацією, — робити її слід було шляхом створення відкритих акціонерних товариств, які б належали усім, хто мав би можливість і бажання відірвати від себе трохи рублів, карбованців і гривень. Та що зараз про це говорити… Але перед тим, як підтримувати «великий капітал», хотілося б знати персонально тих, кому народ («Держава — це ми!») збирається допомагати. Якщо відійти від метафор, то хотілося б спочатку мати чіткий, прозорий, доступний реєстр власників цінних паперів та корпоративних прав. Тобто знати свій «великий капітал» в обличчя, а потім уже ухвалювати рішення про його підтримку або затримку. Як там у нас справи зі створенням єдиного державного депозитарію цінних паперів та єдиного реєстру власників? Мовчання.
Ні, можна й амністію тіньового капіталу проголосити. Особисто я — «за». Багато доводилося про це й говорити, й писати. Не повторюватимуся, зверну увагу лише на одну деталь. Амністія спрацює лише тоді, коли порушники (а немає гарантії, що вони не продовжують своєї практики й зараз) стоятимуть перед вибором: показати свої тіньові (не оподатковані, нелегально переказані за кордон тощо) капітали, сплатити податки (або певну їхню частину) й далі працювати з цим капіталом у відповідності до закону, або… Або втратити цей капітал, сон, а може, й волю. Другий варіант можливий у випадку, коли українська Феміда продемонструє його реальність хоча б на прикладі деяких порушників. Інакше не існуватиме спонукальних мотивів для самодекларування порушень податкового та валютного законодавства з метою їхньої амністії. Можу додати до переліку професора Гальчинського ще й Південну Африку, в якій минулого року було проведено аналогічну амністію. Місцеві правоохоронні органи під час її проведення не тільки не призупинили пошук порушників, а навіть активізували цю діяльність, підштовхуючи тих, хто ще сумнівався: адже у випадку, якщо «компетентні органи» отримували інформацію про «тіньові капітали», їхній власник автоматично втрачав право на амністію. Довелося-таки трохи подовжити строки подання заяв, оскільки під кінець створилися такі черги, що заяви не встигали приймати.
«ЦЕ Ж ЕКОНОМІКА, ДУРНІ!..»
Тепер про конкретні аспекти підтримки великого українського бізнесу на зовнішніх ринках. Політика не може не мати першості перед економікою, адже політика — це концентрована економіка.
Хоча із другого боку, як запевняють фахівці, «сама дипломатія виросла з торгівлі».
У сучасних умовах, принаймні останні сто років, дуже активно це знаряддя підтримки економічних інтересів держави використовували американці. Достатньо згадати, наприклад, відому «доларову дипломатію» президента У. Тафта, яка поєднувала суто політичні та економічні методи та інтереси щодо «близького зарубіжжя» США — Латинської Америки (а пізніше і Китаю та решти країн Далекого Сходу) таким чином, що важко встановити: чи то політичні цілі досягалися шляхом використання економічних важелів, чи то, навпаки, політичний тиск використовувався для досягнення економічних вигод.
Такі поняття, як «стратегічна торгівля», «геоекономіка» та «економічна дипломатія», були досить поширені серед американських політиків та дипломатів у перші роки президентства У. Клінтона, який намагався закріпити цей напрямок зовнішньої політики, утворивши Національну економічну раду. Саме одному з керівників його передвиборчого штабу належить відомий вислів, спрямований на те, щоб звернути особливу увагу на економічні аспекти політики: «It’s the economy, stupid» («Це ж економіка, дурні!»).
Аналогічні підходи в сучасній дипломатичній практиці ми можемо побачити й у багатьох інших країнах. Неабияку увагу економізації зовнішньополітичної діяльності приділяють і наші північні сусіди. Російські бізнесмени та дипломати добре розуміють, що країна без відповідної дипломатії просто не може займати помітне місце у міжнародній економіці, й навпаки. При цьому звертає на себе увагу ґрунтовність такого підходу до роботи, при якому МЗС не обмежується лише загальним проголошенням такої підтримки, а має «свій перелік упущених можливостей та зірваних контрактів або тендерів».
На думку закордонних фахівців, Україна належить до тих країн, які «особливо зацікавлені в активній економічній дипломатії». А що ж у нас робиться в цьому плані?
Власне, таке завдання — сконцентрувати наші економічні інтереси у вигляді чітких політичних цілей — і є тим першим кроком, який необхідно зробити. Мені можуть заперечити, що таке завдання не тільки давно стоїть, але й виконується: адже, обираючи для себе стратегічних партнерів, ми говоримо, перш за все, про традиційні економічні зв’язки, які об’єднують нас у єдиний народногосподарський комплекс, або про потребу побудови у країні соціально-орієнтованої ринкової економіки європейського типу, або про ефективність системи відкритої економіки… Але на відміну від чистої політики, коли можна «прослизнути між крапельками» або «подібно мавпі, спостерігати з дерева за бійкою двох тигрів», в економіці така невизначеність означає неучасть у розподілі прибутків: здається, ви знали про рух кон’юнктури ринку, знайомі з провідними бізнесменами, періодично відвідуєте ділові форуми, проходите аудиторські перевірки та навіть пишете якісь бізнес-плани… Але не берете участі в жодному серйозному проекті (до якого, як правило, запрошують лише надійних, перевірених партнерів) і, відповідно, залишаєтесь на самоті, коли ваші співрозмовники після кави йдуть до кабінету господаря «робити бізнес». Така пріоритетність досить важко реалізується на практиці, адже держава має не тільки економічні інтереси.
Однак без справжньої пріоритетності врахування економічних потреб при прийнятті політичних зовнішньоекономічних рішень важко сподіватися на серйозну ділову співпрацю в сучасних умовах глобалізації економіки, які, серед іншого, передбачають або ініціативне вкладання значних грошових коштів, або координацію дій і партнерство з більш конкурентоспроможною стороною.
Економічний підхід при розробці зовнішньоекономічної стратегії обов’язково повинен включати й наші стосунки з міжнародними фінансово- економічними організаціями та інтеграційними об’єднаннями, а також позицію України у питаннях, які розглядаються їхніми органами управління. Серед іншого (а може, навіть особливо) — коли ці питання не стосуються безпосередньо нашої країни. Адже якщо ми не приділятимемо уваги проблемам інших країн (наприклад, Африки), то й вони не перейматимуться нашими потребами і не слухатимуть наші аргументи. На сьогодні ці питання здебільшого вирішуються поза Міністерством закордонних справ — у міністерствах фінансів та економіки, у центральному банку… Без сумніву, ці державні установи й надалі повинні говорити своє вагомо слово у професійному обґрунтуванні наших позицій. Але й МЗС не може і не повинно відігравати роль простого статиста. Адже саме тут сходяться часом невидимі ниточки всієї глобальної конструкції.
Можна поміркувати і про більш радикальні структурні зміни в напрямку «австралійського варіанту»: як відомо, у цій країні існує єдине міністерство закордонних справ та зовнішньої торгівлі. І не тільки в цій країні, а, наприклад, ще й у Канаді, у Швеції та в понад десяти інших країнах світу.
Хочеться сподіватися, що держава таки буде підтримувати бізнес, а не направляти його у відповідності зі своїми намірами та розуміннями «у стійло» або «у світле майбутнє». А для цього потрібно, щоб і сама влада зрозуміла необхідність повної зміни усієї парадигми управління економікою. Що там у нас чути про реформу Кабінету Міністрів? Знову буде скорочення штатів при концентрації влади? Ну-ну…
