Обрання Папи Бенедикта XVI та глобальна війна проти тероризму привернули безпрецедентну увагу до ролі релігії в нашому світі. Особливий інтерес (зокрема, до ісламу) викликає питання сумісності певних релігійних традицій з інститутами та цінностями ліберальної демократії. Але, зосередившись виключно на тому, в що вірять і яку релігію практикують люди, ми випускаємо з уваги потенційно набагато важливіше питання, а саме — як люди практикують релігію та дотримуються її заповідей.
Попри безліч свідчень зворотного, багато людей — і не в останню чергу теологи — побоюються, що ми живемо в світську епоху. Проте, аж ніяк не характеризуючись секуляризацією, наша епоха стала свідком величезних спалахів релігійного запалу. Сучасна епоха є такою ж релігійною, як і будь-який попередній історичний період, а подекуди навіть більш релігійною.
Один виняток є географічним: у Західній і Центральній Європі справді спостерігається значний занепад релігії, що стало важливим компонентом європейської культурної самосвідомості. Інший виняток є соціологічним і полягає в наявності такої відносно нечисленної, але впливової групи, як міжнародна інтелігенція, для якої секуляризація стала не лише фактом, а й ідеологічною відданістю, принаймні, для деяких її членів.
Але це винятки. Що сучасність неминуче приносить більшою або меншою мірою, то це не секуляризацію, а плюралізм — мирне співіснування різних расових, етнічних або релігійних груп в одному суспільстві.
Сучасність підриває традиційну однорідність суспільства, бо інсайдери й аутсайдери постійно стикаються одне з одним фізично (завдяки урбанізації та подорожам) або «віртуально» (завдяки масовій грамотності та засобам масової інформації і комунікацій). Плюралізм, що його прискорює, розширює та підсилює глобалізація, став невід’ємною частиною суспільного життя та свідомості людей.
На інституційному рівні плюралізм означає те, що визнані релігії не можуть більше вважати самозрозумілим, що певна група населення пасивно визнає їхній авторитет. Якщо свобода віросповідання гарантована, що є типовою ситуацією при ліберально-демократичному ладі, релігійні установи не можуть розраховувати на допомогу держави для поповнення своєї пастви.
Людей треба переконати визнати цей авторитет, що дає початок своєрідному релігійному ринку. Навіть якщо одна релігійна традиція все ще вважає більшу частину населення своїми номінальними прихильниками, будь-яка людина може за власним бажанням вийти з організації, що представляє цю традицію (як, наприклад, у переважно католицьких країнах Європи).
На рівні індивідуальної свідомості це означає, що релігійна визначеність стає дедалі рідшим явищем. Вибір релігії може бути справою гарячої прихильності (як «стрибок віри» Кьєркегора) або, що зустрічається частіше, емоційно малоінтенсивним споживчим вибором (що прекрасно передає американський вислів «релігійне уподобання»).
У будь-якому випадку людина надана сама собі в осмисленні та наявності власної думки про свою рідну релігійну традицію. І навіть якщо людина вирішить дотримуватися дуже консервативної версії цієї традиції, вона може, принаймні в принципі, змінити це рішення в майбутньому.
У результаті плюралізм примушує церкви діяти за принципом релігійних сект. Секта має всі характеристики церкви, до якої люди належать за народженням, проте люди вступають до неї добровільно, і вона визнає право на існування інших сект.
Із погляду їхньої сумісності з сучасною ліберальною демократією, визнання плюралізму більшою мірою, ніж прихильність конкретній вірі та звичаям може бути тим, що явно відрізняє релігії одну від одної. У християнській релігії через добре відомі історичні причини протестантизм завжди мав порівняльну перевагу у визнанні плюралізму. Римська католицька церква після тривалого періоду жорстокого опору також успішно пристосовувалася до плюралістичної конкуренції, узаконивши її теологічно в деклараціях про релігійну свободу релігії, прийнятих на Другому Ватиканському Соборі. Процес визнання ринкової економіки був повільнішим, але і він почався з часу виходу циркуляра Івана Павла II «Centesimus Annus».
Зовсім інша справа — східне християнське православ’я. Питання відносин божественного та мирського розпалює запеклі дебати в усьому ісламському світі та в Ізраїлі, але православна ідея симфонії — гармонійної єдності суспільства, держави та релігії — становлять явну проблему для прийняття ліберальної демократії. А православна ідея суспільної солідарності (соборності) ускладнює прийняття капіталізму, бо конкуренція й індивідуальне підприємництво вважаються морально відштовхуючим проявом жорстокості та пожадливості.
Реакція на глобальний плюралізм набуде різних форм у різних частинах православного світу. Десь можуть спробувати відновити щось на зразок традиційної симфонії, як, наприклад, у Росії, або впровадити ідею «євроантиклерикалізму», як у Греції, на Кіпрі й в інших країнах, які опинилися на орбіті проекту ЄС (спочатку Румунія і Болгарія, потім Вірменія та Грузія), або ж зробити крок у бік добровільної асоціації, як у США.
Але проблеми, що стоять перед православ’ям, наголошують на трьох можливостях, із яких сьогодні доводиться вибирати всім сучасним релігійним спільнотам, а саме — протистояти плюралізму, утриматися від нього або визнати та прийняти його. Будь-який вибір пов’язаний із труднощами та ризиком, але лише останній сумісний із ліберальною демократією. Він означає перенесення традицій у відкритий дискурс культури та непримиренні претензії на істину з боку тих, хто представляє традицію.
Це неминуче призведе до обвинувачень у «наверненні у свою віру» — термін, що набув негативного значення. Але «навернення у свою віру» означає тільки те, що одна людина намагається переконати інших у правильності своїх переконань. Упевнене в собі суспільство зазвичай чинить саме так. Відверто кажучи, замість того, щоб непокоїтися з приводу того, що римська католицька церква може «викрасти» православні душі, православні повинні самі спробувати викрасти душі католицькі.
Попри вищесказане, в епоху, коли релігії повинні переконувати, вони все ж повинні проводити «місіонерську» діяльність усередині суспільства, звертаючи увагу людей на істини, цінності та красу традицій, навіть якщо вони намагаються не робити цього за його межами. В іншому випадку вони втратять своїх дітей.
Пітер БЕРГЕР — професор соціології та теології і директор Інституту культури, релігії та міжнародних відносин Бостонського університету.
