Минулого тижня у новинах «5 каналу» показали «книжковий» репортаж, приголомшлива непрофесійність якого висвітлила не лише геть безпорадний стан телевізійної «книжкової журналістики», а й рівень книжкової культури в Україні загалом. У двохвилинному сюжеті молодих відвідувачів книгарні запитували, чи знають вони, хто такий Роберт Шеклі. Кілька юних респондентів чесно відповіли: уперше чую.
Припустимо, початкуючий репортер свого часу прогуляв лекцію про те, що вуличні опитування невігласів — інструмент маніпуляції свідомістю. Але ж, беручися за сюжет, пов’язаний із соціологією читання, вiн мусив би поцікавитися: скільки люду взагалі щось собі читають? Статистика розвинених країн така: за літературою стежать близько 10% населення. Як зауважив би сам Шеклі, — «малий, можливо, тобі буде цікаво дізнатися, що некваліфікованих розумів скрізь як собак нерізаних».
Цитату взято з роману «Обмін розумів», виданому в СРСР 1986 року, тоді як автор телесюжету на всю країну стверджував, що славетного американця почали перекладати лише в 90-ті роки. Радянський режим, звичайно, злочинний, але цього собаку на нього вішати не варто. Відповідь на питання «Хто винний?» набагато ближча: можливо, бідолашні юнаки в телекадрі не знали Шеклі тому, що за весь час існування «5 каналу» про нього не було в ефірі ані слова? Як і в ефірах інших українських каналів…
Раз уже йдеться про фантастику, уявімо неймовірне: на наших каналах — ні слова про президента Ющенка. Чи важко тоді буде знайти громадянина України, котрому це ім’я нічого не говорить?
Читацьке невігластво та книжкове безкультур’я сучасного українця — цілком на совісті вітчизняного ТV. Слово «книжка» просто не звучить з екрану. Чи зможете ви пригадати, коли б у політичній програмі журналіст або політик апелювали до конкретної книжки, як то кажуть, «в тему» (а таких книжок у нас чимало, а в Росії — ще більше)? А в соціальних, розважальних, спортивних навіть програмах (і тут аналітичних книжкових новинок доста)? Якщо ж найвідоміші українці демонструють з екрану свою цілковиту «нечитабельність», то звідки у простого глядача візьметься зацікавлення книжкою?
Поняття «книга» вимито з масової свідомості глядача українського ТV. Там є всього: нафта, «Криворіжсталь», Ірак, Путін, опозиція й навіть конституційна реформа, — а книжки немає. А відтак, немає її й у «споживчому кошику». У прямому смислі.
А в Европі — є. У їхньому «споживчому кошику» книжка обіймає нині 1,2% річного бюджету громадянина. У нас цього ніхто не рахував, бо навіщо? «Кошик» українця виглядає гарно й без книжки. Умоглядну арифметику можна легко візуалізувати. Наприклад, у Польщі для наповнення того самого теоретичного «кошику» функціонують дві з половиною тисячі книгарень. Україні ж з її безкнижковим «кошиком» досить і наявних трьохсот…
Є й більш екзотичні, як на перший позір, знаки вимивання поняття «книга» з масової свідомості. Ще років двадцять тому інтер’єроутворюючими первнями кожної звичайної квартири були три речі: шифоньєр, сервант і книжкова шафа. Нині ж остання позиція відсутня: пройдіться меблевими магазинами — шаф і полиць для книжок там немає (хто ж торгуватиме тим, що не має попиту).
Відсутність вдома книжок — зовсім не інтер’єрна проблема. Російські соціологи дослідили книжкову культуру старшокласників. Виявилося, що у 42% випадкiв юнаки читають книжки з домашніх бібліотек. А порівнюючи з даними попередніх опитувань, з’ясували, що зменшення цього відсотку не компенсується ані громадською бібліотекою, ні купівлею, — діти просто перестають читати.
Якщо політики пригадають, що нинішні старшокласники — це завтрашній електорат, то їм варто звернути увагу на інше дослідження ВЦИОМ (Всероссийский центр изучения общественного мнения): чим менше книжок вдома, тим рішучіше такий виборець голосує за екстремістські (включно з комуністичною) ідеї.
Українські політики й політтехнологи (привчені нашим телебаченням, що книжки немає) таких досліджень не замовляють. Тому варто пильніше пригледітися до російських результатів. Виявляється, кількість книжок вдома лише створює передумову для вмикання механізму самоідентифікації. На вибір читання рекомендації батьків впливають лише у 3,6% випадків. У такому світлі вже не дивує, коли нерідко батьки й діти (що вже мають право голосу, ясна річ) голосують за різні політичні сили. І політологам, і психологам цей феномен відомий: горезвісне «немає пророка у власній вітчизні» на сімейному рівні. А хто ж тоді впливає на книжкову (а отже, на політичну) культуру завтрашніх виборців?
Бібліотекар? Його вплив на вибір читання ще менший — 0,5%. Порада друга? Вже 12,4%. Але і цей друг також (йдеться, нагадаю, про випускників) практично безконкурентно віддає перевагу рекомендації вчителя: 34,7%.
Оце і є ключова ланка впливу на завтрашнього громадянина: учитель. А хто і коли у нас досліджував цю верству під таким кутом? Ось український соціолог О.Семашко (Соціологія мистецтва. — К.: Міленіум, 2004) пише: «Виявлена недостатня обізнаність більшості бібліотечних працівників з сучасним літературним і взагалі культурним процесом в Україні, що стримує розвиток читацьких смаків і потреб». Це — про бібліотекарів, які все ж таки «сидять на книжках», а що вже казати про учителів, які і в столиці не можуть дозволити собі купувати потрібні книжки, а у провінції ще й просто цих книжок не бачать? Що ж вони радять сьогодні нашим старшокласникам?
«Соціологія художньої літератури створює важливе підгрунтя для розуміння загальнокультурних процесів», — справедливо зазначає О.Семашко. Та біда в тім, що немає в нас цієї соціології. Не затребувана державою. І тому ознак, причин, динаміки й закономірностей тих загальнокультурних процесів ми, на жаль, не знаємо. Хіба інстинктивно передчуваємо. Але однієї інтуїції мало, аби ділити держбюджет.
Це я знову про плановану ближчими днями зустріч Президента Ющенка з українськими видавцями. Він їх питатиме: що робити? І кожний з книгарів дасть варту уваги пораду з приблизною калькуляцією держвидатків. Але кожний — лише в межах своєї компетенції. З тої суми порад можна, звичайно, закроїти черговий «план заходів». Та, як і всі попередні, він не спроможний буде змінити ситуацію на краще. Бо виставити пріоритети без надійної статистики та соціології неможливо.
Востаннє погляньмо в бік Росії, чий книжковий ринок — ніби вгодований Гулівер над дистрофічним українським ліліпутом. Але й цей здоровань, викоханий власною державою, геть стривожений: «Ми не розуміємо, що відбувається в галузі… Очевидна криза перевиробництва… Зовні успішні компанії руйнуються з невідомих причин», — ці зойки лунали під час зібрання Російського книжкового союзу місяць тому. А обговорювали стан аналітики книжкового ринку. Стартовою пропозицією було: інвестувати в корпоративну програму соціологічних та маркетинґових досліджень 100 тисяч доларів. У перебігу професійної дискусії зійшлися на тому, що цієї суми не вистачить: значну її частину треба спочатку витратити на апробацію дослідницьких методик упродовж року-двох, а тоді вже грамотно скласти технічне завдання всеосяжного дослідження.
А ми в Україні чекаємо змін на краще від однієї-однісенької зустрічі з Президентом?!
Для того, щоби почати курс лікування, українському книговиданню треба пройти обстеження. Книжкова діагностика, як видно, річ не дешева. Ніхто в Україні, крім держави, цього воза не зрушить. Бо, як казав іронічний Роберт Шеклі, «коли бажаєш рятувати рід людський, спочатку, будь ласка, дістань державне замовлення».
