Поствиборний синдром у країні пішов на спад. Уряд узяв курс на відкриту та цивілізовану економіку, інтеграцію у світову фінансову спільноту, реформу правосуддя та забезпечення інвестиційної привабливості держави. Але в усьому світі головним інструментом залучення інвестицій в економіку є фондовий ринок. А ось головного його регулятора в Україні — Державну комісію з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР) — зміни в державі, схоже, оминули.
Про це свідчать корпоративні конфлікти, до яких втягують цей держорган. Останнім часом їх стало анітрохи не менше, ніж за останні один-два роки, коли впевнені в успіху провладного кандидата на президентських виборах олігархічні групи не соромилися «бруднитися» та «бруднити» інших у надії на те, що все буде списане за їхню фінансову підтримку під час виборної кампанії.
Зараз у країні, як і раніше, дуже популярні схеми додаткових емісій акцій. Їхня мета — вирішення питання «абсолютної» власності шляхом витіснення акціонерів і нейтралізації їхніх законних інструментів впливу на управління підприємствами.
Одним із найяскравіших торішніх прикладів «корпоративних конфліктів» стала боротьба між міноритарними акціонерами черкаського «Азоту» та групою компаній, афільованих з «Укрсиббанком», що володіють контрольним пакетом підприємства. Міноритарним акціонерам «Азоту» належить блокуючий пакет акцій підприємства, і без їхньої згоди, згідно з законом, жодне рішення щодо зміни статутних документів підприємства, в тому числі внесення змін до статутного фонду, прийняти неможливо.
Але в 2004 році, в нашій казковій передвиборній країні будь-яке диво можна було реалізувати. Головне — доступ до правильних кабінетів і правильна політична орієнтація. Тоді, в 2004 році, власники контрольного пакета вирішили реалізувати проект із «залучення» інвестицій на черкаський «Азот». Причому робили це безпосередньо через чиновників ДКЦПФР, які відповідають за підготовку й узгодження документів. Попри те, що власники блокуючого пакета виступили проти цієї додаткової емісії, в Комісії все-таки її зареєстрували.
Рішення про реєстрацію підписав Андрій Борисенко — начальник управління корпоративних фінансів. Андрія Миколайовича не збентежив той факт, що Господарський суд Києва заборонив реєструвати емісію «Азоту» до розгляду питання про дійсність зборів акціонерів. Його також не збентежило й те, що представників контрольної групи ДКЦПФР (його ж колег) разом із власниками блокуючого пакета на ці збори просто не допустили. Не брав до уваги Андрій Миколайович і протокол про допущені порушення, складений уповноваженими співробітниками ДКЦПФР під час проведення зборів, очевидно, вважаючи його не таким важливим внутрішнім документом.
У кінці 2004 року власники контрольного пакета знову ініціюють додаткову емісію, а для «відбілювання» результатів першої подають касаційні скарги до Вищого господарського і Верховного судів. Ці скарги розглядали безпрецедентно терміново. Адже можливостей простих суддів явно недостатньо, щоб «зрушити» традиційні процедури проходження справ.
Політична ситуація в країні була непередбачуваною. Група, яка бажала отримати повний контроль над «Азотом», робила все можливе, щоб максимально швидко отримати позитивну відповідь від ДКЦПФР із приводу реєстрації другої додаткової емісії. Всі ті самі чиновники, попри ту ж саму заборону того ж київського Господарського суду, планомірно займаються питаннями, пов’язаними з реєстрацією ще однієї додаткової емісії акцій, унаслідок чого її ініціатори отримають повний контроль над гігантом української хімічної промисловості.
Якщо дотримуватися логіки попередніх подій, то, швидше за все, найближчим часом може з’явитися рішення Соснівського районного суду м. Черкас, яким суд зобов’яже Комісію зареєструвати вже другу емісію. Таким чином вдасться обійти заборону київського суду та поставити крапку в цьому загадковому, так званому інвестиційному проекті однієї бізнес-групи, сформованої та загартованої за колишньої влади.
Безумовно, конфлікт акціонерів черкаського «Азоту» ввійде в корпоративну історію України не лише за показовістю та новаціями в питаннях отримання контролю над підприємством, а й як один із чинників, що формують ті самі ризики, якими виправдовують відсутність масштабних інвестицій в українську економіку.
