Всі ми завжди користуємося календарями, де майже відсутні згадки про деякі важливі й радісні події, які торкаються всіх без винятку людей, незалежно від віку, соціального стану чи освіти, і через те є більш суттєвими, ніж, скажімо, якісь там знаменні дати. Також ЗМІ давно забули, що не тільки політикою та рекламою живе людина. Інакше чим можна пояснити той дивний факт, що такий космічний — без перебільшення — феномен, як повернення літнього Сонця у наші краї (нарешті!) не висвітлюється у ЗМІ належним чином? І це при тому, що зараз життя суспільства постійно і радикально змінюється на краще — відступили холод, ожеледь, пронизливі вітри, щез тиск на психіку денної темряви та чорно-сірого довкілля. Через повний брак інформації ми могли б усього цього й не помітити!
Весняна феєрія розгортається фантастично-стрімко. Дніпром ще пливуть останні біло-блакитні льодові брили, а вже дерева на його берегах зранку викидають бруньки, а ввечері — липке листячко. Відоме у столиці велике озеро Вербне всю зиму було вкрите вельми товстим (30—40 см) льодом, який непорушно, як в Антарктиці, пролежав до початку квітня, витримуючи будь- яку кількість «підлідних» рибалок і пішоходів. А в ніч з 5 на 6 квітня цей лід раптом і повністю щез! Утаємничені твердять, що лід суцільною кригою ліг на дно. У будь- якому разі, рано-вранці на озері вже гуляли легенькі хвилі й поважно плавали дикі качки (яка поінформованість!). Декорації змінилися швидко, безшумно, ефектно — як у гарному театрі. Хто постраждав, так це місцеві «моржі» — вони надовго втратили ополонку, в якій розкошували всю зиму.
Цього року абрикоси та вишні зацвіли пізніше, ніж магнолія, яка зараз палає білим вогнем в обох Ботанічних садах, у Монастирському парку та ще в деяких затишних місцях Києва. Сяючі білі хмари магнолії та усипані ніжними рожево-фіолетовими квітами рододендрони здаються пишно вбраними посланцями-аристократами інших країн, інших світів. Вони притягують до себе; люди йдуть і йдуть на «магнолію» — наситити очі, відволіктися від побуту, турбот, сірої рутини. Як це роблять японці, для яких цвітіння сакури давно стало національним святом, святом хоча й багатолюдним але шанобливо тихим і трохи печальним: краса скороминуща і у найпишнішому її розквіті вже таїться трагедія відмирання.
Відмираючи, однак, природа втішає — обіцяє, може, ще більш розкішне цвітіння наступного року. Людині ж дано тільки одну весну. Навіть східні філософи, які говорять про послідовність життєвих ци клів, не можуть втішити — бо якщо людина нічого не пам’ятає про свої «попередні» весни, то як вона може вірити у весни майбутні? Навіть своє минуле ми не дуже добре пам’ятаємо — воно подібне до сну, який колись приснився і з часом стає все більш туманним і відчуженим від нас. То як не крути, а належить нам тільки мить теперішня — скороминуще «зараз»; та ще мрії, які ми приймаємо за майбутнє. Але наше «сьогодні, «зараз» щедро наповнене дарами й легковажними обіцянками весни, ароматом квітучих садів, екзотичними квітами, розлитою у повітрі благодаттю. Віддамо ж належне цій весняній миттєвості, одночасно веселій і сумній, від чого вона стає ще більш чаруючою і витонченою. Як вірші Ліни Костенко.
Але як сприймаємо ми цей багатий щорічний подарунок долі, який є взірцем справедливості, бо дається одночасно всім — сповна й безкоштовно? На жаль, як кожен із нас знає про себе, ми часто нехтуємо цим даром і мало здатні відірватися від побутових дрібниць заради того спектаклю, який влаштовує нам щедра природа.
Між тим природа чесно виконує свої обов’язки. Гаї на островах та берегах Дніпра, парки, ботанічні сади міста бринять невидимою силою життя, п’янкими й солодкими соками. Людина з гарним слухом може навіть почути, як від буяння життєвої сили вібрує й дзвенить повітря. А навколо — не те, що кожний день, а кожної години — все змінюється на очах. Дивовижно! Земля у Ботанічному саду перетворилася на велетенський зелений килим, щедро й примхливо прикрашений первоцвітом, барвінком, а особливо й найкраще — фіалками, які цього року вкрили землю незвично густо. То там, то тут сяють золотом на світло- коричневих гілках квіти форзиції (кілька невеликих кущиків форзиції цвітуть під вікнами редакції «Дня»); ось-ось розквітне магнолія листопадна — її голі гілки вже всипані великими біло-рожевими бутонами. Каштани одночасно розпустили й перше листя й зав’язь майбутнього цвітіння. Пахне землею і минулорічним листям, яке завершує свій річний цикл і через яке буйно проростають вперті пружні стрілки нових рослин.
Славетний і поза межами України бузок Ботанічного саду тільки-но спросоння викинув маленькі листочки і, вочевидь, вельми зайнятий тим, аби належним чином виконати таємничу метаморфозу — перетворити майже безформену зав’язь на важкі, великі і таємничо гарні грона ароматних квітів. Квітів, які мають десятки відтінків бузкового й білого кольорів і таку саму кількість ароматів, нюхати які невдовзі прийдуть сюди натовпи киян та гостей столиці. А той фон, на якому розгортається це бузкове чародійство! Прямо внизу — старовинний Видубицький монастир, за ним — Велика ріка, за лівим берегом — туманні далі. В оточенні такої довершеності у людини починає боліти душа. Хто знає — чому? Можливо, це усвідомлення того, що відпущений їй час вона — душа — витрачає на несуттєві речі і що жити треба зовсім інакше? Немає, однак, сумнівів у тому, що це дуже важливий «Знак».
