Україна стрімко втрачає імідж держави, що приваблює інвесторів. Початковою точкою для цього є процеси реприватизації, які відбуваються зараз у нашій країні і, як це міг би засвідчити індекс інвестиційного клімату, не відповідають її національним інтересам. На думку президента Центру економічного розвитку Олександра Пасхавера, «єдина проблема, яку вирішує реприватизація, — перехід власності в інші руки». А її безпосереднім результатом стане зниження вартості національного багатства та зростання інвестиційних ризиків України.
Торішнє змагання в передвиборних обіцянках виявилося не таким уже й простим заняттям — саме на їх виконання прийнято бюджет із дефіцитом у сім із половиною мільярдів гривень. Кошти для його погашення знаходити ніде, крім як від продажу державної власності. Але більша частина підприємств, належно підготовлених до приватизації, вже продана. Й урядова програма «Власність — народу» покликана повернути їх у держвласність — для подальшого перепродажу. Минулого тижня прем’єр-міністр Юлія Тимошенко заявила, відповідаючи на запитання про долю «Криворіжсталі»: «Законність відновлять, і «Криворіжсталь» повернеться в державну власність». І пояснила, що подальшу долю цього підприємства «визначатимуть уряд і Президент». На жаль, але вже очевидно, що соціальну ціну майбутньої виборчої кампанії хочуть відшкодувати за рахунок великого бізнесу.
Проте вже заявлені новою владою плани продати за 5 мільярдів доларів кілька підприємств («Криворіжсталь», «Укррудпром», Миколаївський глиноземний, Нікопольський феросплавний і Чорноморський суднобудівний заводи) мають вигляд нереальних — їхні активи почали різко дешевшати. У післяреволюційній Україні дуже високі політичні й інші ризики, а «оплату страховки» покупці обов’язково постараються покласти на уряд. Ця дуже зручна та часто використовувана підстава для заниження ціни. Нещодавно, саме через кризовий стан польської чорної металургії, основні підприємства галузі отримала міжнародна корпорація Mittal Steel мало не за третину реальної ціни. Ця угода навіть стала предметом розгляду спеціальної комісії сейму, а з початку березня профспілки металургійних підприємств Mittal Steel Poland безперервно протестують проти невиконання концерном узятих на себе зобов’язань — справа дійшла вже до голодування та захоплення заводоуправлінь. Усе це нас не стосувалося б, якби того ж дня, коли Юлія Тимошенко говорила журналістам про необхідність повернення «Криворіжсталі» в держвласність, вона не зустрічалася з Лакшмі Мітталом — головою правління тієї самої компанії. «Я лише відрекомендувався прем’єр-міністру», — заявив Міттал журналістам після зустрічі, наголосивши, що про «Криворіжсталь» тоді не йшлося. Проте подібні заяви небагатого варті. Практично в кожній країні, де активи отримують подібним чином, цей процес супроводжувався скандалами. У Казахстані розгорається скандал iз обвинуваченням одного з колишніх директорів у дачі хабарів керівництву країни в розмірі 100 млн. доларів. У Великій Британії триває розслідування з обвинувачення в незаконному фінансуванні однієї з політичних партій. Чи будуть скандали з подібними «інвесторами» в Україні — передбачити неважко. Але найнеприємніше навіть не в цьому. Такі бізнес- схеми передбачають інтенсивне розграбування основного ресурсу. Притому, що до третини заробленого підприємство має витрачати на амортизацію основних фондів, «недовклади» за цією статтею позначаються не одразу. Деякий час підприємство може працювати на знос, але з високою прибутковістю. Потім, звісно, настає технічний колапс, але цього може побоюватися лише довгостроковий інвестор. Нових претендентів на українську власність, швидше за все, цікавить лише негайне отримання надприбутку.
Ні, певна річ, бюджетні дірки краще поки що латати за рахунок кредитів, а контрольні пакети акцій ліквідної держвласності притримати до кращих часів. Цієї думки, до речі, дотримується і спікер Верховної Ради, який заявив, що підприємства наші продавати зараз узагалі не треба. Але нам із власного історичного досвіду відомо, що держава — неефективний власник. Причому настільки неефективний, що не здатна навіть берегти власне майно від розкрадання. Не є таємницею, що до сьогодні доходи більшості українських ФПГ базуються не на праві власності, а на контролі над збутовою політикою держпідприємств — через «своїх людей» у їхньому керівництві й офшорних «партнерів». Ці «державні» підприємства не лише не приносять доходу та не платять податків, але до того ж розоряють історично виниклу при містоутворюючих заводах «соціалку», що рівносильне знищенню міського середовища взагалі. Наприклад, концерн «Смарт», що купив Інулецький ГЗК, зараз фактично утримує всю прилеглу міську інфраструктуру, чого «державні» менеджери робити не намагалися. «Приватне» мислення, при перевірці, виявилося ширшим. А слова «повернути в держвласність» у наших умовах означають майже те саме, що «віддати на розграбування».
При тому, що уряду доведеться повертати гроші нинішнім власникам націоналізовуваних підприємств, а виручених від продажу коштів може виявитися дуже небагато, їх навряд чи вистачить на більше, ніж вирішення двох-трьох поточних бюджетних проблем. Зате розплачуватися за нинішні необдумані рішення доведеться не тільки «з лихвою», а й дуже скоро. Але ті, кого ця перспектива не тривожить, очевидно, мають достатні підстави вважати, що це будуть не їхні проблеми. Або точно знають, що нагадати їм про них ніхто не насмілиться. Переможців, як кажуть, не судять.
