Як може нове керівництво України домогтися від Брюсселя чіткого «так» на початок процесу приєднання до ЄС? А як може домогтися чоловік від жінки чіткого «так»? Виявивши удавану байдужість, він її просто відштовхне від себе. Зробивши ж які-небудь односторонні рішучі дії, відштовхне від себе ще більше... І річ тут не в «спільних цінностях», які одна сторона нібито сповідає, а друга не дуже. Основа будь-якого довготривалого та дієздатного об’єднання між державами (як і між людьми) — добровільність. Тобто вільний вибір, що ґрунтується лише на праві іншої сторони здійснити точно такий самий. На словах ми його допускаємо, а на ділі?
Ми зараз просто ультимативно вимагаємо, що, якщо ми виконаємо те і те (конкретніше, План Україна — ЄС із додатковими поправками й уточненнями), то нам просто зобов’язані (!) надати членство в ЄС. А якщо не нададуть? І як закоханий не може повірити в те, що його можуть і не кохати, так і наші політики не можуть просто допустити іншого до себе ставлення з боку Євросоюзу. Чи нам треба потрапити туди за будь-яку ціну? Адже це не той шлях, на якому можна здійснити свої наміри. Лише оговорюючи способи та методи, умови, нарешті, можна реально інтегруватися куди-небудь. Знаєте, коли Польща стала справжнім претендентом на вступ до ЄС? Коли конкретно стала оговорювати права та компенсації своїм сільгоспвиробникам! А що оговорюємо, кого захищаємо ми?
Зараз нам треба постаратися стати іншою країною (й іншими людьми). Повірити, нарешті, що ми не владні над думками інших людей, але цілком відповідальні за свої думки та за свої рішення й здатні все ж таки стати іншими! Може, тоді нас і полюблять. А якщо ні — тут також немає жодної катастрофи. Любов у відповідь ніколи й у нікого не випросиш, і її не можна вимагати або «домагатися». Вона або є, або її немає. До таких, як ми зараз, — її поки що немає. І це не остаточний вирок, а проста констатація факту. Люблячий завжди знайде достоїнства, а нелюблячий — недоліки. Просто ми повинні стати такими, щоб ця любов з’явилася. Часу не так вже й багато...
