Пам’ять, як стверджували стародавні філософи, — важка праця. Особливо, коли йдеться про війну та її наслідки. Адже кожна сім’я має свої рахунки з нею: за полеглих і зниклих безвісти, за покалічених, за сльози вдів і ненароджених дітей.
Моє покоління — це діти, діти, в пам’яті яких перші, найбільш яскраві життєві сприйняття пов’язані з війною, яскраво, чітко, міцно, майже на генетичному рівні. Ніколи не забуду, як 10 квітня 1944 року до нас у квартиру на Молдаванку, де ми з мамою й братом жили під час окупації Одеси фашистами, вбігла моя тітка з криком: «Усі на вулицю! Наші прийшли! Наші!» Це «наші» запам’яталося назавжди й досі радісно та тривожно спливає в пам’яті.
Ми з мамою вибігли на нашу вулицю, заповнену людьми, машинами, кіньми й навіть верблюдами, яких я побачив уперше. І серед усього цього хаосу лежали солдати й спали. Вони перемогли, й найкращою нагородою за це був сон.
А потім я побачив «наших» на одеських ринках на саморобних візках, що приховували кукси ніг, на милицях, без рук і сліпих, багато хто з них просив милостиню.
Ці два епізоди злилися тоді для мене в іще не осмислене, але незгладиме сприйняття війни та її трагічних ознак. З роками прийшло глибоко усвідомлене переконання, що ми назавжди залишимося в боргу перед «нашими», тепер уже ветеранами Великої Вітчизняної війни. Що саме вони є основою етичного багатства країни.
МИ НЕ МОЖЕМО ЗРЕКТИСЯ ОДИН ОДНОГО
Ці спогади ожили в пам’яті під час недавнього обговорення в парламенті на Дні уряду питання про виконання Кабінетом Міністрів законодавства України про соціальне, медичне та пенсійне забезпечення ветеранів війни. Можливо, змістовна частина звітів членів нового Уряду, а можливо, й те, що розмова на цю більш ніж важливу тему нерідко перетворювалася на суто політичне протистояння, викликало в мене відчуття нелогічності того, що відбувається.
Переконаний, що закони, які стосуються святих слів «ветеран війни», необхідно неухильно виконувати. Більш того, невиконання цих законів має розцінюватися суспільством як злочин перед державою. І якщо виходити з такої логіки, то в нас у країні відбувається щоденний, щорічний злочин проти держави, оскільки Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їхнього соціального захисту» в повному обсязі не виконується вже протягом 12 років.
Незважаючи на запевнення всіх без винятку урядів незалежної України про постійне посилення уваги до цих питань, насправді все не так уже й благополучно. Вирішення питань соціального захисту ветеранів війни, визначених законом і гарантованих статтею 22 Конституції України, все ще є нашим загальним соціальним болем. Болем, який на превеликий жаль, тимчасово й частково притупляється до політичних дат Указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів. Саме такого висновку дійшли аудитори Рахункової палати, які від дня початку функціонування Палати більш як 20 відсотків своїх контрольних заходів присвятили перевірці використання бюджетних коштів на розв’язання соціальних проблем, пов’язаних передусім з реалізацією законних прав ветеранів війни.
За останні два роки ціна виявлених порушень (незаконного, нецільового та неефективного використання) становить аж 1 мільярд 525 мільйонів бюджетних гривень.
Іншими словами, навіть ті кошти, які виділяються для соціального захисту певних категорій населення, використовуються не за цільовим призначенням, неефективно, а часом і з порушенням законодавства. І це, підкреслюю особливо, відбувається на тлі постійного браку коштів для реалізації соціальних програм.
Серед проблем, розглянутих Рахунковою палатою, — використання бюджетних коштів на санаторне лікування та санаторно-курортне оздоровлення інвалідів і ветеранів війни. За результатами перевірки встановлено, що ліжковий фонд санаторіїв Мінпраці забезпечує лікування лише приблизно 15% тих, хто його потребує, і жодних заходів не передбачено для його збільшення. Більш того, з року в рік він занепадає й скорочується.
Сьогодні планують приватизувати Київський клінічний санаторій «Перемога», який поки ще належить Мінпраці. Рахунковою палатою також були виявлені факти інспірованої Державним управлінням справами «самоліквідації» унікальної системи оздоровниць Криму, які в недалекому минулому були доступні всім нашим громадянам. А в цей час Міністерство труда та соціальної політики змушене централізовано купувати путівки до інших санаторіїв, де ціни на них значно перевищують вартість відомчих. Більш того, нерідко путівки до спеціалізованих оздоровниць для ветеранів війни надавалися іншим категоріям населення, а площі лікувальних установ здавалися в оренду організаціям, що не відповідають їхньому профілю. А компенсація вартості невикористаного й самостійного лікування інвалідів призначена в розмірі від 100 до 150 гривень, що в десять-п’ятнадцять разів нижче середньої вартості путівки.
Ще два роки тому постановою Кабінету Міністрів № 996 було заплановане проведення Всеукраїнської акції «Зір», яка передбачала офтальмологічне обстеження ветеранів війни, відповідне лікування й, у разі необхідності, забезпечення окулярами. У січні нинішнього року ухвалено рішення продовжити цю акцію до 9 травня 2005 року. Щоправда, ніхто не знає, чи почалася вона. Однак у розпорядженні Кабінету Міністрів від 12 березня «Заходами для посилення соціального захисту ветеранів Великої Вітчизняної війни» «рамки» її були звужені лише обстеженням і лікуванням.
І якщо це, скажімо, поодинокі випадки, то якою є доля «Державної комплексної програми соціально-медичного забезпечення ветеранів війни на період до 2005 року», затвердженої Указом Президента України в травні 2002 року? До речі, дійсно, комплексна в напрямках розв’язання цієї вкрай важливої проблеми. Діє вона сьогодні чи скасована, які результати її практичної реалізації? На ці, здавалося б, простi запитання, сьогодні відповідей немає. І це напередодні великого свята?
Не прояснилася ситуація й після ухвалення Закону «Про внесення змін до Закону «Про Державний бюджет України на 2005 рік», у якому витрати Держбюджету на реалізацію програми «Централізована закупівля кардіостимуляторів, ендопротезів, окремих виробів медичного призначення» скорочені з 85,9 до 35, 9 мільйона гривень. Яка частина цих коштів буде використана на акцію «Зір», поки невідомо. Нерозв’язаними залишаються й проблеми протезування, забезпечення ветеранів безкоштовними або за пільговими цінами медикаментами. Як і низка інших стратегічних напрямків цієї проблеми.
Ще одне болюче питання — безкоштовне надання ветеранам війни автомобілів. Аби частково розв’язати цю проблему, уряд запропонував використати традиційну схему проведення взаємозаліків: забезпечити інвалідів спецтранспортом 2005 року в рахунок погашення податкового боргу минулих років підприємств, що постачають товари закритому акціонерному товариству «ЗАЗ» на суму 243,3 мільйонів гривень. Наскільки реальне це джерело, ми побачимо в процесі виконання бюджету. Поки впевненості немає. Не хотілося б, аби ці добрі наміри спіткала доля компенсаційних виплат інвалідам війни на бензин і транспортне обслуговування, відсутність індексації яких призвела до зменшення реального розміру цих виплат порівняно з 1996 роком більш як утричі.
Як у цих випадках, так і в розв’язанні інших, згаданих вище проблем, пов’язаних із задоволенням нагальних і, підкреслю особливо, законних вимог інвалідів і ветеранів війни багато чого залежить від нового уряду й, звісно, Парламенту, покликаного від імені народу контролювати виконання прийнятих рішень.
Ми не можемо й не повинні забувати про тих, хто загинув, і ще живих учасників війни. Як образно зауважив уже, на жаль, покійний поет-фронтовик, інвалід війни Булат Окуджава, «Один одного нам уже ніколи не зректися!» Ми на них дивимося з повагою, вони на нас — з надією.
З ВІЙНОЮ МИ НЕ ЗВЕЛИ РАХУНКИ
Повертаючись до обговорення проблеми ветеранів на Дні уряду, не можу поділити оптимізму тих виступаючих, які вважали, що турбота про них постійно в центрі уваги, її треба тільки «поліпшити» й «посилити».
З одного боку, дійсно напередодні 60-річчя Перемоги ситуація з фінансовим забезпеченням соціальних гарантій для ветеранів дещо поліпшилася. А з другого — ми не маємо права замовчувати й того незаперечного факту, що ця турбота приурочується, як правило, до ювілеїв і, називаючи речі своїми іменами, нагадує своєрідні подачки, таку собі спонспорську допомогу, а не виконання закріплених Конституцією України гарантій.
Аби переконатися в цьому, достатньо звернутися до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їхнього соціального захисту», оприлюдненого ще 1993 року. Ухвалені впродовж 1995—2004 років поправки до нього не внесли в цей закон істотних змін. Минуло 12 років, і ось що ми маємо.
Розміри підвищень до пенсій інвалідам, учасникам бойових дій та іншим ветеранам війни, а також одноразові виплати їм грошової допомоги до Дня Перемоги, згідно із Законом, мають визначаться, виходячи з такого показника, як мінімальна пенсія за віком. Наприклад, інваліду I групи розмір допомоги до Дня Перемоги має бути виплачений у розмірі десяти мінімальних пенсій за віком, другої — 8, третьої — 7, а учасникам бойових дій і членам сімей загиблих — 5, учасникам війни — 3 мінімальні пенсії за віком. На жаль, ці вимоги не були виконані жодним урядом з моменту ухвалення цієї норми Закону.
Аби бути послідовним, слід зазначити, що обсяг витрат на виплату разової грошової допомоги до Дня Перемоги нинішнього року, порівняно з минулим, зріс утричі. Уперше за рахунок державного бюджету передбачена разова допомога учасникам війни. І все ж, хоч як це сумно, розміри цієї допомоги не відповідають вимогам Закону.
Такою ж сумною є ситуація й з підвищенням пенсій. Для інваліда I групи, наприклад, розмір підвищення має становити 400% мінімальної пенсії за віком. Натомість, починаючи з 2002 року, для визначення цих надбавок постановою Кабінету Міністрів визначений Законом показник (мінімальна пенсія) замінено на абстрактний показник 19 гривень 91 копійка. Тобто підвищення пенсії інваліду I групи становить всього лише 79 гривень 64 копійки, — при тому, що воно як мінімум має дорівнювати 473 гривням. Якщо виходити з вимог Закону «Про пенсійне забезпечення», що мінімальна пенсія за віком встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для непрацездатних громадян, то виникає серйозна проблема визначення розмірів виплат, що обчислюються, виходячи з мінімальної пенсії за віком і, звісно, їх фінансового забезпечення.
Практика тривалого ігнорування конституційних прав і чинного законодавства щодо ветеранів війни не може бути виправдана відсутністю у держави необхідних коштів. Вони в нас є. Треба тільки їх по-хазяйськи використати на цю справу, а не покласти в кишені казнокрадів. Вище мною були наведені факти нецільового, неефективного й навіть незаконного використання бюджетних асигнувань на 1 мільярд 525 мільйонів гривень. Це в системі Міністерства праці та соціальної політики й Міністерства охорони здоров’я, чиновники яких закуповували за завищеними цінами іноземні ліки та обладнання, дивилися крізь пальці на явно необгрунтовано завищені розцінки на медикаменти, небажання аптекарів відпускати їх для ветеранів війни на пільговій основі.
Усе це й багато іншого — результат розгалуженої, непрозорої та погано контрольованої системи управління бюджетними коштами, наданими на соціальний захист ветеранів війни. Достатньо пригадати хоча б про достовірну актуалізовану базу даних про контингенти одержувачів пільг, відсутність якої призводить до необгрунтованого планування витрат на їх надання.
Назріла необхідність уточнення списків ветеранів війни, зокрема учасників бойових дій, стосовно правомірності надання їм цього статусу. Як свідчать перевірки, посвідчення учасників бойових дій Міністерством оборони видавалися особам, які не є військовослужбовцями, а також військовослужбовцям-артистам за перебування в країнах воєнних конфліктів протягом усього декількох днів. Наприклад, за два дні перебування в службовому відрядженні на території Боснії видали посвідчення учасника бойових дій журналісту та відеооператору Національної телекомпанії України. Військовослужбовці-артисти за 1—2 дні перебування в Югославії з концертним обслуговуванням теж отримали статус учасника бойових дій. А це не лише посвідчення. Згідно із законодавством, учасникам бойових дій надається 75-відсоткова знижка оплати за житло й комунальні послуги, безкоштовний проїзд усіма видами міського пасажирського транспорту, безкоштовне отримання ліків, звільнення від сплати прибуткового податку з усіх отриманих ними прибутків тощо.
Про всі порушення бюджетного законодавства та фінансової дисципліни ми постійно, як це й передбачено статусом Рахункової палати, інформуємо Парламент, уряд і громадськість, показуємо причинно-наслідкові зв’язки тих чи інших порушень, пропонуємо оптимальні шляхи їх усунення. Але занадто повільне розв’язання цієї проблеми пояснюється відсутністю коштів у державному бюджеті.
Я говорив й говорю: це не так. Аби це зрозуміти, ми зобов’язані змінити психологію ставлення суспільства й держави до незахищених верств населення, і передусім до ветеранів війни.
Усім нам слід постійно пам’ятати, що з кожним днем стає все менше тих, про кого ми так «красномовно» намагаємося піклуватися, а нерозв’язані проблеми, хоч як це парадоксально, залишаються незагоєною раною на тілі нашого суспільства. Отже, хоча це й сумно визнавати, з війною ми рахунків не звели.
Слід твердо усвідомити, що ветерани — багатство країни, а не просто об’єкти для державної добродійності. Це хребет духовності нашого суспільства. Зрозумівши це, треба розв’язувати проблему сьогодні, 2005 року. Зволікання тут смерті подібне.
У домі має бути порядок, що базується на законі й праві, вмінні шанувати й берегти накопичене століттями народне багатство, щоб у центрі державної політики не на словах, а на ділі, стояла конкретна людина з гідним рівнем життя, шанована не лише у своїй країні, а й визнана в усьому світі.
