У 1975 році я вступив на українське відділення філологічного факультету педінституту. У студентському гуртожитку зійшовся з хлопцями з інших факультетів. А оскільки розмовляв я у ті часи виключно українською мовою, то мене вважали трохи дивакуватим...
Одного разу у студентській компанії один майбутній фізик сказав мені: «Саша, ты хороший парень, но почему ты поступил на украинское отделение? Через двадцать лет украинского языка не будет!» І тоді я відповів — не тільки йому — з глибокою упевненістю: «Хлопці, через двадцять років ви всі розмовлятимете українською мовою». Вони, звичайно, посміялись, поплескали мене по плечу: «Да брось ты, Саня, давай лучше выпьем», — та й надовго забули. Але не назавжди.
Тепер, коли я зустрічаюся з учасниками тієї вечірки (а чимало з них стали держслужбовцями і керівниками навчальних закладів), вони дивуються: «Звідки ти знав?!» Вони ж у ті часи виключно «разговарівалі на руском язикє», хоч самі поприїжджали до обласного центру із «Костогризівок і Рогачиків». Відповідаю: «На відміну від вас, я серйозно вивчав філологію». А тепер виявилось, що моя неперспективна в 1970 роки професія вчителя української мови і літератури стала сьогодні вельми потрібною. Бо уже в новітні часи, працюючи журналістом, я проводив курси ділового українського мовлення в податковій інспекції, займався репетиторством, готував дітей своїх знайомих до вступних іспитів, консультував держслужбовці з питань українського правопису тощо.
І тепер, коли я читаю публікаціїї, подібні до листа Ігоря Судака «Українська мова зникне через сто років» («День», №52 від 25 березня ц.р.), то просто чманію. Коли пан Ігор порівнює мову з пальним для автомобілів, то можна, як говорили давні римляни, зауважити, що порівняння некоректне. Але коли він зводить усі функції будь-якої сучасної мови лише до спілкування й передачі інформації — то це вже просто непрофесійно. Я зовсім не хотів би використовувати шпальти поважної газети для того, щоб проводити лекцію на рівні студентів-філологів першого курсу, але зауважу, що філології відомо принаймні десять (!) функцій мови, і зводити їх лише до комунікативної — це не просто епатаж. Це — незнання!
Ще, мабуть, на першому ж курсі в одному науково- популярному виданні я прочитав цікавий прогноз учених щодо майбутніх століть. Так от, якщо двадцяте століття називалось епохою фізики (адже найбільші відкриття й винаходи, та й сам науково-технічний прогрес, були пов’язані переважно з цією наукою), то двадцять перше — іменувалось епохою біології. Учені передбачали, що саме в це століття людство досягне найбільших успіхів у вивченні біологічних наук, у тому числі медицини, переможе хвороби, навчиться жити в гармонії з природою, вирішить екологічні проблеми тощо. А ось двадцять друге століття в тій публікації тридцятирічної давнини називалось епохою філології. Це, вважали учені, буде час, коли люди зможуть присвятити себе вивченню різних мов і культур, займатимуться етнографією і фольклористикою, літературною творчістю... І існуватимуть такі методики, що кожна нормальна людина зможе досконало засвоїти будь-яку мову за пару тижнів, а то й днів.
Звичайно, для когось це може здатися фантастикою. Але згадайте, наприклад, якого прогресу в науці й техніці людство домоглося за останні 30—50 років? Чи міг хтось колись передбачити таке диво, як комп’ютер? А які колосальні потенційні можливості для навчання й освіти має той же інтернет? Але ніяка «мережа» не замінить дитині материної колискової чи бабусиної казки.
Що ж стосується звичайного спілкування, то я думаю, що через сто років, пане Ігоре, люди для цього взагалі зможуть обходитися без слів. Це здійснюватиметься на ментальному рівні. Та й саме поняття спілкування носитиме зовсім інший зміст. А мови вивчатимуть для того, щоб насолоджуватися їхньою красою, неповторністю, магічністю і довершеністю. Щоб розвивати свою другу сигнальну систему. І ваші нащадки не тільки не забудуть української мови, а й ще залюбки засвоюватимуть дві-три сотні мов, дивуючись нашій сьогоднішній дрімучості. Бо мова — це не вторинна субстанція. Це — основа основ і система систем. Саме завдяки ній ми й люди. А всі кубинці, на чолі з Фіделем Кастром, ще й кажуть: «Скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина». Та й Святе Письмо стверджує: «Спочатку було Слово. І слово було Бог...»
Кілька років тому в багатьох ЗМІ повідомлялось про дівчинку-школярку із Росії. Вона на уроці втратила свідомість, а коли отямилася, то заговорила ста двадцятьма мовами, причому деякими такими давніми, що їх носіїв уже нема. Очевидно, твердження Біблії про те, що ми створені по образу й подобі Божій, означає здатність людського мозку зберігати в собі усю інформацію про минуле, теперішнє й майбутнє всього Всесвіту. Тож мови не вмирають із фізичною смертю їхніх носіїв. Вони все одно живуть у пам’яті Вселенського Розуму і рано чи пізно знадобляться землянам.
До речі, у ті ж студентські роки довелося прочитати і про відкриття японських учених. Вони стверджували, що у людей, які спілкуються мовою свого роду (рідною), вищий імунітет, вони менше хворіють. Тож не питайте, чи потрібні технічно озброєній Японії для спрощеного спілкування 130 інститутів мовознавства? (Україні поки що вистачає лише одного... Але, дасть Бог, через сто років буде, як у людей).
Взагалі, мислити в питаннях філології технократичними штампами безперспективно. Тут діють зовсім інші закони й категорії. А спрощені підходи ведуть лише до нових заблуджень. Влучно колись висловився київський поет Юрій Меженко:
А у крови, не помнящей родства,
И простота — страшнее воровства.
До речі, у своєму дворі я останнім часом помічаю, що діти й онуки давно зросійщених моїх сусідів усе частіше спілкуються між собою українською мовою. І роблять це із задоволенням. А школярі з асірійських родин, що приїхали в наше місто після відомих подій у Вірменії та Азербайджані в епоху розпаду СРСР, не тільки залюбки вивчають мову Тараса, а й складають нею вірші!
Так що, говорячи у стилі Марка Твена, чутки про смерть української мови дещо передчасні. Тридцять років тому я їх уже чув.
РЯДКИ З ЛИСТІВ
Те, що «кожна людина — неповторна особистість», пан Судак розуміє, а ось те, що унікальною є кожна національна спільнота, — збагнути не в змозі. Як і те, що без власної мови ця унікальність нівелюється. Із тим, що потрібно рятувати у заповідниках види тварин, що вимирають, (бо з вимиранням кожного виду світ біднішає і врешті-решт взагалі може загинути), пан Судак згоден, а от на запитання: «Чи варто протистояти процесу зникнення мов?» — відповідає негативно. Мовляв, нехай зникають — туди їм і дорога. А разом із ними — і народи, їхні носії. Нічого суттєвого світ не втратить, а от виграє багато від уніфікації, бо до неї тяжіє. Але варто усвідомлювати, що мовна уніфікація ТАК САМО небезпечна для людської цивілізації, як і вимирання флори та фауни.