2 квітня
Останнім часом помічаю, що люди майже завжди керуються принципом «моя хата скраю...». Причому це абсолютно не залежить від менталітету. Швидше, людська натура бере верх над мораллю і загальнолюдськими догмами. Якщо це стосується конкретної людини, то ми можемо не звернути уваги, а якщо цей принцип впливає на багатотисячне населення, то це вже катастрофа.
Нащодавно я повернулася до Києва і, чесно кажучи, не можу прийти до тями. Минуло зовсім небагато часу з дня закінчення помаранчевої революції. Це досить романтично — приїхати в столицю відстоювати свої права, пожити кілька місяців на Майдані в умовах, далеких від комфортабельних, і з полегшенням на душі поїхати додому. А от у якому стані залишаться вулиці після такого візиту, це, на жаль, не цікавить нікого!
Шок був від того, що «місто-квітник» перетворилося на «місто-смітник». Якщо на Хрещатику досить-таки прибрано, то на невеличких вуличках, розташованих, до речі, зовсім недалеко від вищезгаданої, можемо побачити безлад, написи на стінах будинків... Мої враження не стали позитивними і після входу в метрополітен, зокрема на центральну станцію «Хрещатик». Звідти несло неприємним повітрям і задуха повністю поглинула мене. З’являється бажання не повертатися сюди в жодному разі. Відразу виникають запитання: куди дивляться і що роблять для покращення становища відповідні служби? Невже у міста немає господаря і немає кому його доглядати? Невже всім чиновникам байдуже, що буде зі столицею в майбутньому? Напевно, це все риторичні запитання, відповіді на які ми ще не скоро зможемо почути…
