Андрій Колесников любить говорити стосовно своїх репортажів слово «об’єктивність». І навіть наполягає на ньому.
І на прес-конференції з нагоди презентації його книжки про помаранчеву революцію — «Перший Український. Записки з передової» — це стало одним із пунктів моєї суперечки з ним.
Об’єктивність — це мов «байдужість»? Але матеріали Андрія (подобаються вони чи ні) назвати безпристрасними не зможе й він. Адже він не лише детально описує емоції політиків, а й навіть намагається «читати» їхні думки. Наприклад, за розгубленим, але сповненим надії поглядом Петра Симоненка він побачив, що в Петра Миколайовича «воскресла надія на президентське крісло».
Колесников намагається відчути слабкі місця політиків. Для цього він виводить їх із рівноваги жорсткими запитаннями та спостерігає, як вони тримають удар. Він не щадить ні дрібних владарів, ні великих. Він із ними на рівних. Навіть трохи «вивищується» — як екзаменатор відносно студента. Це його поле. На ньому, на цьому татамі, аж ніяк не кожен здатен мати гідний вигляд.
Петра Порошенка, наприклад, в інтерв’ю він часто ловив на перебільшеннях: той явно лукавив. Коли Порошенко вірнопіддано почав хвалити «рішучість» Ющенка (коли той, будучи зміщеним із посади прем’єра, організував свій блок), Колесников обірвав патоку секретаря Нацбезу: «Скоріше він став відомий відсутністю рішучості».
Книжка (до речі, 400 сторінок і десятки кольорових фото) має цікаву структуру. Це здебільшого збірник репортажів. На самому початку — інтерв’ю з Юлією Тимошенко в 2001 році, коли її щойно випустили з в’язниці. Через увесь збірник йдуть цитати з нещодавнього інтерв’ю з Ющенком і Порошенком, де вони зупиняються на тих фактах, до яких хронологічно в своїх статтях добрався автор. У книжці безліч ефектних деталей. Із них постають яскраві образи різних рівнів. Від перших осіб до «останніх», — тих, хто безпосередньо страйкував біля АП і Кабміну, жив у наметах, штурмував Верховну Раду). На тлі реальних бойових дій та особистих словесних боїв самого Колесникова.
Тимошенко, до речі, не дала йому інтерв’ю, зайнявши свою нову посаду, а Порошенко, за словами Колесникова, мало не сам запропонував. На запитання з залу, чи знає Андрій про політичну конкуренцію між ними та хто, на його думку, «обходить», він несподівано сказав: «Порошенко обійшов Тимошенко». Але одразу виправився: «У тому сенсі, що дав мені інтерв’ю».
Честолюбний критерій! Це до питання про «об’єктивність». Проте на запитання, кого він вважає найяскравішою фігурою революції, репортер назвав Тимошенко.
— Чому? — поцікавилися київські працівники пера.
— Тому, — лаконічно зазначив автор «Першого Українського».
Напевно, хотів, щоб ми самі відповіли на це запитання з допомогою його матеріалів.
Гаразд. Я ознайомився, — дещо прояснилося. По-перше, судячи з того давнього інтерв’ю, Колесников застосовував до колишньої «газової принцеси» вже надто «нелюдські» методи. І вона витримала. У розмові на тему переділу нею фінансових потоків він прямо запитав: чи не боялася, що її вб’ють? Тимошенко відповіла, що як чиновник боялася б. Але вона була бізнесменом у цій країні. Завершила вона загрозливо: «...за кожен крок проти мене доведеться відповідати». Колесникова не збентежив її застрашливий тон. Він посилив: «Ну, зрозуміло — око за око. Вони б вас убили, а ви б тоді їх». Не збентежив подібний підхід і Юлію Володимирівну: «Смієтеся? Ну-ну... Тому я мала повну свободу робити ці речі...»
У матеріалах Колесникова про Юлію Володимирівну вимальовується сильна та безкомпромісна, але гнучка особистість. Вона завжди конкретна в деталях. На запитання, що брати з речей у в’язницю, якщо, боронь Боже, туди потрапиш, вона по-діловому повідомила: теплі речі та фотографії близьких. Щоб витримати психологічно. Ось цитати з її відповідей, цілком афористичних за формою, що можуть бути цікаві всім: «Політика — сукупність дій, що відкривають серйозніші економічні можливості», «Чиновники — жахлива штука. Вони легко купуються, легко продаються, і привести справжніх чиновників у країну — це майже зробити країну сильною». Щодо України та державних цілей: «Треба брати справжню, професійну команду, яка в змозі хоч якось витримувати всесвітню конкуренцію. А ту, яка не може, — звільняти».
А ось несподівана сентенція Тимошенко — про Ющенка: «Я однаково додержу його! Він у мене буде президентом!»
«Додержала!» — в тоні Колесникова крізь сарказм просочилося захоплення. За що свого часу йому зробив зауваження редактор рідної газети. А потім недовірливо спитав: «Вона й справді така?»
Якщо брати не слова, а вчинки, то під час революції вона зробила два вирішальні: похід до Адміністрації Президента. (Причому, виявляється, Порошенко з Ющенком вирушили до Верховної Ради, тоді як Юлія Володимирівна виголошувала промову з вантажівки після переговорів із Кучмою). Це перший. І другий — вона стала ініціатором запуску народу в парламент, коли комуністи хотіли скасувати рішення про «недовіру до ЦВК».
Тимошенко була головним «прискорювачем» процесів.
Щось вольове є в цих вихідцях із Дніпропетровська (міста Петра на Дніпрі): Брежнєв, Кучма, Лазаренко, Тимошенко.
А тепер стосовно інтерв’ю Колесникова з Ющенком як Президентом України.
Андрій на конференції поскаржився, що історія з цим інтерв’ю довга. Між першим і другим туром виборів узяти подібне інтерв’ю не становило труднощів. Коли ж Віктор Андрійович став Президентом, він став майже недоступний. Його прес-служба обіцяла «завтра», «післязавтра». Колесников поїхав до Москви. Потім, домовившись, повернувся. І пробув тут в очікуванні тиждень! І щодня — спочатку на 11.00, потім перенесення на 15.00, потім на 20.00. Наступного дня — та сама карусель.
«Це стало моєю основною справою, — зітхнув кореспондент видання «КоммерсантЪ», — з відривом від основної роботи. Назад до Москви я поїхав розлюченим».
І тільки коли Путін прибув до Києва (Колесников працює в президентському пулі) — у прес-службі українського лідера нібито виділили на розмову 20 хвилин.
«Я вже все зробив, звісно, щоб інтерв’ю зайняло більше часу. Вийшло дві години. Прес-служба намагалася втрутитися, — мстиво посміхнувся Колесников, — але Ющенку просто було приємно згадувати ті дні...
— Й отруєння? — спитав хтось із колег з УНІАНу.
— Не отруєння, звісно, — посерйознішав Андрій. — А подальші події. Прочитавши це місце в книжці, думаю, ніхто не засумнівається, що його отруїли.
Справді, цей розділ роздирає душу. Ющенко просто розповідав симптоми. Він десять днів провів у пеклі.
Саме інтерв’ю відбулося буквально два тижні тому. Його встигли вставити у книгу. Хвала московській мобільності та технологічності! І бажанню зробити книжку якнайповнішою.
Виникло запитання: чи не буває складнощів із її поширенням у Росії?
«Деякі розповсюджувачі сприйняли її без ентузіазму», — відповів автор. Представник видавництва «Вагріус», яке видало твір, додав, що великі монопольні мережі візьмуть її без проблем.
І все ж проблема існує. У тому, що ця книжка — свідчення поразки не лише Кучми, а й Володимира Путіна.
І в цьому контексті я запитав Андрія про його скепсис з приводу мого запитання (інтерв’ю в «Дні» за 30 грудня 2003) щодо «заразливого прикладу» помаранчевої революції для колишніх республік СНД і Росії. А як же сьогоднішні події в Киргизстані? Він відповів: «Я більше мав на увазі Росію. Але зрозуміло, що снаряди лягають чимраз ближче».
Чується: чимраз ближче до «правління Путіна».
Колесников досягнення російського лідера завжди подає в іронічному світлі. Та й багато чого іншого. Тому виникло й протилежне запитання: який епізод революції для нього був зовсім не смішним?
Він відповів, що той, коли він потрапив на закрите засідання Януковича та його помічників. І чесно в блокнотик конспектував усе, що там відбувалося. А потім до нього підійшов такий собі кремезний чолов’яга та заявив, що блокнотик доведеться віддати. Колесников не погодився, на що той похмуро зазначив: «Гаразд, ми вирішимо ваше питання», і побіг за підмогою. Журналіст яскраво уявив, «яким чином». І не гаючи часу, почав виривати листочки з блокнота та розпихувати по кишенях. Деякі з них (напевно, найважливіші!) опинилися в черевиках. Проте ніхто не витрушував із Колесникова «стратегічної інформації», що характеризувала в книжці швидше психологічні сторони донецького лідера.
Останнє моє запитання стосувалося «психологічної характеристики» самого Колесникова. Цієї його «об’єктивності».
Його іронія багатьом українцям подобалася доти, поки він описував Януковича. Коли він в тому ж тоні вивів інавгурацію Ющенка, його вразило, що на форумі з’явилася сила-силенна негативних відгуків! І «жодного вдячного».
Я зауважив йому: «Ви описуєте події у вашому — іронічному світлі. А отже. суб’єктивно. Ось і скажіть зараз публічно, в УНІАНі, що це саме так!
Почавши всміхатися, Колесников урочисто вимовив: «Ми й тоді з вами сперечалися, і тепер. Але я скажу таке: сатира — найоб’єктивніша реальність!»
Спірна думка.
Сатира показує великих людей — маленькими, через їхні слабкі місця. Чим більше слабких місць — тим менші ці люди в очах читачів. Такий закон сатири — робота на пониження.
Проте «об’єктивність» Колесникова (як і будь-якого талановитого журналіста або письменника) в іншому: в бажанні якнайглибше розібратися в грі під назвою життя. І, зібравши максимальну кількість інформації, дати об’ємну картинку.
У Колесникова навіть про революцію здебільшого смішно, ніж сумно. Ну, не Гюго він! Немає в ньому героїчного пафосу. Такий, об’єктивно кажучи, його суб’єктивний характер. Іноді лише проглядає сентиментальність.
Сатира — це реальність Колесникова. Але поки що його праця — найглибший відбиток тих подій. За це російському репортеру велика подяка.
Залишається одне — вступити з ним у чесну конкуренцію!
