У столиці проходять чергові, 16- ті «Сезони моди». Сьогодні практично нікому не треба пояснювати, що таке тиждень прет-а-порте, а вітчизняні дизайнери за популярністю і частотою згадувань у ЗМІ можуть позмагатися з акторами й естрадними виконавцями. І вже небувалий сплеск інтересу до українських модельєрів виник після інавгурації В. Ющенка, коли стало відомо, що і перша леді, і дочки Президента одягнуті у вбрання від українських дизайнерів. Проте цей інтерес упав, як кажуть, на удобрений грунт. Оскільки, повторюся, і Роксолана Богуцька, і Лілія Пустовіт, і Оксана Караванська широкій публіці давно відомі. Хоча, звичайно, в масштабах країни авторський одяг носять одиниці, але це аж ніяк не суперечить знанню про те, що у нас є цілком конкурентоспроможні й талановиті дизайнери.
Тим часом, ще сім років тому ні про що подібне широка публіка і гадки не мала, а журналісти — лише здогадувалися. Найбільш парадоксальне полягає в тому, що наші відомі дизайнери цікаво працювали вже тоді. Треба було тільки, щоб їх хтось зібрав разом і представив на «суд громадськості». Що і зробили «Сезони моди». Про це наша бесіда з одним із їх творців, головою оргкомітету Іриною ДАНИЛЕВСЬКОЮ.
— Як ви для себе формулювали завдання «Сезонів»?
— Цілком можливо, через те, що нечасті в той час фестивалі моди проходили в театрах, і народилася досить цікава теза. Про те, що на моду не варто дивитися зверху вниз. Мода передбачає своєрідну паралель. Скажімо, як сидять на всіх професійних показах? Паралельно подіуму. Перші «Сезони» спочатку були побудовані як професійна акція. Було вирішено, що це буде тиждень прет-а-порте, демонструватимуться «серйозні» колекції, тобто не «целофан і дріт», а справжній одяг. Таку тенденцію було сформульовано спочатку. Була ще одна рушійна ідея, яку тоді висловив Володя Нечипорук — треба вивести наших дизайнерів із «підпілля». На той момент, на жаль, останні цього не прагнули. Були клієнти, які приходили додому до майстра — всі дизайнери тоді оформилися як приватні підприємці. Майстерні тулилися в маленьких квартирках, тихо-мирно обслуговували своїх клієнтів. Але дуже хотілося б, щоб про них дізналася країна...
У нашому першому складі був Михайло Воронін, Будинок моди «Хрещатик» із їх трикотажем і мережею магазинів по всій країні. Також — Ліля Пустовіт, яка представляла тоді Будинок моди при міністерстві легкої промисловості. Став відкриттям у рамках тогочасних «Сезонів» Віктор Анісімов — це було щось на зразок феєрверку. Його колекцію до цього я абсолютно випадково побачила в Донецьку: такі собі металеві конструкції і... знаки. Було незвичайно, і я поцікавилася, хто автор. «Так, військовий один», — пояснили. «Це будівельник один», — сказали інші. Не заспокоїлася, поки не познайомилася з цим «військовим будівельником». Анісімов, до речі, — це дуже гарний приклад. Тому що він, в принципі, — результат «Сезонів моди».
— Що реалізовано з тих тез, які ви для себе формулювали як завдання-максимум? Яку еволюцію пройшли «Сезони»?
— Напевно, доречніше було б говорити про еволюцію цілей і завдань. Але спочатку варто віддати належне нашим дизайнерам, адже все це не «побудувалось» би за перші два-три роки, якби у нас не було людей, яким є що показати. Нам дуже хотілося, насамперед, щоб усі наші організаційні можливості були віддані на їх, дизайнерів, «розкручування». І це вийшло. З’явилося розуміння, чим займається людина цієї професії. Країна перестала «шарахатися» і знизувати плечима: «дизайнер — це той, хто вітрини оформляє?» Я думаю, якоюсь мірою сталося це тому, що «Сезони» чітко сформулювали свою позицію. Завдяки цьому, з іншого боку, і сама акція існує. Оскільки без «стрижня», без жорсткої ідеології будь-яка справа може «померти», і компроміс у цьому випадку недоречний. Дуже рада, що ми цього «стрижня» дотримуємося.
Ще один бік. Співвітчизникам показали, що «наше» — добре і якісне. І що це — європейський рівень. Люди почали вірити: «українська мода» — це не якесь ненормальне поєднання слів.
— «Сезони» — явище вузькопрофесійне чи факт світського життя, самодостатнє шоу?
— Меншою мірою «Сезони» є шоу. Стосовно того, що цей захід — явище світського життя, охоче чи неохоче, але погоджуся. Тому що якби поруч з дизайнерами та їхніми колекціями не було людей авторитетних для країни — співаків, композиторів, політиків, то людям було б складніше повірити в те, що це добре. Але я гадаю, що це нормально для будь-якої країни. На тих же показах у Парижі чи Мілані дуже люблять знімати зірок. До речі, був казус, коли на один із показів колекції будинку Шанель прийшла Ніколь Кідман: всі знімали не колекцію, не французьких зірок, а виключно її. Я цього не засуджую, і нашим зіркам за їх присутність вдячна.
Чи є «Сезони» явищем культурного життя? Не всі, звичайно, колекції можна і треба віднести до цієї сфери, але деякі — без сумніву. Однак найважливіше, що це та ланка модного бізнесу, якої не оминути дизайнеру. У тому значенні, що неможливо побудувати свій бізнес, не роблячи регулярних колекцій. Адже дизайнер, таким чином, показує свою стабільність, спадкоємність свого стилю і, відповідно, збільшує кількість клієнтів.
— Колись, будучи гостем «Дня», Лілія Пустовіт сказала парадоксальну річ — покази прет-а-порте в російській столиці схожі на київські та з’явилися пізніше, ніж наші. Але в Москві схема «дизайнер — показ — байєр», що і є метою будь-яких тижнів моди, запрацювала. Чому?
— Цю мету ми, безумовно, ставили перед собою. На кожні «Сезони» запрошуємо власників бутиків, у яких продається італійський і французький одяг, щоб зацікавити їх колекціями українських дизайнерів. Час від часу цей взаємний інтерес справді відбувається. Але, по-перше, далеко не всі продавці готові ризикувати: ти повинен передбачити та вкласти кошти в речі, які, невідомо, куплять чи не куплять, оскільки набагато простіше знайти клієнта на імпортні марки. По-друге, цей ризик виправданий, коли існує мережа магазинів, а не один-два бутики. За відсутності такої важко налагодити продаж нормально.
— Тобто українських дизайнерів вже знають, але байєри з ними працювати ще не готові?
— Абсолютно вірно. Продавці бояться ставити колекції українських дизайнерів у один ряд з італійськими та французькими. Колекція Лілії Пустовіт в одному з бутиків продається поруяд із колекцією Вівьєн Вествуд. Крутіше не придумаєш. Тому або з брендом такого рівня повинні стояти й українські дизайнери, або треба робити інші лінії, більш демократичні. Але ще раз хочу повторити: це серйозна справа — вкласти кошти і не знати, коли вони повернуться, зшити десять спідниць і десять піджаків та чекати, коли їх куплять, якщо немає прилавка. Ці вкладення не кожен дизайнер може собі дозволити. Тому ми вирішили взяти ці обов’язки на себе і першими серед країн СНД (хоч не тільки СНД, адже і в Грузії, і в Литві такого немає) відкрити постійно діючий шоу- рум українських дизайнерів. Будемо шукати контакти з магазинами, зближувати дизайнерів і байєрів та допомагати їхній плідній співпраці.
— Український бренд, на ваш погляд, вже сформувався?
— Є речі, насамперед, етнічні, національні моменти, — вишивки, аплікації, патчворк, те, що в українців яскраво виражено. Навіть коли українці не хочуть зізнаватися, що вони — українці, все одно вони використовують певні, на генному рівні отримані знання. Буває цей національний колорит дуже явним, коли це стає візитною карткою дизайнера. Так, як, наприклад, у Роксолани Богуцької. Але досвідчене око легко побачить національні моменти в багатьох колекціях — особливий крій, моменти роботи з підбором тканини, колірні рішення. Нещодавно французькі телевізійники знімали фільм про «Сезони». Вони відмітили таку річ, яку я, напевно, вже не зовсім відчуваю. В наших колекціях багато гумору, навіть невелика частка самоіронії. І цього вже не забрати...
Продовження теми на стор. "Суспільство"
