У світі досі обговорюють питання впливу революцій у Грузії й Україні на інші держави — особливо пострадянського простору. Цікавою в цьому плані є думка досвідченого революціонера, колишнього дисидента й екс-президента Чеської Республіки Вацлава ГАВЕЛА.
Помаранчева революція була революцією, спрямованою не проти комунізму, а проти посткомунізму в найгіршому значенні цього слова — мафіозного посткомунізму. Після грузинської революції помаранчева революція стала черговим прикладом процесу очищення на шляху до демократії.
— Що ви думаєте про перспективи розвитку демократії в Росії після революцій у Грузії й Україні?
— Нам усім хотілося б, щоб Росія поважала права людини й свободи. Але Росія завжди залишиться іншим світом. Це величезна країна з іншою історією, іншою традицією. Там інше ставлення до часу і простору.
— Хіба в цій країні за Горбачова, Єльцина, а тепер і за Путіна не відбувалося зміни курсу?
— Я не песиміст. Я не вважаю, що Росія стала на шлях повернення до минулого. Приклад обох посткомуністичних революцій свідчить, що в цих суспільствах існують рефлекси самозахисту та є відповідні сили. Коли щось справді не виходить, вони здатні на різкий підйом. Як я часто кажу про чеське суспільство, наші суспільства мають великий запас терпіння, але воно не є нескінченним. Ймовірно, це може стосуватися й Росії.
Я не хотів би засуджувати Росію. Вона не завжди рухається в невірному напрямку. З іншого боку, вважаю, що слід відкрито сказати про те, що нам не подобається, поставити неприємні запитання пану Путіну. Ми не можемо розмовляти з Росією, як з важко хворим членом сім’ї, якому, жаліючи, не кажуть усієї правди. Ми повинні вести дискусії, як друзі, як рівний з рівним. Ми повинні запитати, наприклад, за що звільнили головного редактора ім’ярек, за що людину ім’ярек запроторили до в’язниці?
— У Брюсселі президент Буш спробував відновити відносини між Америкою та Європою. Наскільки важливими є, на вашу думку, трансатлантичні відносини?
— Вони дуже важливі для обох сторін. Причини для напруженості були й будуть. З мого погляду людини, яка приїхала з країни, що зазнала на собі наслідки «політики умиротворення», в Європі надто багато політиків та інституцій готові миритися зі злом. Їм бракує енергії захищати цінності, які вони сповідають і які фігурують у преамбулі проекту Європейської конституції. Нещодавно мені довелося піддати критиці Європейський Союз за його позицію стосовно Куби. Європейським країнам слід краще усвідомити свою частку відповідальності за стан справ у світі та більше зробити для своєї власної безпеки й безпеки світу. Вони не повинні чекати, що всі великі проблеми, як і раніше, будуть вирішувати Сполучені Штати, які допомогли покласти край двом світовим війнам, розв’язаним європейськими країнами.
Примітивний антиамериканізм, який іноді дається взнаки в Європі, мені несимпатичний. Але й Америка також мусить зробити певні кроки. Чим хтось сильніший, тим відповідальнішим й обережнішим він мусить бути у своїх діях. Тут не повинно бути ознак зарозумілості або бажання нав’язати іншим свої погляди. Американці дивуються тому, що багато хто з тих, кому вони допомагають, їх не люблять. Вони мають зрозуміти: їм потрібно робити це тактовніше. Не йдеться про війну в Іраку. Я вважаю, американці мали слушність: із Саддамом Хусейном треба було розібратись. Це був тиран, і надалі терпіти його стало неможливо. Але вони зробили це найнезграбнішим чином. Поліпшення трансатлантичних відносин — завдання для обох сторін.
— Чи змінилася ситуація в Росії, або ж змінився наш погляд на неї?
— У Росії ми спостерігаємо сповзання режиму пана Путіна убік авторитаризму. Ми констатуємо хитромудрі обмеження свободи слова, маніпуляцію засобами масової інформації, дещо дивну боротьбу з олігархами, жорстокі репресії у Чечні, перехід до призначення губернаторів, яких раніше обирали всенародно.
— Країни Центральної Європи дивляться на Росію інакше, ніж інші західні країни?
— У країнах, які пізнали радянське панування, справді існує особлива чутливість до небезпек, які не завжди відчувають люди зі сторони. Це є вірним, зокрема для країн Балтії, які так близько познайомилися з радянською комуністичною владою. Ті, хто мав досвід спілкування з тоталітарними режимами, пізнав на собі наслідки «політики умиротворення», не можуть не бити на сполох.
Я не вважаю, що у поляків, у чехів й у всіх тих, хто належав до цієї системи, існує глибока неприязнь до росіян. Але для них характерне хороше знання цих методів, а також вища опірність до пресингу.
Коли ми були дисидентами й зустрічалися із західними керівниками, у нас виникало враження, що вони були сп’янілі вiд слiв своїх комуністичних співрозмовників і вважали нас диваками, які заважали спокою. Вважаю, той, хто не стикався з тоталітарним режимом, не в змозі зрозуміти, що може приховуватися за зовні невинною дією.
— Після розширення ЄС «близьке зарубіжжя» Росії стало також «близьким зарубіжжям» Європейського Союзу. Ці країни — Білорусь, Україна, Молдова, Кавказ, чи стали вони ареною суперництва?
— Росія сама насправді не знає, де вона починається і де закінчується. В історії Росія то розширялася, то стискувалася. Більша частина конфліктів сягає своїм корінням у прикордонні суперечки, в завоювання або втрату територій. Коли ми спокійно вирішимо, де закінчується Європейський Союз і де починається Російська Федерація, напруження між ними значно послабне. Немає нічого негожого в тому, щоб не бути членом Європейського Союзу. Хіба Нова Зеландія ображається на те, що не входить до нього, хоча вона поділяє ті самі цінності? Вона не член ЄС, бо знаходиться далеко.
Фактично лінія розриву проходить через Україну. Україна — це велика країна, і вона довго не знала, де їй краще бути. Вважаю, останні події там мають велике історичне значення. Після падіння Стіни минуло 15 років, і сьогодні Україна явно показує, що вона тяжіє до євроатлантичного світу. У мене не склалося враження, що країни Заходу усвідомили все значення помаранчевої революції. Президент Квасневський дійсно зрозумів її важливість, але я не впевнений, що те саме можна сказати про європейські інституції.
