ЄЕП чи ЄС? За короткий проміжок часу команда нового Президента України поставила державу перед серйозним зовнішньоекономічним (а отже, і перед зовнішньополітичним) вибором, на противагу балансуванню між двома стратегічними векторами, що було притаманне Леоніду Кучмі. Суспільству нав’язується думка, що останнє було погане, але не пояснюється — чому. Так само, як ніхто з людей, які прийшли до влади, не поспішає аргументувати необхідність одностороннього курсу.
На відміну від їхніх опонентів (скажімо, соціал-демократів об’єднаних), які намагаються відстоювати свій погляд на цю проблему, як кажуть, «із фактами на руках». Для прикладу порівняймо кілька заяв.
Борис Тарасюк, міністр закордонних справ: «Пріоритетом є європейська інтеграція. Тому треба всі зусилля спрямувати на неї. …Я думаю, Україна не буде унікальною з країн Центрально-Східної Європи, які на шляху до ЄС вступали в НАТО. Тут не буде винятку для України» (ForUm, 06.02.05).
Олег Рибачук, віце-прем’єр із питань євроінтеграції: «Ми тиснутимемо на Євросоюз діями. Нам треба менш ніж за півроку зробити багато, і ми готові до цього. І якщо якийсь європейський політик скаже «ні» майбутньому України в ЄС, він втратить своє політичне місце! Ми готові за рік-два виконати всі формальні копенгагенські критерії (які є передумовою початку переговорів про вступ до ЄС)» («УП», 18.01.05; сказано ще до затвердження Рибачука на нинішній посаді).
Цитати вибрані довільно, після тривалого пошуку конкретики та відповіді на запитання: «Чому Україні вигідний Євросоюз і невигідний Єдиний економічний простір?» Але це не звучить ніде — починаючи від промов Віктора Ющенка та закінчуючи завзятими євроінтеграторами. Тому доводиться обмежуватися згадками про декларації в стилі «Гоу Вест!», залишаючись у невіданні, чому це «гоу» краще «за Гоу Ост!». Критики такого підходу переконливіші.
Віктор Медведчук, лідер СДПУ(О): «…керівництво МЗС (мається на увазі насамперед Борис Тарасюк. — Ред. ) очевидно не розуміє, наскільки небезпечними для економіки нашої країни є спроби будувати зовнішню політику виключно на базі одного вектора. Антиросійські сигнали, які сьогодні надходять із Михайлівської площі (Міністерство закордонних справ України розташоване за адресою: м. Київ, Михайлівська площа, 1), уже завтра можуть обернутися вагомими збитками для тисяч українських підприємств, втратою робочих місць, погіршенням економічної кон’юнктури, появою нових митних бар’єрів, впровадженням жорсткіших квот і ліцензій у торгових відносинах двох держав, погіршенням становища наших громадян, які працюють у Росії. Вустами свого міністра МЗС фактично взяло на себе відповідальність за підрив надзвичайно корисної для України економічної взаємодії з Російською Федерацією й іншими державами СНД. Це — шлях у безвихідь, який можуть обрати лише безвідповідальні політики…» (офіційний сайт СДПУ(О) — www.sdpuo.com, 10.02.05).
Останнє визначення, можливо, трохи різкувате, але вельми недалеке від істини. Адже варто зайти на офіційний сайт вітчизняного МЗС, очолюваного Борисом Тарасюком, і відкрити сторіночку «Запрошуємо до України», щоб пересвідчитися, наскільки реальна інформація не відповідає заявам високопоставлених чиновників (у тому числі — й глави зовнішньополітичного відомства). У самому кінці тексту, озаглавленого «Знайомтесь, це Україна», розміщена табличка з переліком найбільших торгових партнерів України.
Згідно з нею, товарообіг нашої країни з однією лише Росією (не беручи до уваги інші країни СНД) у грошовому еквіваленті майже втричі більший, ніж із чотирма країнами ЄС, присутніми в списку (ФРН, Польща, Італія та Франція), — 11,5 млрд. доларів США проти 4,3 млрд. І тому, коли Президент говорить, що «ринок Європи для України вшестеро об’ємніший за ринок Росії», він, м’яко кажучи, дезінформує своїх громадян. Безумовно, можна так оцінювати європейський ринок із погляду перспективності. Та й тільки якщо відштовхуватися від постулату, що він ненаповнений і чекає не дочекається повені з українських товарів, а це, звичайно ж, дійсності не відповідає.
І тут виникає проблема іншого порядку — наскільки нинішні керівники відповідають посадам із погляду професіоналізму? На чолі держави повинні стояти прагматики — це аксіома. Ми ж бачимо «привид ідеалізму» — складається враження, що міністри, віце-прем’єри, та й сам Президент «витають в емпіреях», вибудовуючи свою політику згідно з умоглядними висновками, але без будь-якого фактологічного базису.
Теза «Ми так вирішили тому що ми так вирішили» не витримує критики і була б смішна, якби не звучала з таких високопоставлених вуст. Де розробка концепції з переліком пунктів необхідності вступу України до ЄС та небажаності вступу до ЄЕП? Вона відсутня, бо концепція передбачає клопітку працю, що мало порівняна з ідеалістичним світоглядом. Знову звернімось до прикладу протилежного підходу: «…підготовка та досягнення домовленостей щодо ЄЕП є наслідком клопіткого та тривалого узгодження позицій його учасників з урахуванням національно-державних інтересів кожної сторони. Укладення угод із питань ЄЕП, що передбачають формування на євразійському просторі зони вільної торгівлі та надзвичайно потужного загального ринку, відповідає насущним потребам української економіки. Від їх реалізації залежить створення нових робочих місць, збереження та розвиток базових областей промисловості, зокрема її високотехнологічного сектора» (Віктор Медведчук, 10.02.05).
Тут, як і вище, ми бачимо аргументацію позиції, тоді як у влади вона обмежується тільки обіцянками повісити мало не біля кожної сільради прапор Євросоюзу поруч із українським державним (це не перебільшення — так хоче зробити Олег Рибачук). Смішно? Начебто, але коли подібні «хохми» зводяться в ранг керівництва до дії, стає очевидною певна неадекватність людей, які покликані вершити наші долі.
Тому саме час говорити про наближення інтелектуального конфлікту в Україні між політиками-прагматиками на зразок Медведчука, та політиками-ідеалістами на зразок Рибачука, Тарасюка. Майже 52% громадян України кілька місяців тому віддали перевагу останнім, але вже незабаром прийде розуміння, що такі державні діячі на кшталт того чоловіка, який ввечері змальовує перед дружиною перспективи матеріального зростання їхньої сім’ї та дуже злиться, коли дружина цікавиться методологією досягнення добробуту, що, звісно ж, відсутня.
