Минулий рік для української громади в Карелії був важливим та дуже напруженим, і в той же час — щасливим, бо зроблено справу, про яку мріяли багато людей по всьому світі. А зробити цю справу, випала честь нашій організації. Йдеться про будівництво пам’ятника-Хреста «Убієнним синам України» в урочищі Сандармох Медвежегорського району Карелії. Про цей пам’ятник мріяли українці Карелії, Києва, Америки... І коли ми знайшли одне одного — справа зрушила з мертвої точки.
67 років тому був чорний день для України — 3 листопада 1937 року, за один тільки день, в Сандармосі було страчено 139 українців. Серед них відомий мовознавець Микола Трохименко. Його син — Веніамін Трохименко став на чолі спорудження пам’ятника в пам’ять загубленого життя свого батька і всіх українців. Саме завдяки його фінансовій допомозі в 2002 році в Києві Всеукраїнське товариство політичних в’язнів, Київський інститут декоративно-прикладного мистецтва, редакція вісника «Ант» організували та провели конкурс на кращий проект пам’ятника в Сандармосі, переможцями якого стали художник Микола Малишко і скульптор Назар Білик. А в березні Віктор Ющенко звернувся до мене з проханням взяти на себе організацію роботи по спорудженню пам’ятника, і, майже зразу, вніс першу пожертву на цю святу справу. А потім українці всього світу стали складати пожертви на пам’ятник. Невтомна праця Миколи Малишка і Назара Білика (вони працювали по 12— 14 годин на добу, без перерви) сприяла тому, що ми встигли закінчити основні роботи за коротке північне літо. Дякуємо за підтримку, за допомогу всім, хто приймав участь в нашій святій справі!
Ще в 1927 році Олександр Олесь написав:
...Ах, як стогнали ми,
як плакали в вигнанні,
який тягар з нас кожен ніс!
Моря повстали б з наших сліз,
затихли б бурі в нашому зітханні.
На площах ми чужі стояли,
і кожний кидав камінь в нас...
Ми стільки винесли образ,
ми стільки бачили сваволі!!!
І все за те, що ми свій край любили,
що рвались сонце в темряву внести.
...А понесли в світи хрести
і сиві голови похилі.
Ось і ще один хрест-пам’ятник стоїть в далекій Карелії. Стоїть, щоб не забули люди про жахливі, прокляті, сталінські часи. Стоїть цей козацький Хрест, символ нашої багатостраждальної, нашої любої вишневої України. І дай Боже, щоб ніколи, вовіки-віків, таке більше не повторилось! Коли ми приїхали відслужити панахиду біля Хреста, я подумала, що все, що робилось колись, чи буде ще зроблено, вже не буде мати такого значення, такої ваги. Головна справа життя зроблена.
Звичайно, життя громади не зупинялось на цій справі. Як завжди, працювали художні колективи, хор «Українська пісня», дитячі колективи «Українські ластівки» та «Земелюшка» (м. Медвежегорськ). Саме «Земелюшка» була запрошена на перший Всесвітній фестиваль українських дітей. Їм випала висока честь виступити в Національному оперному театрі, вони були на батьківщині Тараса Шевченка, в Каневі на Тарасовій горі. І ця подорож залишиться з ними на все життя. Наші дітки мали щастя відпочивати в сонячному Артеку.
А в грудні наш народний колектив — хор «Українська пісня» святкував своє десятиріччя. Створений в 1994 році за ініціативою першого голови товариства Віталія Фартушного, хор з року в рік підвищував свою майстерність. Незмінним керівником хору є заслужений працівник культури Росії, заслужена артистка Карелії Клара Стасюк. Дякуючи її професійній майстерності, її невгамовному характеру, її енергії, її вокальним даним, колектив люблять і знають в Карелії та за її межами. Хор двічі ставав лауреатом на Всеросійських конкурсах-фестивалях ім. Олександра Кошиця, має численні нагороди і подяки. При хорі діє молодіжний ансамбль «Веселка» та чоловіча вокальна група. Солісти хору Тетяна Сібелєва, Зінаїда Сова, Галина Акімова, Олекса Стасюк, Орест П’ятибрат своїм талантом, своєю закоханістю в українську пісню давно і назавжди полонили серця і душі карельських глядачів. Шкода, що такий чудовий колектив із-за відсутності фінансування не має можливості виїздити з концертами за межи Карелії.
І остання цікава подія вже сталася в новому році: у січні ми провели міжзональний дитячий конкурс-фестиваль «Слово рідне — мова рідна». Головний тягар фінансування цього заходу взяв на себе Державний комітет у справах національностей України. Фестиваль пройшов на високому професійному рівні. Кожен день починався з уроків рідної мови. Пройшли майстер- класи по народній пісні (викладач Валентина Соболєвська), народному танцю (викладач Наталка Кузьменко), українських іграх (викладач Наталка Шепелєва), а вже радощів було — не передати. За чотири дні діти так подружились, так гарно спілкувались українською мовою! Крім того, діти мали ще культурну програму: екскурсії, музеї, аквапарк. Керувала цим заходом випускниця Київського інституту культури, методист по роботі з дітьми пані Світлана Корнієнко. Вона не так давно ввійшла в наше товариство, але працює з такою охотою, з таким щирим бажанням зробити якомога більше, що все у неї виходить гарно і ми щиро радіємо разом з нею.
У цьому році, в березні, ми проведемо традиційні Дні української культури, і було б чудово, якби до нас приїхав якийсь український колектив, можливо, студентський. Аби тільки знайшлись в Україні гроші їм на дорогу, а прийняти — ми приймемо.
А на 5 серпня намічаємо офіційне відкриття пам’ятника «Убієнним синам України» в Сандармосі. Думаємо, що буде багато гостей, тому прохання до тих, хто ще має бажання приїхати, — повідомте нас заздалегідь електронною поштою: [email protected]
