Початок читайте: «День» №24
У цей час у відносинах Москви та Криму гостро постало питання про статус козацької України. Царські посланці (Жеребцов і Тітов) поставили вимогу визнання кримським керівництвом легітимності українсько-московської угоди та входження українських земель до складу володінь Олексія Михайловича. Саме тут і розгорілася гостра суперечка щодо вживання нових титулів царя, як того вимагала офіційна Москва. Зокрема, ця дискусія стосувалася іменування московського царя Олексія Михайловича як «Божиею милостью великого государя, царя и великого князя, Всея Великия и Малыя, и Белыя Росии самодержца и многих государств и земель восточных и западных, и северных отчича и дедича, и обладателя...». При цьому необхідно звернути увагу на те (до речі, саме на цьому наголошували й московські посли в Криму), що даний царський титул був визнаний деякими європейськими правителями, зокрема австрійським імператором Фердинандом III. Хоча можна припустити, що імператор просто не знав, що це таке — «Малыя Росия», а на поступки царю його штовхало бажання примирити його з польським королем. Звичайно, реакція Криму була вкрай негативна. У розмові з московськими посланцями калга Газі-Гірей заявив, що «...Бутто, де, государь их всем светом владеет. А на востоке и на западе, и на севере и опричь их есть многие государства. И такою де гордостью прежде сего московские государи и отец его государев не писывались, потому что то слово вымыслено не делом и богу грубо гораздо». Ще різкішою була відповідь хана Мегмета-Гірея: «...где Москва, где восток, где запад? Меж востоку и западу мало ли великих государей и государств? Мочно было то знать и такие слова не писати, всей вселенной отчичем и дедичем, обладателем пишется, и так лживо и непристойно писать, и непригоже...» Московські посли вказували, що вимога вживання даних титулів викликана об’єктивними територіальними змінами, зокрема тим, що Москвою було завойовано ряд нових земель. Серед інших називались і землі Литовського князівства й «коруни польської». Незважаючи на це, кримська сторона залишалася послідовною у своєму невизнанні запропонованих царських титулів, а відтак і того положення, на яке претендувала Москва. У відповідь на московську аргументацію ханські урядовці наголошували, що «...у нас де цари не похваляютца и похвалы своей ни в какое государство не пишут. Наш де Ислам Гирей, царь с 600 городов, повоевал и о том государю вашему похвалы своей и в иное государство не писывал».
У нових титулах царя вбачалася претензія Москви на сприйняття її як нової вселенської імперії, а також проглядалася незавуальована погроза щодо нових територіальних придбань (особливо це проявилося після укладення Переяславсько- московської угоди 1654 р.). Звичайно, що за таких умов Крим не міг сприймати московські претензії інакше, як вороже. Потрібно зазначити, що політика Москви цього періоду передбачала поширення своєї влади на Україну та Білорусію, а після цього намічалося подальше просування на Балкани. У майбутньому московське керівництво розглядало перспективу перетворення своєї держави в єдину православну імперію. Саме в придунайських землях та на Балканах гостро стикалися інтереси Москви та Османської імперії. Тому не виключено, що зокрема й Стамбул підштовхував правителів Криму до вироблення жорсткої позиції щодо Москви. Звичайно, і сам хан не збирався просто так відмовитися від свого впливу в українських землях. Тому не могло бути й мови про визнання кримським керівництвом включення козацької України до складу Московської держави (як розглядали це московські урядовці).
У відповідь на політичні кроки Москви протягом 1654—1656 рр. кримські урядовці сконцентрували основні свої політичні зусилля в двох напрямках. По-перше, вони повсякчас, вступаючи в полеміку з московськими послами, намагалися довести безпідставність царських претензій на Україну. Зокрема, заявлялося, що «...черкасы — крымського царя холопы, а не московского...». По-друге, Крим активно намагався вплинути на гетьмана Богдана Хмельницького з метою змусити його розірвати угоду з Москвою. Показовою в цьому плані є розмова хана Іслам-Гірея з гетьманським послом Семеном Савельєвим, що відбулася 29 квітня 1654 р. Хан настільки був обурений діями української сторони, що навіть вдарив останнього. При цьому попрікнув, що «...спершу ваш гетьман і всі запорозькі Черкаси з ним дружбу учинили, а тепер черкаси учинилися під царською рукою...». До самого гетьмана було відіслано кримське посольство, очолюване Тохтамишем, метою якого було схилити Хмельницького до старого «братерства». При цьому кримською стороною висловлювалася ідея спільного походу проти Москви, в якому мали б узяти участь Крим, Військо Запорозьке, Польща та молдавські князівства.
На те, що зусилля Бахчисараю не є безнадійними, вказувала позиція гетьманського уряду Богдана Хмельницького. Хоча й останній, особливо протягом 1654 — початку 1655 рр. повсякчас наголошував на своїй вірності присязі, даній царю, в офіційних листах називав себе «гетьманом Війська його царської величності Запорозького», «вірним слугою та підданим» царя, проте навіть в цей час Хмельницький не відмовився від намагання проведення, як тепер кажуть, багатовекторної політики, тобто від подальшої реалізації моделі колективного васалітету. Тут хочеться звернути увагу на такий момент. Саме аналіз використовуваної титулатури може дати нам необхідну інформацію щодо змін у взаємовідносинах держав в досліджуваний період. Зокрема, вже з середини 1655 р. на тлі виникнення непорозумінь та суперечностей у стосунках Чигирина та Москви з’являються нові риси, характерні для гетьманських листів. З одного боку, спостерігається активізація листування Б.Хмельницького з такими європейськими володарями, як шведський король, турецький султан, правителі придунайських князівств. Це свідчило про пошуки гетьманом противаги Москві. З іншого боку, — саме в листуванні з правителями вказаних країн уже були відсутні титули на кшталт «гетьмана Війська його царської величності Запорозького». Натомість знаходимо підписи Хмельницького як гетьмана Війська Запорозького. Промовистим є звернення українського гетьмана до турецького султана Мухаммеда в кінці листопада — на початку грудня 1655 р.: «Наймогутніший і найясніший турецький султане, якого бояться всі держави. Наш ласкавий і великий господарю, з великою пошаною схиляємося до землі перед світлим троном твоїм і молимо за тебе милостивого Господа як вірні раби твої... і усі наші війська, скільки нас є, служити твоїй милості будемо». І це в час, коли Москва стверджувала про цілковите й вічне своє володарювання Україною. Необхідно наголосити, що використовувана Хмельницьким термінологія жодною мірою не свідчить про якісь рабські почуття гетьмана до султана та його влади. Це були загальноприйняті норми ввічливості в стосунках на рівні васал — сюзерен. При цьому, коли це було необхідно, український гетьман проявляв твердість і непоступливість. Так, у відповідь на звинувачення Іслам-Гірея в зраді гетьман його завірив, що старої дружби ніколи не полишав, але водночас досить жорстко поставив кримського володаря на місце за факт побиття ханом гетьманського посла: «...ты не его де бил по щекам, меня... И ты де то ведай, что будет тебе хлеб за хлеб отдать в борзости. А буде не пустишь ты посланников твоих государевых вборзе, и я де пришлю к тебе вборзе иных воинских людей трицать тысеч судами под Крым, а сам де пойду степью. И сам де не уведаешь, с которой стороны оберегатца».
У підсумку зазначимо, що в перші роки після укладення Переяславсько-московської угоди йшла гостра дипломатична боротьба за визнання юридичної сили цього акту. У цьому плані неабияку активність демонструвала Росія. У той же час спостерігалося цілком різне тлумачення суті даного договору з боку практично всіх зацікавлених сторін: Московської держави, козацької України, Кримського ханства.
