Серед фермерів Вінниччини на зорі становлення фермерського руху було модно заковуватись в кайдани й погрожувати самоспаленням. Так вони відстоювали свої права й боролись за землю. Ті, кого не добили антигосподарські закони, знову готуються в наступ, але вже гуртом і цивілізовано.
У фермерів з’явилась реальна можливість впливати на сільське господарство країни. Принаймні так вважає голова Асоціації фермерів Вінниччини Сергій Маняк. Свого часу він приковував себе кайданами біля Міністерства сільського господарства й судився з сільською радою та колгоспом свого села. Працювати в районі йому так і не дали, але фермери-колеги, оцінивши незламний дух, обрали його головою асоціації. За десять років роботи на рахунку Сергія Маняка сотні виграних справ. Зараз він упорядковує пропозиції всіх фермерів краю, щоб 15 лютого цього року представити їх на з’їзді фермерів України.
— Хоч би яка «велика голова» була у віце-прем’єра чи міністра АПК, вони не приймуть потрібних рішень, якщо не знатимуть, чого хочуть низи, — впевнений Сергій Маняк. — Тому нині фермери усіх регіонів готують свої подання для обговорення на Всеукраїнському з’їзді.
Заповітні бажання вінницьких фермерів — зняти мораторій на продаж землі, отримати довгострокові кредити під помірковані відсотки, стати акціонерами переробних підприємств, а також отримати в приватну власність по 50 га землі.
Вимріяні 50 га, як стверджують фермери, стануть для них тією основою, до якої вони стягуватимуть новопридбану землю й формуватимуть свою власність. Оптимальні запити вінницьких «Калиток» — 200 га. Кожен фермер знає з досвіду, що максимальний прибуток дає той наділ, що в силах обробити його сім’я. Немає найманої праці — немає додаткових витрат і крадіжок. А ще фермер — це людина, яка біля землі працює сама із своєю родиною, а якщо є наймана праця, то такого землевласника треба вже називати по-іншому. Так вважає Сергій Маняк, бо переконаний, що підняти сільське господарство під силу не великому, а середньому класу. Щоправда, в тій дійсності, котрою нині «обкладене» сільське господарство, фермери швидше згинуть, ніж прорвуться. Зараз на Вінниччині біля 1300 фермерських господарств, у розпорядженні яких 100 тис. га землі. Це трохи більше одного з 27-ми районів області. Свого часу ці господарі «вибивали» землю й техніку хто силою, хто махінаціями, але тепер і ті, й інші нічого не можуть заробити. Навіть якщо й виплекають солідний урожай. Все одно немає ні ціни справедливої, ні купця совісного. Об’єднання в кооперативи для продажу продукції та володіння частиною акцій елеваторів та інших переробних підприємств сільськогосподарської продукції, на думку Сергія Маняка, — єдиний спосіб досягти паритету цін на фермерську продукцію. Досі ж посередники скуповують те ж зерно, притримують його на елеваторах, а потім перепродують утридорога. Ці та інші порядки довели господарство «найаграрнішого краю», як каже Сергій Маняк, до ручки. Ще більше занапащене тваринництво, яким на малих площах фермерам займатись просто не вигідно. Та й нема де. Навіть якби майнову структуру колишніх колгоспів не розтягли, а поділили на совість, то все одно техніка, яка ще в часи перебудови вичерпала свої ресурси, не вічна, а залишки ферм давно проросли деревами. Вже навіть нема резону їх ремонтувати, а на нові — гроші взяти де? Тут і виручив би розумний закон про отримання банківської позики під заставу землі. А дія закону про іпотеку, який мав увійти в силу 1 січня 2004 року, була призупинена. До речі, не без участі Сергія Маняка. Його як незалежного експерта відповідні служби попросили викласти думки щодо закону, висновки потрапили на стіл президенту, чого Сергій Маняк і не сподівався.
— За умов, викладених у законі, землевласник фактично позбавлявся права на земельну ділянку, — коментує Сергій Маняк. — Земельна ділянка могла бути продана, а власник не зміг би захистити свої права. Закон готувався для того, щоб через банки забрати у фермерів землю.
Прийнятні для фермерів умови, на думку Сергія Маняка, — це довгострокові позики, не менш як на п’ять років, під відсотки, виведені з рентабельності, а не «зі стелі». Оскільки сільське господарство — не нафтовий бізнес, який дає оборот коштів за місяць, тут треба рік. Ще одне джерело вливання коштів у сільське господарство — інвестиції. Причому у нас, як каже Сергій Маняк, достатньо відповідних законів, відсутні лише гарантії їхнього дотримання. Проте Україні навіть не треба шукати інвестора за кордоном. Потенційні внутрішні інвестори могли б, але бояться вкладати свої гроші у своїй країні. Вивозять їх за кордон. Легалізація незаконно накопиченого капіталу й вихід виробництва з тіні, як переконаний Сергій Маняк, забезпечили б виконання двох теперішніх бюджетів, в котрих дохід від сільгосппродукції займав би далеко не останнє місце. Проте зараз конкурувати на європейському ринку наш фермер не може.
— Доведено, що якість, екологія та ціна у нас вищі за європейські, — каже Сергій Маняк, — але якщо перші показники на руку, то останній унеможливлює конкуренцію. Сільське господарство в Україні дотується державою значно скромніше, ніж у Європі, тому й собівартість продукції висока. Хоча американцям, за їхніми підрахунками, вигідніше виростити харч у нас і перевезти його через океан, ніж домагатись високого врожаю в себе. При нормальному використанні української землі вона прогодує 850 млн. людей — пів-Китаю. Тому недаремно американці бувають у нас часто й ласо дивляться. Займатись сільським господарством там, як і в нас, ніхто не поспішає, а середній вік американського фермера — 50 років.
Український фермер теж не в розквіті. Так, середній вік вінницького фермера 45 років, і молодь до землі не поспішає. Неперспективно за теперішніх умов: без коштів, кредитів і чесної конкуренції. А тим часом кращі фахівці спиваються по селах та на російських будівництвах, а в місті пропадають на базарах. Земля ж використовується неефективно. Хоча добре підготовлених спеціалістів сільського господарства в Україні, як запевняє Сергій Маняк, вистачає. Тепер для АПК, як вважають вінницькі фермери, потрібна лише сильна рука з твердою ходою та впевненою метою, яка мала б підтримку знизу. Фермери готові її надати, заваливши українським салом, молоком і зерном цих так званих пів-Китаю. Тільки дайте їм можливість.
