Перша зустріч Ющенка з російським президентом у Москві не стала переворотом в історії двох держав. Але лідери спробували заглянути в майбутнє українсько-російського діалогу, а замість ЄЕП запропоновано новий варіант — «вічного стратегічного партнерства». Основне питання перспектив такого майбутнього: чи знайдуть обидва лідери обопільно прийнятні позиції для спільного успішного робочого старту? Адже якщо Україна має намір стимулювати процеси євроінтеграції, то Росія поки що не поспішає з висновками в ситуації бурхливих змін у західного сусіда.
Ламаючи політичні стереотипи, насамперед для себе, українське суспільство вибрало «низовий» напрям внутрішнього національного політичного руху, а внаслідок цього і спровокувало вибір нового зовнішнього дипломатичного курсу — прискореної євроінтеграції. Незважаючи на всю прагматику українсько-російських геополітичних контактів і враховуючи перспективи українсько-російського бізнесу, євроінтеграція стала монопольним трендом нової влади, від якого їй неможливо відмовитися. Але з яким не завжди буде легко працювати з деякими іншими геополітичними партнерами. Тому переведення зовнішньополітичних відносин України та Росії з площини конфлікту української євроінтеграції та російської енергогеополітики в поле співпраці — ключове завдання нової національної дипломатії.
Щодо нової динаміки євроінтеграції України російська відповідь матиме аж ніяк не односторонній характер. За цим, зрозуміло, не станеться різкого похолодання «братерських відносин», але з’явиться чинник наявності не завжди згодної й не легко договірної російської сторони.
По-перше, російське керівництво очікує глибоких системних змін в українській економіці й буде змушене грати на випередження в рамках дипломатичної й енергоекономічної гри в європейському регіоні. Переходячи при цьому з горизонтальної схеми дипломатії — Росія — Україна на «ламані лінії» — Росія — ЄС — Україна, Росія — США — Україна. По-друге, «революційні» розломи пострадянського простору поки що мають болісний характер з обопільністю економічних втрат і, варто сподіватися, що Росія й Україна дуже акуратно підійдуть до питання про модернізацію своїх відносин, з мінімальними економічними ризиками. Ними можуть стати енергокриза в Україні й енерготранзитні проблеми Росії, взаємне звуження ринків, ускладнення митних процедур перетину кордону тощо.
Сьогоднішнім завданням як Ющенка, так і Путіна буде спроба стримати будь-яку тенденцію небезпечного сценарію економічного реваншизму та продемонструвати можливості зваженої зовнішньої політики з єдиною метою — зберегти весь накопичений економічний обсяг. Розуміння принципу «ламати — не будувати» стає тактикою економічного переформатування, яке не потребує додаткових умов запуску, досить лише оголосити нові правила економічної гри для представників як російського, так і українського великого й середнього бізнесу, щоб основні напрацьовані зв’язки почали працювати в колишньому режимі, а нові перспективні спільні проекти отримали необхідний приток інвестицій.
Пріоритети, визначені у сфері енергетичної співпраці України з Росією, багато в чому відновлять статус-кво їхніх основних геоекономічних інтересів. Для національної енергетики з’являється шанс перейти зі схем енергозалежності на схеми енергостратегічності, тобто встановити такі правила, коли енергобізнес посяде своє місце в економіці й мінімально визначатиме регіональні геополітичні тренди. І в цьому питанні поєднаються як чисто ринкові інтереси, так й інтереси суміжних регіональних зон. Тим більше, що ефект розриву нічого не дасть в електоральному сенсі ані Ющенку, ані Путіну. Йдеться насамперед про схід України, де зосереджена критична маса економічних ресурсів країни, зорієнтована на спільний українсько-російський ринок.
Якщо Ющенко різко позиціонує Україну як державу, яка йде «під парасольку» європейсько-правових гарантій, східні партнери України по бізнесу мають серйозно переоцінити участь в українській економіці російського капіталу. Можливим є тимчасове заморожування російських інвестицій. Але якщо Путін відіграватиме «помаранчеву поразку» енергетичною блокадою України, він втратить рейтинг не лише в кількох сусідніх з Україною регіонах, але головне — ринку енергоносіїв знову загрожуватиме чергова криза й повернення до часів альтернативних транс’європейських трубопроводів — дорогих і неоптимальних.
Сьогодні в українсько-російських відносинах багато залежить від постаті Путіна. Чи захоче він грати в європейські правила гри з Україною? Чи запропонує він Україні новий формат енергоспівробітництва? Це істотно вплине на хід трансформації пострадянського простору в полі нової європейської геополітичної доктрини.
Перші офіційний міжпрезидентський контакт Ющенка й Путіна — це лише обов’язкова вступна частина довгострокової стратегії під промовистою назвою «енерготранзит». Чи вдасться відстояти й розвинути Ющенку національний ПЕК під боком у російських гігантів енергобізнесу — це перший серйозний тест нового президента та його команди на профпридатність роботи з Росією.
Стає зрозумілим, що конфлікти й амбіції, що зачепили стратегічні сфери — енергетики, металопрокату, будуть дорогими й ресурсозатратними. І якщо вони виявляться переведеними на порядок нижче, де змагатимуться не держтарифи на енергоносії, а ринкові капітали інвестицій, тоді ситуація енергетичної безпеки опиниться під контролем.
Сьогодні, напередодні формування нової схеми дипломатії, політики, економіки й бізнесу, Україна отримала можливість задавати геополітичний смисл нації, а Росія знайшла умови, в яких здатна налаштуватися на іншу ритміку змін пострадянського простору. У тому числі й на нову політичну та культурну ритміку України, яка сьогодні бере на себе зобов’язання вписатися в загальноєвропейський формат.
Одним із найважливіших чинників подальшої успішності українсько-російських взаємовідносин стане доведений успішно до кінця геополітичний проект України. На енергоекономічні пріоритети російського керівництва багато в чому вплинуть ті або інші рішення Європи щодо інтеграції України до ЄС. І якщо ЄС традиційно невизначено висловлюватиметься знову з питання української євроінтеграції, то він отримає українсько-російську рефлексію у вигляді особливих енерготранзитних відносин. Якщо ж процес інтеграції вдасться прискорити та втілити у вигляді уніфікації митних, валютних і політичних правил, щоб участь українських політиків у європолітиці стала нормою, тоді Росія зможе перейти на європейські правила гри з Україною без особливих варіантів енергопартнерства. На це й варто орієнтуватися новому національному істеблішменту, коли зміна правил гри штовхатиме Росію на непопулярні в Україні кроки зі збільшення цін на енергоносії, в тому числі й на газ. Хоча це питання відносно віддаленої перспективи. І якщо нові лідери називають тимчасові коридори євроінтеграції п’ять-сім років, то цей час варто використати для підготовки української економіки до умов нових енерготарифів і не намагатися переконувати Росію білоруськими неефективними методами.
У Путіна з’являється шанс (після прецедентів напівворожого розставання з Балтією та Грузією) дружньо відіграти українську партію й «експлуатувати» дружбу з Ющенком як чинник розумної демократичності у великій зовнішній політиці. Натягнуті відносини з популярним у світі українським «помаранчевим лідером» могли б значно підвищити ризики формування негативного зовнішньополітичного іміджу Путіна.
У цьому контексті Сполученим Штатам зовсім не варто переносити свій геополітичний фокус з українського майданчика. Роль США як посередника в українсько-російських або українсько-європейських відносинах, щонайменше, до моменту правового оформлення нового геополітичного статусу України як повноправного члена ЄС — це серйозна протекція, відмова від якої дасть менше дивідендів, ніж її прийняття. До цього моменту розрахунок на високу енерголояльність Росії приноситиме, швидше за все, більше розчарування.
Крім усього, Україна готова змінити свій позаблоковий статус, оскільки претендує на роль члена НАТО. Це серйозна заявка, і швидкість інтеграції України до НАТО — це той індикатор, який визначає сьогодні міру зацікавленості США у грі на українському геополітичному майданчику. Членство в НАТО буде фактом статусного визнання України країною, що досягла не лише європейських стандартів у військовій сфері, а й, головне, у цивільних сферах економіки й політики.
Таким чином, у схемі Україна — Росія варто припускати істотні виправлення. І якщо колишня модель України була незалежною позаблоковою, економічно неінтегрованою й орієнтованою на багатовекторність державою, то в новій схемі з’являються нові визначення України як держави-члена НАТО, члена ЄС і «вічного стратегічного партнера Росії».
