Коли на зорі української незалежності вся держава виживала завдяки банальному бартеру, Старовижівський держлісгосп теж не чекав милості ні від урядів, що мінялися, ні від природи. З Полісся на південь машинами возили ліс, а звідти поверталися з зерном, яке переробляли на борошно у власному млині. А для млина придбали занедбане, нікому не потрібне приміщення колгоспної ферми... А тоді придбали нове устаткування для млина... Нині лісгосп-«багатоверстатник» (хоча підприємство одне з найменших у системі «Волиньлісу») має власну ферму й пасіку, взяв у оренду ставок і вирощує перепілок, має заводик для випуску яблучного пюре, а торік ще й більше за всіх (64 гектари) засадив лісом.
І при цьому має оригінальну, якщо можна так сказати, власну «родзинку», котрої теж нема в інших: у Дубечненському лісництві вже 40 років працює перша в Україні шишкосушильня. Навіщо ж директору Старовижівського держлісгоспу Петру Мойсейовичу Сахаруку без кінця вплітати, як писав поет, «в одну упряжку коня и трепетную лань» (власне лісовиробництво й «забавки» на зразок перепілок)? Він каже, що то — «по хазяйськи». А чи має рацію, могли переконатися журналісти обласних та всеукраїнських видань, які за посередництвом прес-служби «Волиньлісу» здійснили поїздку у Стару Вижівку.
Мабуть, у небесній канцелярії вирішили, що побачене нами мусить мати гідну оправу, тому вже на буцинському повороті (праворуч — Сереховичі та інші села, прозвані за віддаленість від райцентру «Кореєю», а ліворуч — Стара Вижівка) почав все наполегливіше сіятися сніг. Зима так швидко захоплювала нові території, що дала підстави пожартувати: тепер ми знаємо, де вона живе — у Старій Вижівці! Звичайно, що біла ковдра на фоні соснячку додавала ошатності й адмінприміщенню лісгоспу. Проте уявлялося, яка тут казка навесні чи влітку, і пригадувався вислів генерального директора «Волиньлісу» Богдана Колісника, котрий колись сказав, що «дві споруди у населеному пункті мають бути найгарніші: церква та лісництво»...
— Оце як придумали ми з головним лісничим, так і зробили реконструкцію приміщення. Найкращим варіантом було надбудувати третій поверх, що додало, нам здається, елегантності. А всередині, подивіться, які умови зробили для працівників! — директор Старовижівського лісгоспу Петро Мойсейович Сахарук таки має чим хвалитися.
Згодом ми побуваємо у лісі, біля плантації молодого однорічного соснячку. Його висадили працівники «контори», аби не забувати, що праця у лісі — це «важка праця на землі»... Наче іграшкові деревця, присипані снігом, обіцяють стати гарним лісом, над яким вже нині «труситься» директор.
— Ніби й проста робота — ліс садити, а водночас непроста... Але й позбавляти задоволення виростити ліс із насінини — не маємо права. Інакше людина, яка працює у лісі, відірветься від нього. І хоча в області проводиться лінія на вирощування базисного матеріалу у селекційних розсадниках, проте ми посадковий матеріал вирощуємо і в себе. У 2004-му виростили й продали посадкового матеріалу на 40 тисяч гривень! — розказує Петро Мойсейович.
Він — людина з «лісовою» душею, бо ріс на лісовому кордоні — так називають хутір у лісі, зі службовим обійстям лісника.Батько відлісникував тридцять років, а син вже з 8- го класу повноцінно виконував усі роботи у лісі. Життя 20 років «поводило» Петра Мойсейовича, як він каже, «навколо лісу» (працював на керівних посадах у комсомолі й партії), а 13 років тому, якраз на Новий рік, очолив Старовижівський держлісгосп, ставши наразі одним із основних працедавців у районі. Якщо перефразувати класика — «Чия земля? Калитчина?», то стосовно нього можна казати так — «Чий ліс? Сахарука!» Адже всі ліси Старовижівщини належать держлісгоспу. Звичайно, колишня їхня належність колгоспам зіграла свою негативну роль. Мало молодняка й стиглих лісів, зате багато перестиглих, бо високий відсоток заказників. У них, наприклад, сосну можна рубати лише після досягнення нею 100-річного віку. Ось і стоїть 500 гектарів над Прип’яттю так званого «лісу вошивого» (трухлявого) — для ефективної переробки він вже не годиться.
— Посадив ліс — маєш зібрати врожай, а з кожного зрубаного «куба» — зняти максимум. Не дасиш ради зрубаному — нехай росте! Пташкам і людям ліс теж потрібен! — вважає Петро Сахарук, котрого, між іншим, теж «допікають» розмови про те, що «лісівники лише п’ють і ліс рубають»...
— Щороку приростає у нас 100 тисяч кубів лісу, а вирубуємо лише 27 тисяч. Якщо підрахувати за площею, то вирубуємо 100 гектарів, але висаджуємо на 140 — 200 гектарах.
Найбільшої шкоди старовижівському лісові завдають не самовільні рубки. Лісова охорона у кількості 90 чоловік дає у своєму господарстві раду. Тут нема соціального, так би мовити, підгрунтя для крадіжок лісу: досить всихаючих (через меліорацію) насаджень, аби заготовити дрова. Великої біди завдала стихія. У 1992-му у районі Поліського біля озера вигоріло 300 гектарів, через п’ять років стільки ж знищила буря... На їхньому місці нині росте новий ліс.
Майбутній ліс пахне шишками й... гасом. Ним протирають підлогу в цеху, аби не заводився грибок. Ми — у невеличкій сільській хаті, на дверях якої вивіска зі складним для вимови словом — «Шишкосушильня». Це й є унікальне виробництво, котре сорок років тому придумав тодішній лісничий Дубечненського лісництва Адам Лазарович Дмитрук (за що згодом і отримав звання заслуженого лісовода України). Тут і досі працює придумане ним саморобне обладнання. Технологію отримання та сушіння шишок ялин і сосни згодом запозичили й в інших областях, проте проста непроста справа не в усіх пішла. Отож, із волинського насіння ростуть ліси чи не по всій Україні. Нинішній головний лісничий Дубечненського лісництва Федір Васильович Лавренюк на цій посаді 24 роки. Показує комору, в якій кожен лісгосп має свою нішу для шишок. Петру ж Мойсейовичу приємно, що везуть у Дубечне шишки навіть із гаразджанського селекційного центру, хоча подібна сушильня є й у Ківерцях. Але дубечненське виробництво — більш економне, тут печі розпалюють не дровами чи газом, а порожніми шишками.
За кілограм шишок (а їх треба зірвати з гілок руками) платять 30 копійок. Охоче прилучаються до такого бізнесу місцеві школярі. Потім жіночки, які працюють на сушильні, вручну ж розкривають шишки, аби дістати насіння. Були спроби механізувати цей процес, та ніжні жіночі руки виявилися надійнішими. Щоб отримати кілограм насіння, треба переробити тонну (!) шишок.
Торік на лісовому кордоні Сологубівка держлісгосп посадив... молодий сад.
— Росте старий, але знищити його соромно... Ось молоді дерева піднімуться, тоді старі викорчуємо, — вважає Петро Мойсейович.
Його «голубою» мрією є консервний цех. Вже нині лісгосп виробляє яблучне пюре (яке використовують і знані в Україні виробники повидла!). Цього року переробили 230 тонн яблук: селяни самі везли, бо не мали де подіти врожай... Для майбутнього цеху настирливо шукають інвестора. А якщо не знайдуть, мабуть, братимуть позику самі. Адже немало сіл Старовижівщини піднялися на тому, що люди у лісі вирощували такі врожаї полуниць, що її відправляли в Москву та Ленінград вагонами. Нині збуту немає, то ж виробництво геть занепало. Сахарук думає таки його відновити. А ще...
— Маємо хороші сорти смородини. Чому б не вирощувати? Хай люди їдуть на заробітки не в Польщу, а у Старовижівський держлісгосп!
Крім деревини та дров старовижівський ліс вже дає мед, лікарські трави, ягоди, взяли в оренду озеро... Єдині у галузі на Волині вирощують свиней (торік продали понад 100 поросят), а це завели й перепілок. У рік ця маленька пташка може дати 270 корисних яєць!
Можливо, українці житимуть так само добре, як сусіди, коли у нашій державі побільшає просто Господарів?..
